Дорога на той світ

Люди минулого часто діяли загадково. Чому, скажімо, княгиня Ольга помстилася древлянам за вбивство чоловіка, князя Ігоря, в такий чудернацький спосіб: через поховання живцем у човні і спалення у лазні? Чому Великий Київський князь Володимир Мономах писав своє «Повчання» нащадкам «на санях сидячи?». Чому середньовічний гончар, виготовляючи посуд для чаклунів, виконував ремісничі дії «шиворіт навиворіт» — у зворотному порядку? Чому про козака, який вирушав на війну, казали, що він мандрує «од схід сонця», тобто в західному напрямку?

Пастка для сватів

У 945 році, під час полюддя (збору данини) з підлеглих Києву князівств невдоволені поборами древляни збунтувалися і вбили київського князя Ігоря. Невдовзі по тому, прагнучи замиритися, древлянський князь Мал відправив до вдови Ігоря Ольги послів–сватів. Розгнівана княгиня наказала їх стратити. «Помста Ольги», описана в «Повісті временних літ», стала хрестоматійним переказом. Перше посольство древлян княгиня звеліла нести до княжого терему в лодії (човні), потім вкинути у заздалегідь викопану на подвір’ї яму і живцем закопати. Наступних послів запросили до лазні і, знову ж таки живцем, спалили. По тому Ольга спалила древлянську столицю Іскоростень.

Невже недостатньо було стратити послів звичним способом, скажімо, повідрубувати їм голови на пласі? Чи, може, Ольга прагла садистської насолоди? А може, історія з помстою — мальовничий вимисел літописця? Гадаю, ні те, ні інше. Просто страта древлянських послів була здійснена у формі дав­ньоруського поховального обряду. Відомо, що у Київській Русі померлих ховали в лодіях. У ІХ—ХІ століттях тут, у відповідності з язичницькими уявленнями, практикували як поховання в землі, так і трупоспалення. Для такого обряду був спеціальний будиночок. Коли вмирав князь, то на поховальному вогнищі разом з його тілом спалювали тіла його слуг, яких перед цим умертвляли. Вірогідно, що таким жертвоприношенням стало і спалення древлянських послів. Причому, лазню обрали невипадково: у давньослов’янських віруваннях вона пов’язувалася зі світом мертвих. Науці відомі факти, коли покійника спалювали саме в лазні.

Щоправда, такі вірування були характерні для північноруських країв, а не для ядра Русі, майбутньої України. Але слід пам’ятати, що княжа династія Рюриковичів, яка утвердилася в Києві незадовго до цих подій, прийшла з північного Новгорода.

Отже, розправа над древлянами була дійством ритуальним. У такий спосіб княгиня виконала поховальний обряд, не проведений належним чином під час смерті Ігоря. Ольга зробила покарання справді страшним. Адже страчені живцем прилучалися до демонічного світу, ще живими опинялися в царстві мертвих. Як свідчить літописець Переяславля Суздальського, древлянський князь Мал заздалегідь знав про кару зі зловісного сновидіння. Ольга нібито обдарувала його дорогим, оздобленим перлами, одягом, чорними покривалами й лодіями, в яких йому судилося «несеним бути», — тобто атрибутами поховального обряду. Якщо це й легенда, то вона вельми точно відображає характер мислення і світогляд давньоруського люду.

Гра в бісів

Уявлення, якими керувалася у своїх діях княгиня Ольга, роз’яснюють і сенс, здавалося б, дивного твердження Володимира Мономаха про те, що він надумав писати своє «Повчання» «на санях сидячи». Річ у тім, що померлих у Київській Русі ховали також на санях. Мономах таким чином подав знак, що він уже старий і відчуває наближення смерті. А свій знаменитий твір він, звісно ж, писав у княжому теремі.

У Давній Русі побутував звичай покарання на санях, в яких ховали покійників. Це символізувало прилучення злочинця до потойбічного світу, так би мовити, тимчасову смерть. За середньовіччя здійснювалися масштабні загальнодержавні акції, орієнтовані на потойбічну «дійсність». Нині вже доведено, що широковідома оприччина Івана Грозного не лише мала форму бісівського рядження в масштабах цілої Московії, а й сприймалася її населенням як пекельна фантасмагорія. Наслідуючи в одязі і поведінці «нечисту силу», опричники в очах сучасників справді поставали породженням пекла. Невипадково дехто з дворян, як от князь Михайло Рєпнін, віддав перевагу смерті на пласі перед перспективою стати опричником: за тогочасними уявленнями, це означало перетворитися на чорта.

