Наша газета вже писала про цю резонансну подію («Ліквідатори» 30.06.2003.), а судова тяганина навколо закриття школи з українською мовою навчання у Донецьку триває й понині. Однак, на жаль, про цей навчальний заклад уже можна згадувати тільки у минулому часі. Учні з 36-ї змушені були перейти до школи № 45 та інших шкіл району. Але не всі. Бо четверо школярів, як і раніше, досі навчаються у цих стінах. Навіть попри те, що ті ж стіни здригаються, а то й ламаються в ході затіяних у приміщенні ремонтних робіт.
Донецька обласна організація Всеукраїнського комітету оборони прав людини та батьківський комітет ліквідованої школи нині готують документи стосовно неправомірних дій Донецької міськради й Ленінської районної ради до Верховного Суду України. Раніше вже зверталися до Кабміну та до Генпрокуратури України, і тому, чесно кажучи, є великі сумніви стосовно позитивного розвитку подій. Малі надії й на те, що з приміщення школи № 36 виженуть ремонтників і повернуть сюди учнів. По-перше, навчальний заклад уже встигли спотворити й продовжують це робити навіть після рішення Апеляційного суду. А по-друге, вихідці з Донеччини у столиці нині «схопили» і контролюють практично всі гілки влади. Керівні недавні донеччани, як правило, не мають звички «здавати» своїх. Позаяк усі разом вони, за їхніми ж словами, є членами однієї «команди».
Дзвоник, яким тут скликають четвірку учнів на урок, міг би стати символом оголошеного на Донеччині Року духовності. Уявіть звичайнісіньку металеву кружку з припасованою крізь просвердлений отвір гайкою і погодьтеся, що подібний «раритет» слід обов'язково зберегти для прийдешніх поколінь. Як і прізвища тих чиновників, які буквально в плечі випхали з цих стін учнів, мотивуючи свої дії некомплектністю та економічною неефективністю навчального закладу... Утім почути отой дзвоник школярі можуть здебільшого за умови, якщо ним калатати прямісінько над вухом. Бо в приміщенні триває поспіхом розпочатий ремонт і за того стуку-грюку, швидше, могла б зарадити сирена. Однак навіть за таких умов четверо юних донеччан продовжують розв'язувати задачки й приклади, писати диктанти й твори, розказувати напам'ять вірші, малювати, співати й виконувати фізичні вправи. Уроки проводять учителі, які, згідно з розкладом, навідуються сюди з сусідньої школи № 45 і мають можливість оцінити різницю навчального процесу. Адже в тій школі доводиться вести уроки в класах, де по 30-40 учнів. А тут у «класі» всього один школяр. Наприклад, у 5-му класі навчається Кондракова Олександра, а в 6-му — її брат Дмитро. Зате в 7-му аж двоє: Хачатуров Олексій та Сафронова Ганна. Саме ці діти й стали заручниками затятого протистояння тутешніх чиновників від освіти та батьків, які категорично не згодні з ліквідацією школи. І ось уже п'ятий місяць навчання триває фактично на будмайданчику, на який перетворився недавній навчальний заклад.
— Зараз мені тут не дуже подобається вчитися, — зізнається Олексій. — Але що залишається робити? Треба ж якось відстоювати й захищати свою рідну школу. Так, вона була не дуже великою. У класах налічувалося приблизно по 15 дітей. Але тоді ми всі знали один одного, і школа була дуже дружною. Мої колишні однокласники кажуть, що цього й близько немає у тій школі, де вони тепер змушені навчатися.
Дмитро, його сусід по парті, за якою можуть усістися учні відразу двох класів, теж не в захваті від нинішніх умов навчання.
— Тут тепер холодно і дуже брудно. Але ще дужче не хочеться переходити до 45-ї школи. Я там уже вчився і знаю, що там треба ходити в дві зміни. У другу зміну уроки тривають майже до восьмої години вечора. Хіба таке може сподобатися?.. Колишні однокласники частенько приходять сюди. Вони теж хотіли б повернутися до нашої школи. А коли їх переводили, то дехто з них навіть плакав.
