У цьому Є таки щось є

      Каюсь, грішна, іноді — найчастіше таке трапляється в метро — почитую детективи. Власне, там таких багато, тож неповноцінною я себе не відчуваю. А от амплуа білої ворони нещодавно таки довелося на себе приміряти — тоді, як усі прогресивні детективомани змагаються з нудьгою у метро з допомогою книжок Мариніної та Донцової, я якось навіть виклично видобувала зі своєї сумочки томик сучасного українського письменника Євгена Є. Він лише починає свою боротьбу за наш iз вами читацький інтерес, отож не варто напружувати пам'ять щодо такого незвично короткого й водночас надзвичайно образного та життєствердного прізвища. Людина робить перші кроки, але, з усього, що таке амбіції і наскільки вони важливі у літературній кар'єрі, розуміє прекрасно. Два томики Євгена Є — «Гра на роздягання» та «Гра на роздягання — 2», що вийшли нещодавно у серії «Золотий бабай», можна розцінювати як вагому й небезпідставну заявку на популярність у майбутньому.

      «Авантюри та пригоди, порівняно з якими Сідні Шелдон виглядає блідою копією. Рельєфні живі характери у кращих традиціях європейської літератури, а ще захоплива інтрига, легкий іронічний стиль — ось що криється під цією обкладинкою» — після таких обіцянок серцю детективомана не залишається нічого іншого, як забитися часто й пристрасно. Сідні Шелдон чіпати не будемо, а от щодо іншого — іронія від такої візитівки автора, яку вмістили на останній сторінці упорядники, вивітрювалася з кожною перегорнутою сторінкою. Найвищі епітети пропустимо з багатьох міркувань (досконалості межі немає, щоб не наврочити, щоб хлопець раптом не надумав задирати носа тощо). А от про пристойний рівень українського детектива від Євгена Є поговорити таки варто.

      Головний герой «Гри на роздягання» — український хлопець, що грабує закордонні банки. Такий собі нелегальний заробітчанин, яких, як свідчить офіційна статистика, — кількасот тисяч. До речі, нещодавно була зафіксована спроба вінницьких хлопчаків повторити шлях ще одного героя нашого часу, Саші Бєлого, — ті збили свою «Бригаду» й трусили перехожих. Так ось, наслідувати приклад героя «Гри на роздягання» навіть не варто пробувати — робота у нього філігранна, до того ж і сам майстер-золоті руки одного разу на ній погорів, наче жовторотий ведмежатник-початківець.

      Євген Є відразу дав зрозуміти, що обидві «Гри на роздягання» — це суцільні несподіванки різних калібрів й повороти у сюжеті градусів на 180 і навіть більше. Навіть якщо вам здається, що все вже закінчилося, — насправді все тільки починається. Впіймали нашого героя, кинули у в'язницю, а там начальничок виявився — той ще типчик. «Були три речі, що однаково гнітили всіх в'язнів, які сиділи зі мною, — констатує наш герой. — Мрія про волю, дружина начальника тюрми і мільйони, що їх я нібито накрав за чотири роки кар'єри грабіжника банків». Так ось, науськаний своєю омріяною дружиною, начальник зібрав підопічних в'язнів, що спеціалізувалися на бомбуванні банків, і запропонував їм в обмін на свободу випотрошити банк, начинений всілякими суперовими та надсучасними штучками системи охорони. А далі процес набув такого стрімкого розвитку, що якби існували змагання зі швидкісного перелистування сторінок, читачі «Гри на роздягання» дали б солідну фору іншим учасникам... І всі ці погоні, втечі, розборки, підбирання чергового коду до банківських купюрних засіків тощо — на тлі зворушливого кохання нашого героя та глухонімої дівчини Лялі. Сучасні герої — вони такі, і благородні, і ніщо людське їм не чуже.

      Сюжет вибудуваний органічно, темпоритм витриманий від першого до останнього роздiлу — жоден iз рядків не спокушає позіхнути чи «стрибнути» очима на наступну сторінку. Дорікнути пану Є можна ну, хіба що за неправдоподібність деяких епізодів. (Я прекрасно розумію, що й сама ця зухвала історія в цілому мало нагадує хроніку реальних новин, але...). Є у «Грі на роздягання», наприклад, епізод, коли герой у кареті «швидкої допомоги» небезуспішно вдає із себе труп — зрештою, люди, що зазвичай їздять на цих специфічних авто, живих і мертвих розрізняють прекрасно.

      Як резюме знову процитуємо видавців: «На ваших очах сходить нова зірка української літератури. Його вивчатимуть у школах. Під партами. Замість робити уроки. Його вивчатимуть на роботі замість працювати. Його вивчатимуть у ліжку замість любити...» Щодо ліжка, то, певно, перебір. Але в цілому дуже навіть непогано. Принаймні Мариніній та Донцовій є (Є!) над чим замислитися.