Невловимий оксиморон свободи

      Поняття свободи вислизає від точного визначення. Всі знають, що то таке, але жоден не може сказати напевно, що ж саме криється за цим словом. І водночас — за якимось незбагненним парадоксальним законом — усі пропоновані визначення виявляються правильними. Спроба дати колективну дефініцію перетворюється на колекцію дефініцій — колекцію особистих свобод як вони відкриваються окремим індивідам. Власне, збірник «Нерви ланцюга. 25 есеїв про свободу» («Глобус», 2003) фактично і є такою колекцією, зібраною з ініціативи Сергія Васильєва і оприлюдненою за участю «Форуму видавців» завдяки фінансовій підтримці Міжнародного Фонду «Відродження» та Бюро Швейцарської культурної програми Pro Helvetia. І, додамо, присвяченою пам'яті Сергія Набоки та Сашка Кривенка.

      Двадцять п'ять імен людей, які активно працюють у сучасній культурі і належать переважно до найпродуктивнішого середнього покоління (хоч і не без «екскурсів» в обидва боки — до Павла Загребельного і Любка Дереша). Двадцять п'ять намагань на власному досвіді авторів осмислити, чим для них є свобода, які, зрештою, можна підсумувати словами Миколи Рябчука: «Про свободу ми знаємо лише те, що вона існує, і ми описуємо її, як сліпці  слона, обмацуючи різні частини величезного й невідомого нам тіла». Тож не випадково відповідь Юрія Іздрика на питання «Що таке свобода?» скидається на уникання прямої відповіді, на віртуозне переховування за глузливою блазенською маскою.

      Якщо в епатажно-жорсткому потрактуванні Сергія Жадана «свобода» — це всього лише можливість вибору слідчого ізолятора, в якому комфортніше сидіти, якщо Юрієві Андруховичу вона нагадує «відчайдушне продирання крізь Час з упевненістю, що вся вона там, попереду», то, скажімо, Ірина Калинець та Андрій Курков зупиняються на множинності можливих відповідей, фактично пропонуючи кожен власну невелику колекцію. Бо свобода завжди є свободою індивіда, тому щоразу має індивідуальні зміст і форму — хоч би й суто геометричну, як у Любка Дереша. Скільки індивідів — стільки й свобод.

      І все ж коли не вдається охопити сам феномен в цілому, то можна точно визначити хоча б його посутні ознаки. І головною я назвав би взаємовиключність, самозаперечуваність, якщо хочете — оксиморонність свободи. Оксиморон — літературний прийом, за допомогою якого поєднують взаємовиключні поняття, передбачає наявність як мінімум двох слів із протилежним значенням. Слово «свобода» можна вважати оксимороном саме по собі, бо воно містить у собі власне заперечення.

      З одного боку свобода — це зняття низки обмежень із поведінки індивіда, з іншого — імперативна вимога постійного відстоювання її ж, рідненької, бо відмова від останнього перетворюється щонайменше на перекидання власної ноші на чужі плечі. Вона є ланцюгом, одягненим добровільно. Варто його скинути, як тебе повільно — але вже силоміць — закують в інший. Бо свобода, за Марією Кривенко, «меч двосічний». І коли Павло Загребельний категорично стверджує, що «тільки смерть дає цілковиту свободу», то водночас це з не меншою категоричністю означає, що вона ж дає і цілковиту несвободу.

      Утім свобода має і жартівливі виміри. На презентації «Нервів ланцюга» у столичному Будинку актора Юрій Покальчук мимохідь кинув, що користується свободою не спати з жінками своїх друзів. Жарт одразу наривається на ширше витлумачення: свобода не спати тоді, коли посполиті довкола радо занурюються в колективну летаргію. Ба — більше: право не спати, обов'язок не спати.

      Ну от — знову оксиморон...

      Ох, це солодке слово «свобода»!

      Це жорстоке слово «свобода»...