Володимир Шацьких: Щоб перемогти, потрібно розізлитися й трохи подумати

На борцівський килим Володимир потрапив випадково. Секцію дзюдо, з якої розпочав свою спортивну кар’єру майбутній чемпіон, закрили. Тож, приставши на пропозицію «класиків», які тренувалися з дзюдоїстами в одному залі міста Молодогвардійськ Луганської області, десятирічний хлопчак почав опановувати ази одного з найдревніших видів спорту. На татамі йому подобалося просто дуріти й перекидатися. Так Володя Шацьких і «докотився» до золотої медалі на світовій першості...

«У вуличних бійках участі не брав, але постояти за себе міг»

— Володимире, за чотири роки виступів на татамі ти вже був чемпіоном міста у своїй віковій групі. Чим привабила тебе греко­римська боротьба?

— Мені подобалося боротися, доводити, що я сильніший. Страшенно приваблював м’який килим, на якому можна було перекидатися безліч разів. Зізнаюся, бісився я багато. Ми більше травмувалися навіть не через тренування, а через те, що дуріли. Стрибали на килим з усього, з чого тільки можна — ламали руки, ноги. На щастя, для мене такі «польоти» закінчувалися добре. А от мій старший брат Олександр часто ходив у гіпсі. І хоча тренер ретельно стежив за нами, ми все одно примудрялися бешкетувати.

— Мабуть, мав славу розбишаки?

— Зовсім ні. Всю енергію залишав у спортивному залі. У вуличних бійках ніколи не брав участі, однак постояти за себе міг завжди. Та мене мало хто зачіпав — боялися, оскільки був сильнішим за однолітків і навіть старших хлопців.

—  Зазвичай спортсмени не надто наполегливі учні. Яким школярем був ти?

— Я народився у шахтарській сім’ї. Батьки суворо контролювали навчальний процес, примушували виконувати домашні зав­дання. Тож проблем зі школою не виникало. Найбільше любив математику й фізкультуру. А от із поведінкою було не так добре. Разом із однокласниками грав в активні ігри, й нас складно було вгамувати. Через це батькам доводилося навідуватися до школи. «Заспокоївся» лише після восьмого класу, коли пішов вчитися до Луганського училища олімпійського резерву. Там енергії не вистачало ні на що — два тренування в день забирали всі сили. «Золота медаль не змінила внутрішнього світу, проте додала впевненості»

— Тривалий час тобі ніяк не вдавалося зійти на п’єдестал. На чемпіонаті світу2002 був четвертим, наступного року — п’ятим. Не втрачав віри в себе?

— Попри всі невдачі, я ніколи не шкодував про свій життєвий вибір. Не фанат боротьби, але однолюб. Проте, зізнаюся, вважав себе невдахою. Та якось в один прекрасний момент зрозумів, що не може постійно не щастити. Очевидно, причина полягала в чомусь іншому — в самому підході до тренувань, техніці. Детально проаналізувавши мої виступи, ми з тренером дійшли висновку, що проблема — в психологічній підготовці. Я не міг повірити у власні сили й налаштуватися на суперника так, як треба.

— І як же треба налаштуватися, аби перемогти?

— Треба розізлитися. Подумки я проговорюю: «Я стільки працював, а суперник хоче виграти в мене. Подивимося!» Крім того, перед виходом на килим головний тренер збірної Нельсон Давидян ще раз нагадує технічні нюанси, що й як краще зробити.

— Під час сутички, особливо запеклої, в залі стоїть неймовірний галас. У тебе виходить абстрагуватися від бурхливих емоцій глядачів?

— Я зосереджений на суперникові та своїх діях, тому вигуки пролітають повз мене. Проте окремі репліки, сказані знайомим голосом, і слова тренера чую — ловлю його підказки сходу. Але виконати тренерську установку вдається не завжди — значить, десь недопрацював, тож на тренуваннях намагаюся викластися по максимуму.

— На чемпіонаті світу в Гуанчжоу­2006 одна з твоїх мрій здійснилася — ти виграв золоту нагороду. Ця перемога змінила твій внутрішній світ?

— Ні, я залишився таким, яким і був. Сама по собі ця медаль для мене особливого значення не має. Звісно, це пам’ять, приємно дивитися на неї, згадати церемонію нагородження, наприкінці якої звучав український гімн. Тоді був гордий не стільки за себе особисто, як за команду, тренерів, країну.

Для мене важливе саме усвідомлення того, що я — чемпіон світу. З’явилася впевненість у своїй силі й техніці, бо раніше сумнівався, чи правильно виконую прийоми.

— Аби зійти на вершину, довелося перемогти не одного сильного «класика». Чи лякають гучні титули суперників?

— Якщо доводиться боротися з чемпіоном чи призером найпрестижніших змагань, це насторожує, адже ця людина вміє вигравати. Тож моє завдання — не дати їй такої можливості. На мою думку, я й досяг чемпіонської вершини завдяки тому, що працював на килимі першим номером, змусивши претендентів на «золото» захищатися. Плюс терпіння й уміння працювати через «не можу».

— Чи підтримуєш товариські стосунки з конкурентами поза килимом?

— Спілкуюся я з усіма потроху, найбільше — з російськомовними борцями. Навіть, якщо вони — затяті суперники. Наприклад, з росіянином Вартересом Самургашевим, німцем казахстанського походження Константіном Шнайдером.

— Як держава віддячила за єдину за останні 12 років золоту медаль борця класичного стилю?

— Протягом року отримував президентську стипендію. А от спонсори подарували мені авто — десяту модель ВАЗа.

