І одна лише мрія — про трактор!..

Олександр Веремчук — хлопець відчайдушний, а тому відважився вкласти гроші саме в село. Хоч міг спокійно зайнятися хоча б і торгівлею і жити та горя не знати. І не морочити собі голову, де взяти кредит на новий комбайн, як купити міндобрива і т.і. Може, тому, що був і залишається сільською людиною, отим селюком, але в найкращому розумінні цього слова, на плечах яких і тримається донині наше багатостраждальне село...

«Олко» тримається самотужки

Хату Веремчуків у Секуні знайти нескладно. Добротна, під «шубою», а головний орієнтир — величенький машинно–тракторний парк під навісом через дорогу навпроти. За цими описами і знаходимо фермерську садибу. Новий дім Сашко вже заклав, але ніяк не добудує. А поки місця вистачає їхній сімейці в тещиному. Добудував другий поверх, довів усе до ладу — і не тісно. У сім’ї підростають дві доньки, Каті вже шістнадцять, Олюні — чотирнадцять. Назву своєму фермерському господарству вони склали з перших літер імен членів сім’ї: Олександр, дружина Лариса і доньки Катя й Ольга. Так і народилось «ОЛКО», одне з найпотужніших фермерських господарств на Старовижівщині. Саме з тих, що починали з нуля і за якими не стояли ані круті, ані впливові покровителі. Лариса працювала зоотехніком у колгоспі, Саша — механізатором. Коли все почало розвалюватися, як і більшість мешканців Секуня та інших сіл, вони обоє стали їздити в Білорусь. Торбами рятувалися тоді від безгрошів’я чи не всі прикордонні райони Волині. Хто на Польщу їздив, хто — в Румунію, а поліщуки — до сусідів–білорусів. Велика «гендельна» революція дозволила заробити декому свій невеличкий стартовий капітал.

Зароблені гроші Веремчуки не вклали ані в бізнес, ані в торгівлю, а вгатили в землю. До своїх 20 гектарів узяли в оренду ще 300, і то не в своєму селі, а в сусідньому Мизовому, бо там землі родючіші. Дарма що до найближчого поля — п’ятнадцять кілометрів. І почали господарювати.

— Оце все, що бачите, вся техніка, всі будівлі були куплені й збудовані на власні кошти. Мусили купувати весь набір своєї техніки, щоб ні від кого не залежати. Торік зміг придбати два нових трактори, 240 тисяч кредиту брав. Кормозбиральний комбайн купив, держава обіцяла повернути кредитні відсотки — не повернула. Все, що заробляли, знову в техніку вкладали. Техніку придбали і для вирощування буряку, а вже невигідно буряком займатися. Була б якась стабільність чи квоти, як в усьому світі, — можна виживати. А то все наосліп, не знаєш, як воно завтра повернеться, — розмірковує Олександр. — А хочеться ж і людям хорошу зарплату дати, і самому щось заробити. Поганий той солдат, який не мріє бути генералом. І я мрію! Про новий комбайн. У мене є старих п’ять комбайнів, але ж хочеться і новий. Брати у лізинг — майже півмільйона переплачуєш. Кредит у банку, де я всі роки брав кредити і вчасно повертав, не дають. У них нова вказівка — обслуговувати тих клієнтів, які мають не менше двох тисяч гектарів землі.

Не чують фермера...

Цього року Веремчук посіяв 280 гектарів зернових і лише 15 гектарів буряку — не хочеться працювати на збиток. Решта — трави. На фермерській міні–фермі утримує 40 голів худоби, до 200 свиней. За племінними теличками три роки тому їздив у племгосподарство на Іваничівщину. Заплатив по 7200 за кожну, зате молока доїть більше, ніж весь колишній колгосп. Влітку по 300 — 400 літрів молока в день доять, тобто до 30 літрів від кожної корови. За таких корівок і великих грошей не шкода. Вся ферма «ОЛКО» на якихось 30 сотках розмістилася. Корови утримуються у корівниках цілорічно, на випас не гонять. Допомагають Веремчукам біля худоби ходити кілька найманих робітників. На сезонну роботу наймають сім механізаторів. Міг би Веремчук купити ще сотню корів і приміщення знайшов би. Але, знову ж таки, кредит треба брати. Просить районну раду допомогти — не чують там фермера. Навіть кредит за трактор не хочуть погашати. Хоч він депутат районної ради, авторитетна людина і поважний господар. А головне — молода людина хоче працювати, хоче розвиватися, а йому не дають. Якби у районі фермерів було багато — було б зрозуміло. Парадокс?

— Сашо, Ви не рахували, скільки вже вклали у свою справу? — запитую. — Мільйон уже буде?