Аналогічних за розмахом проявів ритуальної поведінки в Україні не було. Але в цьому зв’язку привертає увагу таке цікаве явище, як новорічне рядження. Як свідчить автор «Синопсису» ХVII століття, учасники дійства перевдягалися «некими лярвами или страшилами, на діаволский образ пристроенными». Учасники обрядового рядження одягали навиворіт вбрання, перевдягалися жінками тощо. Свої маски ряджені називали «личинами диявола». Вважалося, що одягати таку «личину» є тяжким гріхом, що вимагає покути. Зокрема, необхідно було на Водохреще викупатися в ополонці, щоб очиститися від скверни.

Щоб не вивернуло руки

Однією з найголовніших ознак потойбічного світу була його «перевернутість». Там права сторона змінювалася на ліву, сонце рухалося з заходу на схід, ріки текли у зворотному напрямку, коли на землі був день, там панувала ніч. Земний і потойбічний світи поставали неначе в дзеркальному відображенні. Згадаймо, що ніч — протилежність дня — в народі завжди вважали часом активізації «нечистої сили», тобто її днем, а у ворожінні з дзеркалом людина ніби зазирала у «той світ». Тому, коли хтось прагнув поспілкуватися з потойбіччям, треба було все робити «навиворіт» — поводитися, одягатися, рухатися. За «потойбічною» логікою діяли середньовічні гончарі, коли на замовлення знахарів виготовляли посуд для чаклунських ритуалів. При цьому майстер виконував дії у зворотному порядку: вивертав руки у протилежний бік — «на відлів», тобто ліворуч, — крутив гончарного круга. Гончарі вважали цю роботу небезпечною — побоювалися, що руки можуть залишитися вивернутими назавжди.

Відгомін уявлень про «перевернутість» потойбіччя знаходимо в українських історичних піснях. В одній із них козак, ідучи на вірну смерть, обіцяє рідні, що повернеться, коли кинутий у Дунай камінь наверх спливе, пір’їна піде на дно, а сонце зійде на заході. Показово, що з рідної домівки він вирушає «од схід сонця», тобто в західному напрямку, де, згідно з давньослов’янською міфологією, знаходилася країна мертвих. Смерть героя віщує і спотикання коня у воротах — натяк на зворот назад. Ще й нині багато хто вірить: якщо, вирушаючи з дому, вернешся — чекай невдачі.

Податки — за сонцем

Напрямок руху за середньовіччя суворо регламентувався. Ідучи по колу, слід було повертати зліва направо, за рухом сонця (сам напрямок руху мав наз­ву «посолонь»). Лише для спілкування з демонічними силами робилося навпаки. Зазначу, що західну сторону світу наші пращури вважали «задньою». У середні віки рух часто набував обрядового значення. Ритуальні переміщення застосовували на весіллях, новосіллях, під час лікування хворих. Особливу вагу мало правостороннє пересування по колу. Згадаймо гоголівського Хому Брута, що захищався від «нечистої сили», окресливши себе колом. В Україні, за традицією, новообраний цехмістер, що віднині мав очолювати ремісничий цех, обов’язково обходив у супроводі членів свого цеху квартал, де мешкали його підлеглі.

Цікаво, що, збираючи данину, київський князь також об’їжджав підвладні йому землі по колу і «за сонцем». Спочатку їхав на захід до древлян, звідти повертав на північ і північний схід до дреговичів та кривичів, далі — на південний схід до сіверян і потому повертався до Києва. Не випадково візантійський імператор Константин Багрянородний, який детально описав акт полюддя, назвав його «кружлянням». Таке освоєння підвладної князеві території проводилося регулярно, щороку, у відповідності до середньовічних уявлень про час як рух по колу. До речі, подібна ритуальна традиція жила і в українських середньовічних цехах: цехмістри обходили ремісничий квартал щороку, навіть якщо їх переобирали на новий термін.

Василь БАЛУШОК,
доктор історичних наук

ДОВІДКА «УМ»

За середньовіччя світ уявлявся не єдиним, а двоїстим: земний–людський і потойбічний, населений божествами, духами, різноманітними міфічними істотами, померлими пращурами. З проникненням у свідомість людей християнських уявлень потойбіччя трансформувалося, розділившись на дві сфери. Одна належала християнському Богу і святим, другу «населяли» ті ж язичницькі істоти, які тепер набули образів «нечистої сили». Утім народна демонологія аж до початку ХХ століття налічувала чимало міфічних істот, які вважалися незлими. Середньовічні люди вважали потойбічний світ безсумнівною реальністю і глибоко вірили, що надприродні істоти повсякчас перебувають поряд, охоче втручаються у справи людини.