Ірина Геращенко: Слідом за кульками до парламенту залишилось завести поні

Напередодні Міжнародного жіночого дня «Україна молода» вирішила поговорити з політиком, що представляє прекрасну половину людства. Вибрали Ірину Геращенко — народного депутата із фракції «Наша Україна — Народна самооборона», колишнього прессекретаря Віктора Ющенка і керівника агенції УНІАН. З огляду на те, що пані Ірина не є шанувальником цього «червоного дня календаря», більше говорили все­таки про політичну буденність. У розмові часто вдавалися до спогадів, згадували фракцію «Наша Україна» зразка 2002 року, Помаранчеву революцію, зраду Мороза. Українська політика — в кризі, а в період занепаду завжди кортить згадати кращі й цікавіші часи. І витягти звідти позитивні речі, яких бракує сьогодні.

«Іще в школі хлопці дивувалися, що я не святкую Жіночий день»

— Пані Ірино, чи святкуєте ви Восьме березня?

— Я дуже спокійно ставлюся до цього дня і ніколи його не святкую. Ще в школі хлопчики із подивом дивилися на мене, коли я висловлювала своє ставлення до 8 Березня. Мені більше до душі інші свята — Різдво, Великдень, Новий рік, моя родина завжди відзначає День Перемоги. А от Міжнародний жіночий день завжди був чужим.

— Як ви гадаєте, чи на часі ініціатива скасування цього свята на державному рівні? Дехто висловлює пропозицію встановити натомість, скажімо, День матері.

— Я завжди ставлюся обережно до таких речей. Ти можеш мати особисту думку, але це не означає, що так само думає все суспільство. Демократія передбачає повагу до думки більшості. Більшість українських жінок люблять це свято. Особливо ті, які звикли до цієї традиції за радянських часів. А я говорю тільки за себе: це не моє свято.

— А як ви реагуєте, коли вам з нагоди цього дня дарують квіти?

— Знаєте, я щаслива жінка, тому що мені дарують квіти не тільки на 8 Березня. Більше того, я настільки люблю квіти, що й сама можу їх собі купити. Бо це завжди підіймає настрій і створює затишок. А гвоздики або мімози з нагоди 8 Березня... Я люблю мімози за їхній радісний колір, як у курчат. Але — не в контексті жіночих прав.

У мене є подруги, котрі ставляться до Жіночого дня, як і я, з іронією, а є й такі, що його люблять, чекають подарунків, сюрпризів.

— А ви їх вітаєте?

— Хіба що з підколкою (посміхається). Робити одне одному приємне необов’язково лише на якесь свято. У колі моїх друзів заведено час від часу дарувати одне одному якусь милу дрібничку просто так, без приводу. Головне в дружбі — відчувати той момент, коли товаришу потрібна підтримка.

«В усіх фракціях зріє бунт проти ідеологів цього безглуздя»

— Гаразд. Свято нарешті прийшло і до Верховної Ради. Я маю на увазі не привітання жінок із їхнім «днем», а те, коли парламент нарешті нормально запрацює після вчорашнього зняття блокади?

— Мене непокоїть те, що відбувається із Верховною Радою. Парламент перетворюється на цирк, і слідом за кульками туди залишилося тільки завести поні. Блокування трибуни ВР перейшло межі здорового глузду. Організатори цієї затії пиляють гілку, на якій самі сидять. Бо таким чином вони знищують не тільки Верховну Раду VІ скликання, а взагалі репутацію парламенту, який і так не є популярним у народі. Думаю, більшості депутатів не подобається бути неробами. Вони не хочуть мати в суспільстві імідж шоуменів, несерйозних та безвідповідальних людей. Тому сьогодні в усіх фракціях назрів бунт проти ідеологів цього безглуздя.

Насправді Верховна Рада не працювала не три місяці, а цілий рік. І не ми були ініціаторами цього. Згадайте: причиною минулорічної кризи була політична корупція, коли чинилися спроби перекупити депутатів і переформатувати коаліцію. Це стало причиною розпуску Ради. Україна дуже програє, якщо ми матимемо недієздатний парламент і формуватимемо думку, що у Верховній Раді — завжди безлад. Це дуже небезпечна тенденція.

— На вашу думку, яка головна причина блокування трибуни?

— Звісно, не НАТО. Українці ставлять цю проблему за важливістю десь на десяте місце. Але для певних політичних сил ця тема перетворилася на політичний фетиш.

Причина в іншому. Українське суспільство дуже змінилося за кілька останніх років. Кожна політична сила винесла із 2004 року — року президентських виборів і Помаранчевої революції — певні уроки. Один із плюсів — політики навчилися передавати владу. Як приклад хочу відзначити, що Янукович, програвши вибори 2007 року, пішов із посади Прем’єр­міністра, хоча деякі люди пропонували йому йти на різкіші кроки. З іншого боку, політичні сили ще не навчилися працювати в опозиції. Вміємо сказати «а», але ще не навчилися говорити «б». Партія регіонів некомфортно почувається в меншості.

