Подвійна чи навіть потрійна бухгалтерія головного «речника» так званого другого з’їзду депутатів усіх рівнів у Сіверськодонецьку Вадима Колесніченка була помітна навіть неозброєним оком. Серед ініціаторів сьогоднішнього зібрання цей нардеп–«регіонал» нарахував аж «вісім областей». Земляки–полтавці були неабияк обурені, коли з’ясувалося: до вісімки бажаючих продублювати сумнозвісний шабаш політичних авантюристів «регіонали» зарахували і Полтавщину. Чому?
Виявляється, тому, що звернення десяти членів ініціативної групи «Сіверськодонецька–2» підписав і голова Полтавської обласної ради Олександр Удовіченко. Даруйте, а хто його уповноважував на такий підпис? Як депутат тієї ж облради, автор цих рядків має всі підстави стверджувати: ніхто! Бо ж за таку, з дозволу сказати, «ініціативу» депутати обласної ради не тільки не голосували — навіть не обговорювали її. Ні на сесіях, ні на засіданнях постійних комісій. Хоча перед тим, як «розписуватися» за облраду, її голова зобов’язаний влаштувати обговорення та голосування.
Але, як його влаштовувати, коли заздалегідь знаєш результат? Надто з огляду на те, що фактично дві третини депутатів із нинішнього складу облради у 2006 році йшли на вибори під «помаранчевими» гаслами. Переконливою була на Полтавщині перевага БЮТівців та «НУНСівців» і під час минулорічних позачергових виборів. Зрештою, самого Удовіченка в 2006 році обрали головою облради зовсім не тому, що в нашому краї так люблять Партію регіонів, яку він репрезентує, — сталося це внаслідок ганебного «кидка» своїх виборців депутатами–БЮТівцями, котрі догодили місцевим олігархам і «посунули» з цієї посади свого однопартійця.
Як «губернатор» Полтавщини часів першого прем’єрства Януковича чи — ще раніше — перший секретар обкому комсомолу, як сьогоднішній депутат і керівник фракції Партії регіонів в облраді пан Удовіченко має повне право ставити автографи під будь–якими відозвами. Але ж під зверненням «ініціативної групи» «Сіверськодонецька–2» стоїть підпис: «Удовіченко О. — голова Полтавської обласної ради». Поруч із підписами таких затятих українофобів, як той же нардеп від Партії регіонів Колесніченко, його однопартієць, секретар Донецької міськради Левченко тощо.
У тій своєрідній «преамбулі» до «СС–2» стверджується, нібито «з’їзд не планує обговорювати інші питання, крім питань гуманітарної політики». Однак усі проблеми «гуманітарки» в розумінні організаторів з’їзду зводяться до висмоктаних із пальця політтехнологами «страшилок» про «видавліваніє русского язика і єго прітєснєніє, пріравніваніє русскоговорящіх граждан Украіни к «пятой колоннє», об’явлєніє гітлєровскіх пособніков «новимі гєроямі Украіни», а воінов–освободітєлєй Вєлікой Отєчествєнной — оккупантамі» та іншого подібного словоблуддя. Себто депутатам усіх рівнів у Сіверськодонецьку пропонують задля «об’єднання» українців обговорювати заяложені ідеологічні міфи, створені винятково для сіяння розбрату між людьми.
Не менш показовими є організаційно–технологічні маніпуляції ляльководів подібних збіговиськ. Небайдужі до політики добре пам’ятають перший з’їзд у Сіверськодонецьку 28 листопада 2004 року. Організували його ті, хто під час президентських виборів за допомогою масштабних фальсифікацій та інших суто кримінальних витівок прагнув здобути безроздільну владу в державі, а потім, злякавшись народного гніву і перспектив залишити насиджені владні крісла, намагався шантажувати громаду інспіруванням розколу України, відокремленням від неї кількох областей, проголошенням сумнозвісного ПіСУАРу тощо.
Задля створення видимості якщо не «всенародної підтримки», то бодай географічного різноманіття «Сіверськодонецька–1» тодішня влада сформувала для участі у з’їзді й так звану «полтавську делегацію» на чолі з заступником голови облдержадміністрації. Ще ніхто не забув, як «нагинали» для поїздки на Луганщину депутатів–директорів шкіл та інших «бюджетників». Хоча тодішній «губернатор» Полтавської області Олександр Удовіченко, відповідаючи на запитання автора цих рядків, говорив тільки про «сприяння у поїздці» всім бажаючим. Та хоч би як «припудрювали» свої справжні наміри «батьки» того першого з’їзду, він назавжди увійшов у новітню історію України як збіговисько політиканів, сепаратистів, антиукраїнських сил.
