Любомир Гузар: Я був щасливим...

Блаженнійший Любомир кардинал Гузар — нерідкий гість на сторінках «України молодої». Ми говорили з ним про багато речей, особливо пам’ятною для авторки цих рядків була зустріч після Помаранчевої революції — надії тоді було стільки, що нею, намастивши хліб свій щоденний, цілком можна було жити. Зараз ти все частіше сумніваєшся у своєму ремеслі — хоч пиши, хоч не пиши, а твоє місто (для прикладу) розвалять і без твоїх протестів. Ця розмова про професію — журналістську та душпастирську — продовжується й поза диктофоном, витікаючи з ключового питання, чи не шкодує наш співрозмовник про обраний ним життєвий шлях. Треба вірити, треба не впадати у відчай, говорить кардинал Гузар, який святкує сьогодні своє 75–річчя (а ще у цьому році — піввіковий ювілей його священицької місії). Мабуть, той, хто сіє печаль, печаль і пожне. Хоча сказано й таке, що блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. Шкода лише, що не в цьому житті.

Про дитинство у Львові, окупаційне і тривожне

— Блаженнійший, ви народились у Львові, у 1933 році. В 1944–му ваші батьки емігрували за кордон. Вони тікали, слід думати, від радянської влади? Розкажіть трохи про те, як це сталося, і про вашу родину також...

— Мій батько працював у Земельному банку — був тоді у Львові такий банк. Була в мене сестричка старша, яка вже померла... В 1944 році ми виїхали зі Львова, щоб не потрапити у вир військових дій. Ми вже пережили це один раз у 1939–му, коли німці йшли на схід, ще раз — не хотіли... Хотіли лише пересидіти за містом, а там — як перейде фронт — повернутись до Львова. Але нас захопили німці, і так ми опинились аж у Австрії, у таборі, звідки вони розсилали людей на роботу. З табору нам вдалося втекти, але ми залишились в Австрії. Мій батько знав мову — вивчив її, ще як був студентом... Там нас і застав кінець війни. А після неї до Совєтського Союзу вирішили не повертатися — поїхали до Америки.

— Львів початку 30–х років — яким він був? Де ви в ньому жили? До якої школи ходили?

— Я ходив до школи на вулиці, що нині називається Драгоманова. А жили ми на вулиці Тернавського. Я рік про­вчився у народній школі, а тоді прийшла совєтська влада, і всіх нас цофнули на один рік назад. Сказали, що нам викладали буржуазну науку. Тож я пішов не у другий клас, а в «нульовий». І свою науку — дослівно — почав з нуля.

— А як у Львові зустріли початок Другої світової війни?

— Ми були вдома, тільки батько був на праці, а я, мати, бабуня і сестра — всі ми почули, як на вулиці почало щось вибухати, хтось крикнув: «Війна!», і мати загнала нас до підвалу. Там ми сиділи, чекали, що буде далі... На сусідній будинок упала бомба, але не підірвалась... А тоді прийшли совєтські війська... У 41–му — знову війна, але я вже не пригадую, як я про неї довідався. Пам’ятаю, що було набагато більше руху, страху. Хоча прийшли німці, і всі трохи тішилися, що совєтська окупація минула...

— Усе було настільки погано?

— Я пам’ятаю, як усі пішли у місто, і мої батьки теж, а якраз німці відкрили совєтські тюрми, і всі побачили, що там робилося, як страшно людей катували... Батьки почали про те оповідати, але потім зупинилися — щоб діти не чули.

Про емігрантську юність

— Ви дитиною потрапили в еміграцію. Як скоро ви адаптувалися до нових умов? Чим ваша родина заробляла собі на життя?

— Батько працював на заводі. Город ми мали...

— В якому ж місті це було?

— На селі. Зараз, щоб жити у тих околицях, треба платити великі гроші, а тоді нам фермер виділив клапоть землі... Це біля підніжжя Альп було... Ми жили над стріхою, на піддашші. Взимку там було нижче нуля. З вікна вид був — такий прекрасний! А їсти нічого. Трохи–трохи з городу збирали, батько дещо заробляв... Сусіди–австріяки, слава Богу, люди добрі були — якусь їжу давали. Після війни стало, звичайно, легше.

— Але в Австрії ваша родина не затрималась...

— У 1949–му виїхали до Сполучених Штатів. Там життя якось впорядкувалося — працювали, заробляли. Я ходив до школи. Але все то є чужина, на якій ви — «друга кляса»... Пам’ятаю, як повертався в Україну перший раз — з Італії їхав потягом, у 1990 році... Прокинувся вночі, дивлюся у вікно — Славське (місто на кордоні Закарпатської і Львівської областей. — Авт.). Там якраз нас німці саджали у товарні вагони і везли в табори. Сльози мені стали в очах... Рідна земля моя... Потім вийшов у Львові — чую українську мову, читаю написи українською...

— Ви не мали образи на батьків за те, що вони вирвали вас з рідного ґрунту?

— Ні, радше навпаки. Були вдячні за те, що нас забрали з того совєтського раю. Хоч і дітьми були, хоч і недовго жили у Львові після поляків, а все одно пізнали, що то за «рай»... Пам’ятаю, як не спали вночі, дослухались, як під’їжджали авта, і рвалися до вікон — по кого то вже приїхали? Пам’ятаю і як батько раз прийшов додому — білий як стіна. Я таким його ніколи не бачив і досі не знаю, що в той день сталося. Набагато пізніше мені мати казала, що батька в той день забирали до НКВС...

Про мрію всього життя

— Ви пам’ятаєте себе у 17—20 років? Які у вас тоді були мрії? Від чого в житті довелось відмовлятися?

