Талановиті батьки Таланенки

У Кам’янці на вулиці Будьонного двоповерхову хату Юрія та Наталі Таланенків видно здалеку. Цей затишний сучасний будинок, архітекторами якого стали вони самі, сім’я будувала для себе і двох синів — Дмитра та Сашка. Тоді ніхто з них — ні Наталя, ні Юрій — й подумати не могли, що, окрім своїх, у цій хаті житимуть ще й чужі діти. І стануть вони для Таланенків дорогими та рідними.

Де двоє, там і третьому місце знайдеться

Юрій Дем’янович і Наталя Прокопівна за фахом педагоги. Він — з фізичного виховання, а вона — вчителька молодших класів. Цей шлюб для них другий. Від першого в пані Наталі є 19–річний син Дмитро. Нині він служить у Прикордонних військах у районі Ужгорода. А спільному сину Таланенків —Саші — пішов лише шостий рік.

«У нас велика різниця між дітьми, — розповідає «Україні молодій» Юрій Таланенко. — До того ж на нашій вулиці дітей мало, а Саші хотілося мати друзів. Тож, щоб він не ріс егоїстом, ми з Наталею і задумали взяти з Черкаського притулку дитину такого ж віку».

«І я, і мій чоловік виховувалися в багатодітних сім’ях — тому до великої родини нам не звикати. Та й старший син був тільки за те, щоб ми взяли дитину з притулку. Ми навіть курси для батьків прослухали, аби створити прийомну сім’ю», — додає пані Наталя.

Було це торік. Тоді до дитячого притулку в Черкаси вони приїхали з твердим наміром прихистити у своїй сім’ї тільки одну дитину. Коли ж там їм запропонували взяти на виховання двійнят — 11–річних Сашу та Маринку Деньгів (їхніх батьків позбавили прав), вони згодилися. Як же рідних можна розлучати? Окрім того, подумали, буде сину не тільки братик, а й сестричка. Бо де двоє, там і третьому місце знайдеться. А Маринка та Саша, окрилені щастям нової родини, попросили взяти з притулку ще й їхню подружку Аллу Мельник, якій 13 років.

«Я часто у відрядженнях буваю, то дружина сама їздила та провідувала дітей. А то якось повернулася з Черкас та й запитує мене: а як ти дивишся, щоб і третю дитину взяти, вона, мовляв, на мене навіть схожа. Від неї мати відмовилася. І Наталя розповіла мені, як підійшла до неї та дівчинка, як обійняла й попросила, щоб і її взяли», — пригадує Юрій Дем’янович. Так вони стали прийомними батьками ще й для Алли, а їхня сім’я побільшала відразу на троє дітей.

«У моєї дружини добре виходить ладити з дітьми. Вона вміє знайти до них підхід», — веде далі Юрій Дем’янович.

«У такій ситуації, як наша, все залежить від самих батьків. Якщо вони ставляться до прийомних дітей з розумінням, тоді все можна вирішити і ніяких питань не виникатиме. Треба вміти чути дитину і не боятися проблем, що з’являються», — уточнює Наталя Прокопівна.

«У мене аж серце защеміло, коли Владик учепився в мою руку»

Як і в кожній родині, кажуть Таланенки, у їхній прийомній сім’ї також буває не все гладенько. Трапляється, діти конфліктують між собою, особливо коли новенькі прибувають. І сваряться, але все це минає відразу ж, як перезнайомляться. З такими проблемами Наталя Прокопівна та Юрій Дем’янович успішно справляються. Вони запевняють, що всі діти для них — бажані та дорогі. А тепер їх у цій родині аж дев’ятеро — двоє своїх та семеро прийомних. У вересні цього року Наталя та Юрій привезли з Черкаського обласного притулку до себе додому ще двох братиків — 12–річного Вітю і 5–річного Владика Хабарових.

Це окрема історія. І дуже зворушлива. В родині досі пам’ятають грудень минулого року, коли вони їхали до Черкас забирати з притулку Сашу та Маринку Деньгів. Тоді працівниця районного відділу у справах неповнолітніх, котра їхала з ними до обласного центру, попросила довезти туди і двох хлопчиків із їхнього району. Сказала, що ті діти у лікарні, а там відомо які харчі. А хлопчики такі худенькі!

«Сіли вони в машину, маленькі такі, але розумненькі», — пригадує перше враження пані Наталя.

«А мене особливо зачепило те, якими не за віком серйозними братики були. Наче й не діти. Видко було, що у своєму житті довелося їм чимало пережити», — зізнається Юрій Дем’янович. Він каже, що доки вони їхали до Черкас — добре поспілкувалися з малими. І навіть перше знайомство залишило в їхній душі слід. А те, що сталося вже в самому притулку, тільки підсилило бажання не пройти байдуже повз долю тих хлопчиків.