Хлопці навперебій розповідають, що дружать зі своїми однолітками, які тепер навчаються в інших школах. Та й самі намагаються не сумувати. Приміром, як і в минулі роки, гарно відсвяткували Новий рік.
— У нас були і ялинка, і Дід Мороз зі Снігуронькою. Ми заздалегідь підготували костюми і влаштували новорічний маскарад. Хлопці перевдяглися мушкетерами, а дівчата — феями. Звісно, були й подарунки: від Віктора Ющенка та від Діда Мороза.
А найкращим подарунком для школярів, за їхніми словами, стала організована під час зимових канікул поїздка до Львова. І знаєте, що найбільше там вразило малих донеччан? Само собою, стародавні будинки, природа, музеї, церкви та собори. А також те, що «...всі-всі розмовляють українською мовою». А ось коли донеччани розповіли, за яких умов вони опановують державну мову, їхні львівські однолітки хапалися за голову і спершу навіть відмовлялися вірити, що подібне можливе в наші дні.
Ще й як можливо! Бо ж, мабуть, недаремно мешканці Донецька нині вперто римують визначення «команда», як себе називають нинішні господарі краю, іншим співзвучним словом. Приміром, на запитання кореспондента «УМ», хто ж не пустив дітей до школи 1-го вересня, літня жителька району сказала, немов відрубала:
— Як хто? Міліція і вся ця банда!..
Того дня й справді дітей та батьків, які прийшли до школи, тут зустріли кордонами міліціонерів, з-за спин яких визирали чиновники районного та міського відділів освіти. Звісно, про якесь свято 1-го дзвоника вже не йшлося. А оскільки учнів та вчителів до приміщення школи так і не пустили, уроки того дня вони проводили на свіжому повітрі — на пришкільному майданчику.
А батьки аж ніяк не бажали вести своїх дітей до інших шкіл, і тому вже 4 вересня влада змушена була вдатися до «компромісного» варіанта. Сесія Донецької міськради прийняла рішення, що дозволяло дітям навчатися в приміщенні школи № 36. Тобто школу ліквідували, однак учитися тут дозволили.
— Ми відразу цим скористалися, — згадує колишня директорка школи Ніна Прокопович, — і у вересні сюди ходили майже 40 учнів. А наші опоненти, складається враження, спершу самі не зрозуміли, що ж вони зробили. Однак далі отямилися й почали тиснути на батьків. Що-що, а це наша влада робити вміє. Знайшли всіх-всіх — не було жодної людини, з якою б не провели відповідної «бесіди». Батьків за місцем роботи викликали до начальника, де розмова була короткою. Хочеш працювати — пиши заяву про переведення дитини в 45-ту школу з навчанням тільки в її стінах. Що залишалось робити?..
Тобто нині у школу ходять діти тільки тих батьків, на яких не вдалося вплинути. А деякі з батьків, яких брутально примусили вести дітей до іншої школи, потім написали заяви про цей тиск. Ці письмові підтвердження методів роботи донецької «команди» передали до Генпрокуратури України, однак надії на притягнення когось до відповідальності поки примарні.
Мотивуючи свої дії недоцільністю подальшого функціонування навчального закладу (мала наповнюваність класів, завищені витрати на утримання одного учня тощо), чиновники від освіти намагаються ніде й словом не обмовитися, що «ліквідували» одну з небагатьох у Донецьку українських шкiл. Адже, за винятком усього двох російських класів, навчання тут велося державною мовою. Керівники школи, маючи на руках заяви батьків, які воліли, аби діти вчилися українською, неодноразово клопоталися про надання школі статусу української. Однак відповіді з Ленінського райвиконкому були незмінними — недоцільно, бо школу все одно буде закрито.
Обіцяючи напередодні переведення дітей до інших шкіл «золоті гори», керівні освітяни гарантували, що буде збережено мову навчання.
— Це неправда, що вдалося зберегти мову навчання, — розповідає Ніна Прокопович. — У нас було 127 заяв-побажань батьків про навчання дітей українською мовою. А нині таку можливість мають усього 33 учні у 45-й школі. Всіх решту розсіяно по школах району, де викладають російською — №№ 44, 66, 29, 31, 33.