— Я хотів бути священиком...

— Як, просто з юності?

— Ще малим хлопцем... Але так життя повело нас, що не було як... Одначе, коли ми були в Австрії, я довідався адресу однієї семінарії в Америці, і написав туди листа. На превеликий мій подив, прийшла мені відповідь від настоятеля цієї семінарії: «Сину, коли приїдеш до Америки — зголосися. Побачимо...». Так і сталося. Приїхав, зголосився і вже за три тижні по приїздові я вступив до семінарії. Спочатку — до малої підготовчої, а відтак — до великої...

— Як же ви зважилися отак відразу, одним махом, відрізати величезний шмат життя? Я завжди думала, що в наш час таке можливе внаслідок якоїсь колосальної драми...

— Знаєте, мені ніколи не здавалося, що я щось втрачаю. Я мав перед собою ідеал. І не мав ані жалю за чимось, ані відчуття, що я від чогось відмовляюсь. Отаке моє життя... Може, це смішне порівняння, але дивіться... Я не вмію куховарити. І не кажу собі, що якби вмів, то зготував би собі щось таке чи таке... Просто їм те, що мені дається — призвичаївся... Все, що приходило до мене протягом життя, я приймав як само собою зрозуміле.

— Вас висвятили на священика у 1958–му. Тобто вам було тоді 25 років — ще зовсім молодий чоловік... Даруйте за неделікатність, але невже ви не мали кохання до жодної жінки, яка могла б утримати вас у світському житті?

— Великого кохання не було. Бо тоді я б одружився. Деякі дівчата подобалися, але щоб аж так закохатися... В ті часи передумова для священиків була — не одружуватися. Але я якоїсь такої страшної охоти до цього і не мав.

— Отже, ви стали священиком. А у 1972 році переїхали з Америки до Рима, до монастиря Студійського уставу. З чим це було пов’язане?

— Хотів проходити й далі богословські студії, але в Америці такої нагоди не мав. Там я закінчив філософію, а щодо богослов’я — попросив благословення свого владики і поїхав до Риму. Там мені дуже сподобався той монастир — і громада монаша, і все... Так я вступив до монастиря.

Про повернення в Україну

— Чи повернулись би ви в Україну, якби не незалежність?

— Ні. Я чомусь дуже боявся совєтської влади, мав велику внутрішню відразу — ще з 1939 року... Як турист я приїжджав ще за Совєтського Союзу, але щоб залишитись... Напевно, ні.

— Незважаючи на ностальгію, на зміни, які почалися наприкінці 80–х?

— Ні. Мені Горбачов не виглядав як великі зміни.

— Тоді, напевне, 24 серпня 1991 року стало для вас великим святом?

— Як вам сказати... От референдум 1991 року справив на мене значно сильніше враження — тоді була дуже велика радість.

— З Україною у вас пов’язана головна, вочевидь, подія вашого життя. Скажіть, як сприйняли ви рішення Синоду єпископів про призначення вас главою УГКЦ? Ви мріяли про такий поворот?

— Абсолютно ні. Коли стало ясно — за результатами виборів — до чого йдеться, я сказав: «Як треба, то треба. Нема на те ради...». Я навіть до монастиря свого часу пішов (хоч це і не першорядна причина), щоб мене не вибрали єпископом. Хотів сховатися... Але той вибір мене не минув. Сказати, що я особливо радів — не сказав би.

— Мабуть, ніколи ні про що не шкодувати і не жаліти — одна з формул щастя... Ви щаслива людина?

— Знаєте, у мене були дуже прикрі моменти. Були хвороби, були операції, були неприємні справи, які слід було залагоджувати. Була смерть моїх близьких... Але я то все приймав, оскільки воно приходило. Так, я можу сказати, що був щасливим. Бо не мав великих претензій чи амбіцій. Ніколи не казав, що якщо те–то й те–то не станеться, я не буду щасливим. Ні, такого не було.

— Чого ви хочете на сьогоднішній день? Чого самі собі бажаєте?

— Що буде — те буде. Хотів би завершити ті проекти, які я почав. Або довести їх до такого стану, щоб я міг гідно передати їх своїм наступникам. Кудись ще їхати і щось нове бачити? Я нічого не бачу, так що ця річ відпадає. Мене вже питали, чи планую я писати книгу? Багато з того, що я міг би написати, було б прикрим. Але якщо Бог дасть сили і охоти, я почну писати про те, що Бог мені дав і що я з тим зробив. Та краще, аби в мене були сили ще працювати — не в уряді (Гузар має на увазі керівництво УГКЦ. — Авт.), бо тут вже іншим час звільнити місце, а не тримати уряд цупко до кінця. Я хотів би продовжувати душпастирську діяльність — допомагати людям, тим, хто цієї допомоги потребує. А поза тим — як Бог дасть...

P. S.

Сьогодні у Блаженнійшого — звичайний робочий день. Святкування 75–річчя заплановано на неділю, 2 березня. Тож напередодні «Україна молода» вікно у щільному графіку кардинала Гузара використала по повній. Однак вже по завершенні зустрічі стало ясно, як багато залишилось за кадром. Часу не вистачило, наприклад, на те, щоб розпитати візаві про всіх видатних і цікавих людей, яких він зустрічав протягом життя. Так що нехай ця ремарка усе ж слугуватиме стимулом для написання обіцяних мемуарів. Інколи життя не варте й дефісу між датою смерті й народження. Життєвий шлях Любомира Гузара гідний книги і гідний слова, яким усе у цьому світі почалось і в якому все зберігатиметься повік.