Тоді Таланенки привезли Маринці та Саші новий одяг, який купили, щоб переодягти їх у своє перед тим як забрати додому. Доки щасливі сестричка та братик раділи та готувалися до від’їзду в нову родину, щойно прибулі до притулку Вітя та Владик сиділи в куточку і за усім цим мовчки спостерігали. А коли прийшла вихователька й запропонувала їм іти у групу, Владик раптом упав на коліна і почав ридати.

«Потім він із усіх сил вчепився в мою руку. В мене аж серце защеміло від того. Ми їм тоді нічого не сказали. Хоча вже в ту мить задумали їх забрати в свою сім’ю. Просто ще не було вирішене питання позбавлення їхніх батьків прав», — говорить Юрій Дем’янович.

Ще більшою сім’я Таланенків стала зовсім недавно — наприкінці листопада 2007 року. Тоді до їхнього дому прибули з обласного притулку ще 10–річна Наташа і 11–річний Роман Савенки.

«Перед тим як потрапити в притулок, ці діти в школі самі підійшли до своєї вчительки і повідомили, що їхня мати пішла невідомо куди. А вони сиділи кілька днів у хаті голодні, харчуючись морквою та «закрутками». Так у нас з’явилася ще більша компанія: Рома та Наташа. Вони й за віком підходять нашим дітям», — розповідає Наталя Прокопівна. За її словами, багато хто вважає прийомну сім’ю великим клопотом. Але нічого страшного тут немає. Якщо хто бажає взяти на виховання чужих дітей, не треба цього боятися. Немає ніяких труднощів у цьому. А усіх своїх дітей пані Наталя називає слухняними, хорошими і пишається тим, що вони добре вчаться. Їхнім дітям учителі у щоденниках пишуть ще й подяки за відмінне навчання.

«Я знаю, що наші діти й їсти наварять, і приберуть»

У будинку Таланенків — чистота й порядок. Пані Наталя каже, що порядок у домі підтримують самі діти. Такі обов’язки їхні доньки та сини поділили між собою. За цю роботу вони собі навіть оцінки виставляють, а батьки наприкінці тижня заохочують їх кишеньковими грошима.

— Маринко, покажи нам, хто з вас за що відповідає, — гукає доньці Наталя Прокопівна.

Дівчинка йде на кухню і приносить звідти листок із розкладом домашніх справ на кожен день.

— Ось дивіться, наприклад, сьогодні у нас Алла прибирає в ванній, на холодильнику і виносить відро зі сміттям. Вітя прибирає в тамбурі і на ґанку, Маринка квіти доглядає, протирає дзеркала, Наташа працює з пилососом, пил витирає, Рома миє посуд і прибирає павутиння, Саша підлогу миє і слідкує за тим, щоб іграшки лежали в порядку, — читає нам Наталя Прокопівна і пояснює, що вже наступного дня діти міняються своїми завданнями і тому така робота їм не набридає. До того ж кожен із них вчиться виконувати іншу роботу.

Допомагають прийомні діти своїй мамі поратися й на кухні. Пані Наталя каже, що вони все вміють, і борщу чи супу наварять, якщо їй треба, приміром, на базар побігти — за продуктами.

«Першу страву ми он у тій шестилітровій каструлі варимо. Це якщо готуємо обід тільки на один день. А коли варимо днів на два, то більшу каструлю беремо», — говорить Наталя Прокопівна. І розповідає, що у кожного в їхній сім’ї — свої смаки. Якщо на вечерю вдома вареники готують, то Саша і Рома люблять, щоб були із сиром, а Маринці подобаються із капустою або картоплею. Хтось із дітей молоко любить, а є такі, що молочні страви зовсім не їдять. Тоді із ситуації виходять просто. Вариться каша, і одні діти її з молоком уплітають, а інші — з м’ясом чи паштетом.

«На другому поверсі в нас одна спальня для дівчаток, а друга — для хлопчиків. Ходімо, подивитеся, як там у нас», — запрошує Наталя Прокопівна. І ми разом із нею піднімаємося сходами нагору. Там відразу ж потрапляємо в дуже велику кімнату. Господиня пояснює, що це ігрова. Тут діти мають можливість бавитися іграшками, сидіти за комп’ютером, який стоїть праворуч біля вікна, і навіть ганяти в м’яча. Батьки їм це дозволяють. Усі семеро прийомних дітей уже називають 49–річного Юрія Дем’яновича та 39–річну Наталю Прокопівну татком і мамою. А зовсім недавно Таланенки їх похрестили. Батьки кажуть, що їм дуже хочеться, щоб життя їхніх дітей склалося щасливо. З Божою та їхньою допомогою.

У кожного з прийомних дітей Таланенків є рідні непутящі батьки. Але Наталя Прокопівна та Юрій Дем’янович не хочуть, щоб вони бачилися з їхніми дітьми. Кажуть, це лише травмуватиме дітвору, у якої тепер налагоджується життя в новій родині.