Отець Іван Рибарук.
У Криворівні особливо гостро відчувається доторк до небесного. Можливо, тому що це село високо в Карпатах, а може, що настоятелем тутешньої церкви є протоієрей Української православної Церкви (КП) Іван Рибарук, який дбайливо опікується духовним життям краю — і журнал видає, і програму на місцевому радіо веде, і конференції й творчі зустрічі організовує. Отець Іван продовжує і розвиває традиції своїх попередників, які служили в храмі Різдва Богородиці, де бували Іван Франко, Михайло Грушевський, Леся Українка... Останнім часом у Криворівні кілька разів на рік «неофіційно» і, як правило, спонтанно, відбуваються братські духовні зустрічі православних, католиків і греко–католиків.
— Отче Іване, свято Стрітення якось пов’язане з ідеєю єдності християн?
— Стрітення — це час, коли маленького Ісусика посвячують Богові. Це свято і для нас є нагодою першої посвяти, коли ми усвідомлюємо, що живемо не тільки для себе, для задоволення своїх потреб і забаганок. Христос казав, що Син людський прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити іншим. Його ім’я об’єднує. Зараз одні дуже ратують за екуменізм, інші від нього застерігають. Але тут слід зосередитися на тому, що є головним у слові «екуменізм». Ойкумена означає «спільний дім». Ми бачимо, скільки спірних питань виникло останнім часом у поділеній Церкві. Цього року в Україні побувала богослов, яка працює у Ватикані вже понад 10 років. Від її слів можна було втішитися, але насправді стало сумно: «Як давно я не бачила віруючих священиків!». Людина, яка вже десятиліття працює в науковій богословській сфері, раптом бачить кількох священиків іншої церкви, які намагаються наслідувати Христа у своєму житті. Оце і є реальна зустріч, Стрітення. Після цього починаєш розуміти, що Бог на тебе дивиться живими очима людей, які з тобою спілкуються. Святитель Антоній Сурозький казав, що людина, яка хоча б раз побачила сяйво Святого Духа на обличчі іншого — не зможе не вірити в Бога.
— Чи зможе стати «стрітенням» для роз’єднаних християн поновлення спільного причастя?
— Спільне причастя має бути наслідком, а не причиною. Якщо ми віримо в Єдиного Бога, то безглуздо не причащатися спільно. Деколи священики сваряться між собою, поділили парафії, як рабовласники, торгують ними... Це не таємниця, на жаль, цього скрізь повно. Кажуть, це проблема Церкви. Але Церква — це радість, єдність, спільнота, а не всі ті побічні явища, що з’являються через амбіції чи доторк до політики. Насправді церковне питання — чи є ми з Христом? «По тому пізнають, чи ви Мої друзі, як матимете любов між собою». Господь каже про причастя: «Це чиніть на спомин про Мене». Не каже: моліться на спомин про мене, здійснюйте спільні соціальні проекти, проводьте конференції. Лише про євхаристію. Все інше — то або приготування, або відхилення від неї.
— Що у вашому житті стало Стрітенням?
— Згадується, як у другому класі я ночував просто неба на копиці сіна і, вражений таємничим безміром, вдивлявся в зорі. Це було ніби першим пробудженням. Найсильніший поклик висоти відчув на горах Паміру в 1989 році. Після того усвідомлено ступив на духовний шлях. Але й до, і після цього зустріч із небесним відчував у спілкуванні з людьми. Я вдячний Богові за величезну кількість людей, які були і є справжніми. Найперше справжність я відчув з боку рідних, хоча осмислення цього прийшло пізніше. Такими були мої друзі–туристи в екстремальних умовах у горах, печерах чи на воді. Те ж відчував, спілкуючись із Олесем Бердником, ієромонахом–студитом з Дори Порфирієм Чучманом та схиархімандритом Києво–Печерської лаври Феофілом Росохою, патріархом Володимиром (Романюком). Або читаючи праці митрополита Андрея Шептицького, Папи Івана–Павла Другого. Ця жива справжність струменіє в духовному спадкові святих, ведення яких постійно відчуваю у своєму житті. Тепер бачу, як мене передають ніжно з рук в руки, немов малу дитину.