29 грудня минулого року Апеляційний суд Донецької області, де розглядалася скарга на неправомірні дії органів місцевого самоврядування стосовно закриття школи № 36, зробив своєрідний «новорічний подарунок». Своїм рішенням суд відмінив негайне виконання рішення Ворошиловського суду від 28 серпня про ліквідацію школи. Однак цинізм подібного кроку вражає. Бо до цього часу школу вже майже знищено: педколектив звільнили, дітей перевели до інших шкіл, майно вивезли. А ремонтні роботи, що докорінно змінюють приміщення, не припинили навіть після згаданого судового рішення.
До речі, ремонт викликає в колишніх працівників школи здивування і чимало запитань. Згідно з офіційною версією, тут буде розташовано хореографічну школу. «Гореграфічну!» — скептично хитають головами всі, хто бачив зміни. Адже тут просторі приміщення одного з класів та учительської вже поділили перестінками на невеличкі «кабіни».
— Що тут буде, можна тільки здогадуватися, — каже колишня директор, — але я гадаю, є великі сумніви щодо розташування в цих стінах хореографічної школи. Погодьтеся, перепланували приміщення не під заняття балетом...
Таку ж думку довелося почути й від інших мешканців мікрорайону, які переконані — головною причиною закриття школи є привабливе приміщення та навколишня територія, що впали в око одному з впливових товстосумів. А запопадливі чиновники від освіти, які звільняли школу від учнів, опинилися лише в ролі «шісток». Тим більше що їх прагнення закрити школу № 36 суперечить здоровому глузду та логіці. Бо хіба від великого розуму чомусь хапаються закривати єдину в районі школу із навчанням в одну зміну й переводять дітей у перевантажену й без того школу № 45, в якій, до речі, батьки нарахували низку порушень елементарних санітарних норм і вимог. Приміром, до недавнього часу уроки тут починалися о 7.30. і тільки днями перейшли на 8 годину.
Своїми враженнями погодилася поділитися мати дитини, яка віднедавна ходить до школи № 45.
— Порушенням санітарних норм є й ранній початок занять, і малі перерви: найбільші — всього по 10 хвилин. Що таке для дитини 10 хвилин? Воно й дихнути на повні груди не встигне. А ще я була шокована, що в школі, де понад 700 учнів, на три поверхи є всього один туалет для дівчаток... А спортзалу як не було, так і немає. В актовому залі поставили тренажери й назвали його спортзалом. Та й ставлення до дітей зовсім інше. У 36-й вчителі ніколи не обділяли учнів увагою. А тут, якщо дитина чогось не збагне на уроці, вчитель мені каже: «Приходьте, я розтлумачу вам, а ви вже потім своїй дитині». Крім того, я сама чула, як спершу учнів з 36-ї школи нові вчителі відверто пригнічували, називаючи тупими нездарами...
А чому мати категорично відмовилася називати своє прізвище, можна зрозуміти з коротенької розповіді одного з учнів школи № 45, який перейшов сюди з 36-ї.
— Звикати важкувато, бо спершу нас дражнили, що ми прийшли зi школи для слабаків. А якось ми писали твір, і я написав, що мені більше подобається школа № 36 і повернусь туди, як вона знову відкриється. Тоді викликали маму й сказали: якщо не подобається, забирай дитину й шукай іншу школу. А куди ми ще підемо, адже в сусідніх 33-й та 44-й навчають тільки російською? Тому й доводиться ходити саме сюди.
Прикметно, що потерпілими через те, що закрили школу № 36, стали не тільки батьки та діти, а й педагоги. Запевнення влади про працевлаштування вчителів, за словами Ніни Прокопович, є, м'яко кажучи, лукавими. Тільки їй було запропоновано роботу з повним окладом — завідуючою дитсадка. Решті пропонували місця з неповними окладами, і тому працевлаштовуватися довелося самотужки. Нині з 13 вчителів тільки двоє працюють у школі № 45, ще п'ятеро знайшли роботу в інших школах, решта — безробітні.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
