Просто пам’ять

До Помаранчевої революції я писала про річниці подій 9 березня 2001–го (першу, другу та третю) в ключі «борімося — поборемо». Мовляв, чин і звитяга учасників «України без Кучми» (а відтак — політв’язнів) не є марними, далі — буде. Буде справедливість, буде й «без Кучми». Після революції писати стало важче — одна подія поглинула іншу. Більш масова та успішна — більш трагічну. Від березневої «прареволюції» не лишилось майже нічого. Чи все. Власне — просто пам’ять.

Буквально днями я йшла вулицею Димитрова — в 2001–му там був штаб УНА–УНСО. Київ — місто і мале, і велике водночас, тож не дивно, що, навіть живучи в ньому, в деякі точки не потрапляєш роками. На Димитрова я не була сім років. Тепер це капіталістична вулиця з «Укрсоц...» та іншими банками — центр міста, охоплений будівельною лихоманкою. Тоді ж це були романтичні загумінки з жаским спомином про спецоперацію ОМОНу — про напад на унсовців, про пролиту з розбитих голів кров. Тоді привід прийти туди відлунював чимось на кшталт походу по місцях бойової слави. Тепер привід прийти полягає в необхідності навідати Черепанову гору — доки цвяхи 30–поверхових висоток не вибили з її тіла фонтани підземних вод. Доки пів–Печерська, як Куренівку в 60–х, не змило з лиця міста та землі. Словом, кожному часові — своя війна.

Але коли тепер «черепанівці» обіцяють акції громадянської непокори, аби зупинити екскаватори та підйомні крани, вони — мені так здається! — зрощують відвагу та непокору на ґрунті, що почав проростати зернами протесту саме з 2001 року. Так, привід у них не політичний. І йдеться не про Кучму, касетний скандал чи зміну влади. Та щоб назвати протест «масовими заворушеннями», кримінальним злочином чи навіть проявами «фашизму», й приводів багато не треба. Так було в 2001–му. І так ніколи не станеться в 2008–му, хоча, звісно, не кажи «гоп»...

Профіль країни відчутно змінився з 2001 року. І не лише на краще. З’явилася продажна жовта преса і «синій» Майдан. Міліція більше не зносить намети з центральних площ, не жене маніфестантів із вулиць. Вона взагалі переважно ні у що не втручається. Зате ситуативну зброю до рук беруть свавільні забудовники та інші рейдери. Що іще? Іще Кучма написав свої мемуари. Не в тюрмі, не молоком із хлібобулочного каламаря. Іще прокуратура згадала, що Андрій Шкіль і досі фігурант «справи 9 березня» — дарма, що «кучмізм» ми засудили. Чи не засудили?

Я багато чого не розумію у своїй країні. Вона позбулася комплексів — це факт. Навчилася боротися — поза сумнівами. Пройшла розкріпачення — і проти цього рядка ставимо «галочку», як у виборчому бюлетені. Але вона ще дуже зле почувається — попри велику порцію свободи, влиту у вени у 2001–му, засвоєну (?) організмом в 2004–му... Далі все залежатиме від того, наскільки вдячним є пацієнт щодо тих, хто надавав йому допомогу. Наскільки велику має волю. Порив перемагати і не повертатись назад. Бажання жити й одужати. І просто пам’ять про минуле.