Невічна пам’ять

У Тбілісі, проти ночі 2 березня, померла Софіко Чіаурелі... Легендарна актриса, особистість, один із культурних міфів грузинського, радянського та пострадянського кіно і театру. Прочитавши цю новину в інтернеті, я заплакав... Не соромлюсь у цьому зізнатися — бо страшна втрата. Минулої осені бачив її на кінофестивалі в Батумі — розповнілу, вже хвору, 70–літню. Одначе не схоже було, що вона поспішає за своїм чоловіком, так само легендарним для мого покоління актором і спортивним коментатором Коте Махарадзе (помер кілька літ тому). І от...

Грузинське древо...

Cьогоднішнім молодим важко зрозуміти, чим було для нас грузинське кіно у 60—70–ті, а потім у 80–ті роки. Повітря свободи і тісно пов’язаного з ним артистизму струменіло з екрана, як тільки з’являлися титри нової стрічки студії «Грузія–фільм». Нині демократія, вольнощі (ну, так нам кажуть, так ніби є), але де ви зустрінете щось подібне? У фільмах Еміра Кустуріци, які почасти й нагадують грузинські екранні витвори? Ну, хіба що. Ми й ходили «на грузинів» передусім за тим, аби вдихнути кисню в легені. Пригадується, на тодішній Великій Підвальній (нині Ярославів Вал) у кінотеатрі повторного фільму «Зоря» (немає, давно вже) влаштували ретроспективу грузинського кіно. Я прийшов подивитись фільм Тенгіза Абуладзе «Древо бажання» (1977 р.)... Білетерка ввічливо повідомила, що можу взяти квиток на десяток днів уперед, доти вже все розпродано.

У фільмі Абуладзе Софіко грала невеличку за обсягом роль Фуфали. Жінки несповна розуму, яка одна насмілилась захистити грузинську Джульєтту. Коли всі швиргають каміння у нещасну жертву за те, що гріховною любов’ю порушила колективістські патріархальні табу... Цього не можна зіграти, коли в тобі не живе дух тієї самої свободи.

Тож і не дивно, що Софіко Чіаурелі так тісно пов’язана зі світом Сергія Параджанова. Вона зіграла в його знаменитому фільмі «Колір граната» (1970 р.) — Поета, Музу Поета, царівну Анну, монашку, янгола воскресіння... Так–так, усі ці ролі зіграла одна актриса; у химерній стрічці, вибудуваній на пантомімі, на статиці, малорухливій пластиці, виповненій символічними жестами. Ну так вона ж була яскравою театральною актрисою і до умовності, сконденсованості образу їй було не звикати. Потому була «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), яку Параджанов зняв уже після своїх тюремно–табірних «вакацій», та останній фільм режисера «Ашик–Керіб» (1988 р.), де ми побачили акторку в ролі матері головного героя.

Матерів і муз зіграла чимало — в ній жило тепло охоронне, берегинське, високе. Так незвично було бачити в останні роки її розповнілу, адже образ її більше в’язався із чимось небесним, легким, неприземленим. Утім це лише одна її іпостась. Бо легко перевтілювалась і в прозаїчніших персонажів, які, власне, і принесли їй популярність — не тільки у Грузії, а й у всьому Радянському Союзі. Софіко у «Не сумуй!» Георгія Данелії, Сідонія у стрічці «Тепло твоїх рук» братів Манагадзе, прачка Вардо в мюзиклі «Мелодії Верійського кварталу» Георгія Шенгелая, Софіко у фільмі «Кілька інтерв’ю з особистих питань» Лани Гогоберідзе... Характерно, що незрідка її персонажі отримували ім’я самої актриси. Добре пам’ятають глядачі і її ексцентричну Алісу в телевізійному фільмі «Шукайте жінку» (1982) Алли Сурикової.

В останні роки не працювала в кіно, а театр влаштувала у власній оселі. Належала до сім’ї так само легендарної. Її мати — Веріко Анджапарідзе, видатна грузинська акторка. Передусім театральна, хоча в кіно зроблено теж чимало: «26 комісарів», «Георгій Саакадзе», «Кето і Коте», те саме «Не сумуй» і багато інших. За кілька літ до смерті, уже 84–річною, зіграла мікро­епізод в «Каятті» (1984) Абуладзе — фільмі, що провістив горбачовську перебудову. Той, хто бачив картину, ніколи не забуде стару жінку, яка говорить слова, що тоді, всередині 80–х, видавалися ключем до очищення: «Навіщо вулиця, яка не веде до Храму?» А справді — навіщо?