Саме від такої ганебної «точки відліку» пропонують «танцювати» організатори «Сіверськодонецька–2». Якраз тоді, коли за підсумками позачергових парламентських виборів згадані політикани вдруге втратили владу на всеукраїнському рівні й домагаються її повернення за допомогою звичного політичного шантажу.
Попри те, що практично всі члени так званої «ініціативної групи» другого сіверськодонецького з’їзду були і залишаються у «першій шерензі» Партії регіонів, ще на початку грудня той же Вадим Колесніченко стверджував, нібито ПР не має до організації з’їзду відношення. Не лише тому, що було не з руки зараховувати до апологетів «об’єднання України по–сіверськодонецькому» партію діючого на той час Прем’єра Януковича. Згадаймо: в ті дні «донецькі» ще плекали надію зберегти владу через створення у парламенті «широкої» коаліції. Власне, передусім для того, щоб «простимулювати» деяких людей із «помаранчево–сердечного» табору, й потрібні були «страшилки» на кшталт «СС–2». Але запускали їх тоді «м’яко», як ініціативу окремих депутатів і чільників місцевого самоврядування.
Варто було Президенту і парламентській більшості зупинити свій вибір на «чужому» керівникові уряду, як від «м’якої» примирювально–попереджувальної риторики з вуст «регіоналів» не залишилося й сліду. Навпаки, через «Сіверськодонецьк–2», педалювання антинатовської, мовної та історичної тематики вони сьогодні гарячково намагаються підправити втрачений рейтинг (мінус 10% порівняно з минулою осінню). Речники Партії регіонів тепер заявляють: саме з 1 березня, тобто з дня сіверськодонецького з’їзду, ПР починає «весняний наступ» на своїх опонентів при владі...
Не менш карколомні кульбіти довелося демонструвати повпредам «донецьких» і на місцевому рівні. Усвідомлюючи, що такими «першочерговими» гуманітарними проблемами «Сіверськодонецька–2», як «прітєснєніє русского язика», полтавців не візьмеш, Олександр Удовіченко акцентував увагу на необхідності обговорити там проблеми «продовження політичної реформи щодо місцевого самоврядування». І взагалі, у грудні він коментував потребу в «СС–2» неохоче: мовляв, читайте текст нашого звернення — там усе сказано... Наголошуючи на тому, що серед ініціаторів з’їзду він опинився лише «як депутат» обласної ради.
«Розговорився» тільки за тиждень до скандального зібрання. Зокрема, в розлогому інтерв’ю обласній газеті голова облради зазначив: у Сіверськодонецьку «будуть розглянуті питання про порушення прав місцевого і регіонального самоврядування; про системні порушення прав російськомовних громадян України; про фальсифікацію і перегляд історичного минулого України; про позаблоковий статус України і ставлення до НАТО». Удовіченко вже не сумнівається: очолювана ним фракція Партії регіонів візьме участь у сіверськодонецьких зборах.
При цьому, звісно, забуває сказати про те, що їхатимуть вони в Сіверськодонецьк фактично непроханими гостями. Адже і мер Сіверськодонецька, і більшість депутатів міськради неодноразово висловлювалися проти проведення в їхньому місті сумнівних політзбіговиськ, які практично перекреслюють реальні набутки земляків, завдають непоправної шкоди іміджу, відлякують інвесторів. Із цього приводу в одному з найпотужніших промислових центрів сходу країни навіть ухвалювали окремі рішення. Однак відверте ґвалтування повпредів територіальної громади «донами» чомусь не вважається «порушенням прав місцевого самоврядування». Натомість свої «шкурні» прагнення повернутися до владного корита ці люди видають ледь не за Боже одкровення...
Перед з’їздом прихильників ідей Партії регіонів у Сіверськодонецьку, що відбудеться сьогодні, Служба безпеки України проводила «профілактичні» співбесіди з делегатами майбутнього зібрання, аби запобігти сепаратистським проявам з їхнього боку. Учора з цього приводу на прес–конференції висловився лідер ПР Віктор Янукович: «Ми з вами пам’ятаємо, як часто критикували КДБ. Так що, повертаємось до тих часів політичного репресивного органу? Хай так звані демократи дадуть на це питання відповідь».
Янукович не виключає, що в.о. голови СБУ Валентина Наливайченка викличуть до парламенту для звіту з цього питання. Головного «регіонала» обурює той факт, що зараз, як і в 2005 році, почався процес «переслідування політичних опонентів із боку влади за те, що вони мають свою точку зору».
Водночас Віктор Янукович стверджує, що «звинувачення [ініціаторів «СС–2»] у сепаратизмі — не більше, ніж провокації, оскільки в Сіверськодонецьку зберуться депутати всіх рівнів». «Це буде щира і відкрита дискусія. А всі розмови про сепаратизм — це небажання [влади] рахуватися з іншою точкою зору», — цитує Януковича «Українська правда».
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
