Іван Васюник, віце–прем’єр уряду Тимошенко з гуманітарних питань. (Фото Укрінформ.)
У Сіверськодонецьку, що на Луганщині, тривають останні приготування до так званого ІІ з’їзду депутатів усіх рівнів та органів місцевого самоврядування півдня й сходу України. Для опозиції, схоже, цей захід — справа принципу. Преса вже цитувала слова депутата–«регіонала» Вадима Колісниченка про те, що Партія регіонів готова проводити сіверськодонецьке зібрання хоч на вулиці. Приміщення знайомого ще з 2004 року Льодового палацу «сепаратисти» отримали, заплативши за це чималі гроші.
Топ–темою форуму опозиціонери називають так звані «гуманітарні питання» — впровадження Європейської хартії про місцеве самоврядування, хартії регіональних мов, захист прав російськомовного населення. Однак скептики нагадують «Сіверськодонецьк–1», коли прихильники Януковича поставили руба питання про федералізацію країни. Офіційне ставлення чинної влади щодо першоберезневого з’їзду в інтерв’ю «УМ» викладає «профільний» віце–прем’єр–міністр Іван Васюник.
— Іване Васильовичу, до з’їзду в Сіверськодонецьку лишається один день. Організатори називають його винятково «гуманітарним» заходом, на якому розглядатимуть питання «захисту прав населення країни від посягань». На що ви як влада зазіхаєте?
— На все без винятку, що загрожуватиме цілісності та єдності нашої держави, не тільки територіальній, а головне — духовній. Але це не стосується громадян. Це попередження для тих технологів, вітчизняних та закордонних, які працюють над подібними заходами.
Неозброєним оком видно, що головна мета цього форуму — дестабілізувати ситуацію в країні, підігріти розкольницькі настрої. Сіверськодонецький з’їзд — це такий собі політичний клуб за інтересами депутатів та ідеологів від окремих політичних сил, які виконують поставлене перед ними завдання. Ви ж самі бачите, вони продовжують перебувати у виборчому режимі, нагнітається політична криза. У тому числі парламентська.
— Але учасники запевняють, що головним питанням буде стан і перспективи місцевого самоврядування, яке невдовзі може зникнути як явище?..
— Нічого нікуди не зникне. Влада готова до конструктивного діалогу. Якщо є конкретні пропозиції — ми їх приймаємо і працюємо разом. Це по–перше. А по–друге, крім місцевого самоврядування, на порядок денний Сіверськодонецька винесено вступ України до НАТО, статус російської мови та вояків ОУН–УПА. Скажіть чесно, ви вірите, що 90 відсотків свого часу учасники, зібрані за одними чітко вираженими політичними поглядами та настроями, говоритимуть про місцеві бюджети, і лише між іншим згадають про те, що має досить неоднозначний резонанс у суспільстві? Насправді їх абсолютно не цікавлять органи місцевого самоврядування. Головна мета — своїм сепаратистським заходом підігріти напругу в суспільстві.
Тож окремі політичні сили підключили старі перевірені технології. Одного разу вони вже до певної міри спрацювали. І тепер такими методами вони хочуть скоріше повернутися до владного «пирога». Ну не можуть і не вміють вони працювати в опозиції, почуваються там некомфортно. Тож не гребують жодними методами.
— Три роки тому тогочасна «помаранчева» влада називала для себе справою честі покарати сепаратистів 2004–го. Якісь кроки робилися, однак ніхто серйозно так і не поплатився за публічний заклик утворити окрему, як тоді казали, Південно–східну українську автономну республіку чи приєднатися до Російської Федерації. Що тепер? Знову вільно лунатимуть такі ж заклики?
— Поки що право на мирні зібрання в нашій країні ніхто не скасовував. Це демократичне право людей (а тим більше — депутатів як представників народу) — зібратися й обговорити питання державного будівництва, актуальні суспільні проблеми. Тож просто заборонити проведення з’їзду — цілковита дурниця. Інша справа, що якимось чином треба буде реагувати уже на результати заходу та ті заклики, які там звучатимуть. Але це справа відповідних органів.
Що ж до моєї оцінки, то я в жодному разі не поширюю її на всіх учасників цього зібрання. Але! Згадаймо, чим «прославилися» перші сіверськодонецькі збори? Тезою про «козлів», які «мєшают нам жить», і закликами про відокремлення. Якщо організатори цього разу спробують відбілити імідж сіверськодонецького з’їзду, таку ініціативу можна вітати. Але для цього треба перевести емоції у політичний і культурний діалог.
— Ви в це вірите?
— Дуже сподіваюся.
— Учасники опозиційного форуму вже заявляють про провокації, які готуються. Мовляв, ультранаціоналісти планують проводити свої заходи у той же день, у той же час, і на тому ж місці...
— Думаю, що і «регіонали» з комуністами, й інша сторона отримували відповідні дозволи від місцевої влади. Тож на місцях, очевидно, уже знайшли вихід, як не допустити сутичок. З іншого боку, чого б це Партії регіонів та комуністам побоюватися? Вони ж усіх запевняють, що топ–тема — місцеве самоврядування без сепаратистських закликів.
— Як ви взагалі ставитеся до зіткнення на ґрунті цього форуму двох ідей — проросійської й української?
— Давайте будемо абсолютно чесними: деякі «сіверськодонецькі» активісти почуваються цілком спокійно лише в тому разі, коли їм нічого не нагадує про Україну. Не чути української мови, пісні, не показують українських фільмів, не ставлять пам’ятники, які відображають український погляд на історію. Скажіть, про яку насильницьку українізацію можна говорити в регіонах, де доводиться вдень із вогнем шукати українську школу, газету чи назву вулиці? У якій ще країні світу таке можливо?
Організатори з’їзду заявляють про кричущі факти порушення їхніх прав, але жодних звернень у відповідні державні установи, жодних пропозицій з цього приводу немає.
Демократична влада готова обговорювати будь–які питання гуманітарної політики Української держави. Але це обговорення має базуватися на пріоритеті національних інтересів, елементарній справедливості й здоровому глузді.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