Зустріч із Богом дарується через життєву позицію і творчість «харизматичних» людей. Для мене такими провідниками стали Василь Стус, Іван Миколайчук, Володимир Висоцький, Микола Амосов — взірець людини–кременя, напозір не релігійного, Ігор Юхновський, Ніна Матвієнко. Можливо, без цих людей мого стрітення не сталося б. У Криворівні це — подвижниці духу Параска Плитка–Горицвіт та Теодозія Плитка–Сорохан, які багато років відбули в радянських таборах і всім своїм життям свідчили живого Бога.
Момент стрітення щоразу переживаю під час служіння в церкві. Таке враження, що Христос дивиться на мене очима дітей, які щиро приймають Святе Причастя. Він присутній у щасті молодят під час Таїнства шлюбу, в глибокій вірі у зустріч із померлими. Інколи в мовчанні умудреної роками людини чуєш, як через неї промовляє Господь. А якось мене «пробив» бездонний погляд немовляти. Глянув в очі 8–місячного сина — і пережив один із найсильніших поривів покаяння. Тепле відчуття доторку до безміру приходить і з душевною піснею під гітару біля вогнища...
Стрітення — це безкінечний процес. Кожен новий етап у духовному житті людини завжди має в собі все: нове Різдво, нове Стрітення, Преображення, нову Голгофу, Воскресіння, Вознесіння, і знову Різдво, народження у новій якості. Років 15 тому для когось було новим ходити до церкви по неділях або читати Святе Писання. Сьогодні це — звичайна норма життя. Господь усе більше відкриває Себе нам. Просто треба йти Йому назустріч.
— Чому старець Симеон прозріває після Стрітення?
— Людина завжди прозріває після зустрічі з Живим Богом. Це «світло для одкровення народів», каже Симеон. Утім святі отці описують і стан богооставленості. Чим ближчає людина до Бога, тим у густіший морок входить. Бо чи можемо перебувати на сонці, щоб воно нас не засліпило? Он апостол Павло побачив Христа й осліп. Бо не готовий був Його прийняти. А коли прийняв — прозрів, через покладання руки того, хто вірує. Так і нам Господь пошле людину, яка накладе руку свого життя на наші очі, і ми почнемо бачити. А коли самі ще не бачимо — Господь являється нам як осліплююча сила. Коли Павло спитав: «Хто ти?», Господь відповів: «Той, кого ти переслідуєш». Жити по своїй волі, свавільно — це переслідувати Христа. Якщо ти так живеш — прийде час, і тебе осліплять. Це не буде покаранням, навпаки — покликом. Ти збагнеш, що все, чим жив до сьогодні, зникло. Ти сліпий. І тоді відкриваються духовні очі. Тобі посилається нібито випадкова зустріч, вірш, фільм.
Господь завжди приходить до нас у повноті. Але дає нам Себе настільки, наскільки ми зможемо прийняти. Хіба можна перечерпати море у ямку на березі? Господь щоразу вимушений стримувати порив своєї любові, яку хоче вилити на нас. Це постійна мука. Чому Христа розіп’яли? Та просто не вмістили. Людство захищалося від свого спасіння. Хіба сьогодні ми так не чинимо? Надприродне — це не є неприродне, в душі людина завжди цього прагне. Але ми настільки згіршені, що коли нам дається чистота, лякаємося. Перша зустріч із Богом дуже часто приносить страх. Але потім людина приходить до тями і йде за покликом.
Іван Рибарук
Народився 1966 року в селі Кривополе Верховинського району на Івано–Франківщині. Виріс у містечку Верховина. Захоплювався альпінізмом. У 1988 р. закінчив Українську сільськогосподарську академію, у 1994–му — Івано–Франківську духовну семінарію, у 1998–му — Київську духовну академію. Висвячений на священика 1995 року. З липня 1995 року до сьогодні — парох села Криворівня. Упродовж 12 років веде для дітей недільну школу і для дорослих — Школу духовного подвижництва в миру. Читає лекції і проводить духовні бесіди у школах, середніх та вищих навчальних закладах Івано–Франківщини.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