Анджапарідзе знала, про що запитувала: її чоловіком був знаний режисер Міхаіл Чіаурелі. Надзвичайно талановита людина, чиї перші картини є класикою — «Саба», «Хабарда», «Останній маскарад». Одначе ж потому був союз із дияволом і статус чи не голов­ного співця сталінського режиму й особисто самого вождя і вчителя народів. «Клятва», «Падіння Берліна», «Незабутній 1919 рік»... Як не дивно, пізніше, уже по смерті Сталіна й Берії, режисер ставить талановитий фільм «Отарова вдова» (з Анджапарідзе в голов­ній ролі) — не все віддав нечистим, щось і собі залишив. Так чи інакше, сім’я великих потужних людей...

Древо українське

Не сумніваюсь: Грузія достойно попрощається із Софіко. І завжди пам’ятатиме її. Грузія — не Україна, там своїх не забувають. У нас же коли й пригадують кого, то... Минулої суботи відзначили 70–річний ювілей знаменитого актора Борислава Брондукова. Відзначили, правда, по–українськи. Хоча ж ніби й телебачення не забуло, і газети, і вечір у Будинку кіно влаштували. Одначе...

Скажімо, телеканал «Інтер» зробив фільм «Борислав Брондуков. Перший після Чапліна» (автор Іларіон Павлюк, режисер Олексій Лябах), який показали 28 лютого. Прогавивши титри, я ніяк не міг уявити, що це власна продукція. Про Брондукова оповідали тільки московські кінематографісти, складалося враження, що йдеться про російського актора. Наче й не знімався в Україні, наче й не виріс із цієї землі. Так, справжню славу йому принесли фільми московських режисерів, заперечувати це було би смішно. Одначе за цим визнанням мусить же бути й інше — осмислення творчості актора в українському контексті... Втім чого чекати від каналу, який є простою будкою для прокату майже винятково російської продукції?

Та що там, інший телеканал, «1+1», який колись зробив фільм «Небилиці про Борислава» Юрія Терещенка, навіть не згадав про ту стрічку. Сам Терещенко з гіркотою сказав мені, що згадали і про ту стрічку, і про фільм «Вічний хрест» (у ньому є новела про Брондукова і його дружину Катерину)... російські тележурналісти. Вони приїхали до нього додому брати інтерв’ю, вони пам’ятають і знають його роботи. Наші ж укотре довели, наскільки зневажливим є їх ставлення до свого. Узагалі, хто би мені відповів на просте запитання: чи є у нас своє телебачення? Усе вибудувано на показі чужого, не свого. Та ж нині я й без посередництва дивлюся російські чи британські канали...

А наші вуха вже вкотре забивають галасливою «дискусією» про мову. І ніхто не скаже при цьому, що ось уже березень, а жодної копійки бюджетних грошей на кіновиробництво не виділено. Що державне кінематографічне майно активно розпродується. Що ніхто не думає про те, як і з ким відбудовувати кінематографічний дім, від якого лишився тільки «дим–димок, мов дівочі літа». Натомість биття в груди й заклинання «державним» словом. То об чім ви, пані й панове?

Так само ніхто не каже про те, що основною мовою спілкування у нашій державі є мова брехні і тотального фальшування. Ось це і є наша справді державна, лишилось тільки у Конституції її прописати — як другу і визначальну (се й буде дружній жест убік російської)... Говорять про розвиток культури й під цю балачку випихають художників із Андріївського узвозу. Один із них був на вечорі пам’яті Брондукова і оповів мені про речі просто злочинні. І що — всього цього не бачить влада? Звісно, важко узріти власні руки, що «мимохіть» підбирають черговий ласий шматок.

Словом, пом’янули ми Борислава. Наше безпам’ятство, зневага до самих себе набули вже рис просто гротескних. Тільки дивишся «Камінний хрест» Леоніда Осики, в основі якого геніальна проза Василя Стефаника, і бачиш Брондукова. «Ти звідки,— питають його героя. — Зі світу», — відповідає. І йде Софіко Чіаурелі–Фефула у «Древі бажання» і просить, аби не кидали каміння у своє ж майбутнє. А Веріко Анджапарідзе здивовано дивиться нам просто в очі: як можна ходити вулицею, яка не веде до Храму? І вже нікому відповісти — їх немає більше, їх просто немає... Вам не хочеться трохи поплакати разом зі мною?