Насправді роль опозиції і для демократичного суспільства, і для політичної сили — надзвичайно важлива. Як людина, яка працює в команді «Нашої України» з 2001 року, скажу, що робота в опозиції була визначальною для нашої політичної сили. Саме тоді наша команда сформувалася, загартувалася й показала вміння перемагати. Для мене робота фракції «Наша Україна» в 20022004 роках є взірцем. Перебуваючи в опозиції, «НУ» тримала пальму першості за кількістю та якістю поданих законопроектів. В умовах інформаційної блокади і пресингу з боку влади нам вдавалося донести свою думку до людей і захистити їх інтереси. На жаль, сьогодні Україна не має такої відповідальної опозиції.

І друга причина, чому Партія регіонів блокує трибуну. Це низька політична культура. Всетаки демократія вимагає поваги до вибору народу, який делегував владу нинішній більшості. Ми шануємо опозицію: дали меншості керівництво у половині комітетів, запропонували посаду першого віцеспікера. Але дайте і нам працювати, шануйте вибір народу!

«Для себе я виключаю перехід у «широку коаліцію»

— Що, на вашу думку, вчора змусило опозицію зняти блокаду?

— Їх виборці змусять. Якщо рейтинг Партії регіонів за два місяці упав на 10 відсотків, хіба це не привід нарешті схаменутися? Я думаю, це чудово усвідомлюють лідери «Регіонів». У їхніх лавах відчувається розгубленість. Вони ладні були здути ті кульки, лише б це не виглядало як програш. А наш компроміс з опозицією не означає прийняття умов шантажу.

— Чи вплинула на Партію регіонів перспектива розпуску парламенту?

— Гадаю, так. Бо очевидно, що від перевиборів ВР найбільше втратить якраз Партія регіонів. Хоча я вважаю розпуск парламенту малоймовірним. Не можна перетворювати вибори на сезонне дійство.

— Кажуть, що одним із мотивів блокування трибуни був намір змусити «Нашу Україну» або її частину до формування «широкої коаліції» з Партією регіонів. Як ви гадаєте, чи можливе таке переформатування?

— Блок «Наша Україна» — «Народна самооборона» кілька місяців вів виборчу кампанію, обіцяючи створити демократичну коаліцію з Блоком Тимошенко. Крапка. Інше — обман виборців. Дуже важливо, аби політики навчилися виконувати передвиборчі обіцянки. Тоді вони зберігатимуть підтримку людей. Таку саму позицію займає переважна більшість моїх колег­депутатів із коаліції. Виборець під час наступного голосування про все нагадає. Тож для себе я виключаю можливість порушення виборчої обіцянки.

Закон говорить, що коаліцію формують депутатські фракції. «НУНС» одностайно проголосувала за входження до демократичної коаліції, крім Івана Плюща, який завжди мав із цього приводу особливу позицію. Вихід із коаліції чи входження кудись на індивідуальній основі — це повтор 2007 року, коли саме такі кроки стали приводом для розпуску парламенту.

Люди, які тоді пішли на переформатування коаліції, стали символом зради та продажності в українській політиці. Не думаю, що хтось захоче повторити їхній шлях. Приклад Олександра Мороза, якого дехто вважав взірцем моральності, за одну ніч втратив підтримку мільйонів українців, — серйозний урок для політиків. Для мене вчинок Мороза влітку 2006 року був особистою драмою. Багато років поспіль журналісти підтримували Олександра Олександровича, нам було соромно, що в умовах кучмістської цензури в лідера СПУ не завжди була можливість потрапити до телеефіру. Ми намагалися підтримувати і вірили йому. І тут — такий вчинок! Я не думаю, що хтось схоче наступити на ті ж граблі.

«Демократична традиція закликає не бити уряд протягом перших ста днів»

— Парламент фактично не працює цілий рік. То, може, нам варто повернутися до президентсько­парламентської форми правління? Зараз дедалі частіше говорять про потребу змінити Конституцію...

— Насамперед, країна потребує ефективної влади. Нехай політики, науковці, найкращі юристи висловлять свої позиції стосовно того, якою має бути нова Конституція, щоб ми отримали ефективну владу. На мою думку, ефективним було б посилення президентської гілки влади. Але я виступаю категорично проти того, щоб це відбувалося за рахунок дискредитації парламенту.

— Але ж, здається, ми якраз і є свідками цього сценарію. У спробах дискредитувати парламент звинувачують команду Президента, яка таким чином нібито отримує більше владного поля...

— Найлегше знайти ворога поза парламентом. Але я не бачила жодного представника секретаріату Президента, який би вивішував у Верховній Раді повітряні кульки. Звичайно, завжди є зовнішні сили, які зацікавлені, щоб інший орган влади був слабшим. Але головний ворог — завжди всередині. Схаменутися мусять самі депутати та лідери фракцій.

— Ще один аргумент на користь версії про переформатування коаліції — постійна критика, яка лунає із секретаріату Президента на адресу уряду. Часто ці заяви мають недружнє забарвлення. Ви як депутат відчуваєте, що це розхитує коаліцію?