— Змилуйтеся! Я не рахував. Якби порахував, то вже давно би розчарувався. Працюємо, щоб собі на прожиття щось залишилося, щоб людям зарплату дати і податки сплатити. Прикро, що я стільки років товчусь і не можу своїх людей на сучасний трактор чи комбайн посадити. Нашими старими, щоб тисячу гектарів зорати, треба з усього району техніку зігнати. Уявіть трактор, який не 40 літрів солярки на гектарі з’їдає, а вісім?

Зрозуміло, все нове й невідоме завжди лякає людину. Ефемерний український ринок землі, довкола якого стільки часу ламають списи політики, рано чи пізно стане реальністю. І фермер, на якого на зорі української перебудови покладалися такі великі надії, відчуває закономірний страх: чи не залишиться він на узбіччі цього процесу, чи зможе він реально викупити ті земельні клаптики, на яких зараз працює? Якщо ні, тоді де його місце? Налякані досвідом інших країн, волинські господарі стурбовані не лише подальшою власною долею, а й селянства як класу в цілому. Бо від того, який аграрний курс візьме Україна після вступу до СОТ, залежатиме подальша доля українського села як такого. Якщо буде однобічна підтримка лише великотоварних виробників — через 10—20 років на місці українських сіл залишаться пустки. Як кажуть фермери, приїде трактор вартістю один мільйон гривень чи доларів, знесе всі хати–пустки, розоре площі... Так сталося свого часу в США. Коли ж влада зробить ставку на підтримку різних форм власності і дасть однакові умови для виживання як дрібному господареві, так і великотоварному, — село наше житиме й працюватиме. Взагалі держава не повинна поділяти сільського виробника за такими категоріями. Має бути одна–єдина назва, а звідси — й однакові умови для господарювання.

СОТ уже на порозі, а ми його не ждали?

Навчений на власному досвіді, Веремчук все одно не опускає рук. Невигідно буряк стало сіяти — зробить ставку на м’ясо і молоко. Он за ним у їхній Секунь заготівельники аж зі Львівщини приїжджають. У ціні молочко буде. Торік на м’ясо продав 21 голову ВРХ вагою по 500—600 кілограмів. Можна спробувати ріпаком зайнятися. А ще саме на нього вийшли поляки й запропонували спробувати вирощувати... лозу. Ту саму енергетичну лозу, на яку роблять ставку і в Польщі. Щоб зменшити використання газу, треба заміняти його екологічно чистим паливом. «ОЛКО» має вже 50 гектарів верби на розсаду. Польська фірма планує засадити цією культурою в районі близько 1000 гектарів. Плантації можна використовувати 20—25 років. На бідних поліських грунтах тільки б вербу і вирощувати, продаючи за кордон, і самим використовувати! Досвід показує, що вирощування верби є прибутковою справою, особливо для індивідуальних селянських господарств. Прибуток можна отримувати і від продажу саджанців. Урожайність свіжої маси вербового дерева може досягати до кількох десятків тонн із гектара.

От і думай, фермерська голово, зважуй, чи варто встромлятися у ще не звідану, нову справу? Веремчук не з тих, хто боїться ризикувати. Він вирішив ризикнути. До речі, завод із виробництва палива з енергетичної верби планують збудувати поляки у Старій Вижівці.

Озираючись на досвід сусідньої Польщі, фермери Волині розуміють, що СОТ рано чи пізно диктуватиме їм свої правила гри. Чи готова Україна прийняти їх повністю без руйнівної шкоди для українського села? Зростання безробіття, викидання за борт дрібних виробників, експансія імпортованих продуктів — це те, що страшить найбільше. За прогнозами економістів, в Україні залишиться 6—7 тисяч господарів, решта зникне з ринку через конкуренцію. Якби 14 мільйонів наших селян не годувалися тільки від землі, не було б чого боятися. Польський селянин, позбувшись двох своїх корівок–годувальниць, спокійно може прожити на свою безбідну пенсію. Його український брат навряд чи про таке може мріяти найближчим часом. Важко спрогнозувати, як вплинуть міжнародні субсидії на наше село. Не боявся б і український селянин ані СОТу, ані ринку землі, якби мав певні гарантії, що держава вкотре не кине його напризволяще. Що матиме він дешеві кредити в банку, аби ту землю купити, як має поляк. А то стоять у черзі за нашою земелькою німці, голландці, поляки. Як не боятися грошових мішків, що можуть поглинути й одноосібників, і фермерів — разом узятих? Тим більше, коли влада на місцях демонструє відверте ігнорування фермерства. На паперах ніби все в ажурі, а насправді йде економічна блокада — з одного боку і психологічна атака — з владної сторони, із нагадуваннями на кшталт «у вас немає перспектив», «сходьте з арени» і т.і. Вихід із такої ситуації вони бачать один: гуртуватися за виробничими інтересами. Хоч і не знайшлося землеробові у парламенті крісла, зате чути його, враховувати його точку зору, куди рухатися українському возу, — цього права у селянина ще ніхто не відібрав.