— Демократична традиція передбачає, що перші сто днів виділяються уряду на те, щоб сформувати команду, почати реформи. У розвинених країнах протягом цього часу не прийнято бити уряд. Звісно, це не означає, що не треба реагувати на помилки Кабміну. Навпаки, коаліція несе відповідальність за роботу Кабінету. В уряді працює половина міністрів із «Нашої України». Тому ми будемо його підтримувати та шанувати.

Але інше питання — в який спосіб це робити. Ми мусимо зробити висновки з 2005 року, коли розпалася перша «помаранчева» коаліція. Думаю, найправильніше — вирішувати всі проблеми на раді коаліції, а не обмінюватися шпильками публічно.

А щодо секретаріату Президента, то всі ми шануємо менеджерські здібності його голови — Віктора Балоги. Він дійсно зробив СП механізмом, який злагоджено і професійно працює. Так само Президентові потрібна професійна, монолітна пропрезидентська фракція. Стосунки між секретаріатом і «НУНС» мають будуватися на засадах взаємоповаги і довіри. Адже ми — члени однієї команди. І всі тільки виграють, якщо ці стосунки будуватимуться на повазі та довірі. Зараз дуже важливо зрозуміти, що войовничий запал був виправданий у квітні 2007 року, у період розпуску парламенту, але сьогодні ситуація інша. Ми маємо знайти порозуміння.

«Кириленкові важче, ніж свого часу Ющенкові»

— Ви згадали 2002 рік і «Нашу Україну» як взірець фракції. Чому вона зараз не є взірцем? Що сталося за п’ять років?

— «НУНС» — дуже демократична фракція. Тут представлено чимало достойних людей, які багато зробили для України. Але є й проблеми. Хотілося б, щоб фракція була більш структурована та монолітна. У нас є перспективний молодий голова В’ячеслав Кириленко. Він став головою партії «Наша Україна» рік тому, незадовго до розпуску парламенту. Це стало першим серйозним випробуванням для Славка як нового керівника. Він багато зробив, аби мобілізувати партію, підняти її рейтинг. Сьогодні Кириленко намагається об’єднати фракцію, зробити з неї команду. Але у фракції чимало самодостатніх та амбіційних людей...

— Певне, тут є проблема лідера: навряд чи хтось у «Нашій Україні» досягне тієї планки, котру задав Ющенко.

— Ви праві. Ющенко поставив планку надзвичайно високо. Віктор Андрійович ще до обрання Президентом був загальнонаціональним лідером. Я працювала політичним журналістом і бачила парламент кількох скликань. Без перебільшення скажу, коли Ющенко у 2002 році зайшов у Верховну Раду, парламент змінився, отримав нову якість. Коли Віктор Андрійович виступав із трибуни, в залі панувала тиша, він умів тримати публіку, всі розуміли, що виступає майбутній Президент України.

Сьогодні ми маємо іншу ситуацію. Нинішній голова «Нашої України», Кириленко, поставив за мету сформувати єдину партію. Він спілкується із лідерами тих партій, що входять до «НУНС», із партійцями у регіонах. Але йому ще потрібні час і підтримка. На жаль, у нашому політикумі завжди була проблема — невміння підставити плече. Поставити підніжку — запросто, а плече — не так просто.

— Ви говорите про партію «Наша Україна», хоча, якщо не помиляюся, залишаєтеся позапартійною...

— Так, я позапартійна. Коли створювалась НСНУ, я працювала прессекретарем Президента України. Мені здавалося, що прессекретар глави держави мусить бути позапартійним, це сприятиме стосункам із пресою. Потім я очолювала агентство УНІАН, і так само була переконана, що журналіст має бути позапартійним. Але я завжди підтримувала «Нашу Україну». Адже до народження цієї політичної сили мали відношення сотні тисяч українців, які 2004 року реально ризикували роботою і підтримували Ющенка, які вірили в зміни, в яких досі вдома ці стрічечки помаранчеві лежать.

Я дуже переживаю за те, що сьогодні відбувається з партією. Розумію тих людей, які чимось незадоволені, бо дійсно, в партії є проблеми. Але інше питання — як допомогти партії?

Я не хочу кидати каміння в тих, хто вийшов з партії, бо з багатьма мене пов’язують роки спільної роботи, спільні перемоги, випробування. Вони зробили свій вибір, ми його шануємо. Але хотілося б вірити, що ними справді керувала якась висока мета, а не емоції чи кон’юнктурні речі.

ДОСЬЄ «УМ»

Геращенко Ірина Володимирівна

Народилася 15 травня 1971 р. у Черкасах.

Освіта: Київський університет ім. Т. Шевченка, факультет журналістики.

Народний депутат VI скликання, член фракції Блоку «Наша Україна — Народна самооборона» (№19 у виборчому списку). Член Комітету ВР з питань європейської інтеграції (голова підкомітету з питань інформаційного забезпечення інтеграційних процесів)

Працювала на телебаченні (канал «Інтер»); автор програми «Особливі прикмети» телеінформагентства «Профі ТБ». Із 2001 року до червня 2006го — прессекретар Віктора Ющенка, в т. ч. із 2005го — як Президента України. З листопада 2006 р. до обрання у ВР — президент інформагенції УНІАН.

Заслужений журналіст України (2000).

Заміжня, виховує дочку.