— У Дніпропетровську тебе впізнають на вулиці?

— На жаль, греко­римська боротьба не настільки популярна. Впізнають лише ті, хто цікавиться цим видом спорту або, в той чи інший спосіб, наближений до нього.

«Після кожної поразки шукаю причину невдачі»

— У вересні минулого року на чемпіонаті світу в Баку тобі не вдалося захистити свій титул. Сильно засмутився?

— Звісно, не дуже приємно програвати в першій же сутичці, та особливо прикро, коли виною всьому — травма. За кілька місяців до старту мені прооперували плече, тож фізично я був далекий від оптимальних кондицій — не вистачало сили, рухливості. Проте сподівався, що за сприятливого жеребу зможу потрапити до ліцензійної вісімки чи навіть стати призером. Та з жеребкуванням не пощастило...

— Як реагуєш на невдачі — переживаєш чи спокійно сприймаєш їх як ще одне випробування?

— Після кожної поразки шукаю причини того, що сталося. Так, із тренером ми дійшли висновку, що в Баку я програв американцю лише тому, що через травму не зміг зробити захвату. А без цього прийому ніяк не виконати.

— Поки що ти без олімпійської ліцензії. На якому турнірі плануєш її здобути?

— За півтора місяця в Фінляндії відбудеться чемпіонат Європи. Саме там і розраховую вибороти перепустку до Пекіна, яку забезпечить лише золота медаль. Я вже відновився після травми, впевненості додає й переконлива перемога на міжнародному турнірі в Москві. Мені здається, що перебуваю навіть у кращій спортивній формі, ніж на переможному для себе чемпіонаті світу.

«Кращого за Дніпропетровськ міста для мене не існує»

— А чи не пробували інші країни переманити тебе під свої прапори?

— Якось ще на молодіжних змаганнях краєм вуха почув, як про це говорили з тренером. Навіть не знаю, звідки були ті люди. Нині ж лідерів збірних не дуже спокушають кращими умовами й більшими грошима, особливо перед Олімпіадою. Річ у тім, що, за новими правилами, при зміні громадянства спортсмен два роки не має права виступати за нову Батьківщину.

— Життя спортсмена — постійні мандри. Яка країна тобі найбільше подобається?

— Кожна посвоєму приваблива. Дуже гарно в Італії, для спокійного життя найкраще підійдуть Швеція або Фінляндія. У Китаї мені не сподобалося — тяжкий клімат, чисто й затишно лише в центрі міста. Недавно повернулися з Москви — бетонне місто, де через затори на дорогах проїхати просто неможливо. Київ набагато спокійніший та охайніший. Проте особисто для мене кращого за Дніпропетровськ міста не існує — не переповнений столичним гамором, багато парків, якими люблю прогулюватися на дозвіллі.

— Чим ще займаєшся у вільний час?

— Його не так і багато, та коли він з’являється, ходжу з друзями в кіно. Більшість із них теж спортсмени — дзюдоїсти, борці вільного стилю, боксери, гімнасти. Під час зборів охоче читаю — переважно пригодницьку літературу, детективну класику.

— За освітою ти — правознавець. Плануєш застосувати ці знання після завершення спортивної кар’єри?

— Навіть ще й не замислювався, чим займатимусь, коли назавжди зніму борцівки. Чудово було б залишитися в спорті, проте на такі зарплати, як сьогодні, не виживеш. А от юристом навряд чи стану — мені складно буде виграти в конкурентній боротьбі, де інші вже мають колосальний дос­від. До того ж законодавство — така штука, де скрізь можна знайти шпаринку. Хоча взагалі роботи я не боюся.

— Де зберігаєш свої нагороди? Пам’ятаєш історію кожної з них?

— Уся колекція зберігається в батьків. За рівнем досягнення й виплавкою металу найдорожча, звісно, медаль зі світового форуму. Але на все життя запам’ятав свою першу перемогу на килимі. Тоді, років у 14, я виграв чемпіонат області. Моїй радості не було меж, бо тривалий час перша сходинка п’єдесталу ніяк не підкорювалася. Після того я багато перемагав на міжнародних турнірах, та всі ті виграші підзабулися.

— Якимись іншими видами спорту захоплюєшся?

— У програму тренувань входить баскетбол, але ми граємо за своїми, борцівськими правилами — такий собі силовий варіант. Так само жорстко в нас виходить грати й у футбол. Оскільки при цьому можна травмуватися, тренери забороняють нам ганяти м’яча. Проте тихцем ми порушуємо це вето. По телевізору дуже люблю дивитися регбі, яке, на жаль, у нас не популярне.

— До речі, про футбол. Тебе не плутають з динамівцем Максимом Шацьких, адже у вас однакові прізвища?

— Візуально ми з ним не схожі. Та коли перевіряють документи — в аеропорту чи працівники ДАІ (хоча намагаюся не порушувати правил дорожнього руху), то запитують, чи ми не родичі. Я заперечно хитаю головою й своїх спортивних успіхів ніколи не афішую.

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир Шацьких

Заслужений майстер спорту з греко­римської боротьби (вагова категорія — до 74 кг).

Народився 2 липня 1981 р. у Молодогвардійську Луганської області.

Чемпіон світу 2006 р. Чемпіон світу серед молоді 2000 р. Переможець і призер багатьох міжнародних і українських турнірів.

Закінчив інститут права Міжрегіональної академії управління персоналом.

Мешкає й тренується в Дніпропетровську. Перший тренер — Анатолій Кітченко. Нинішній тренер — Микола Ставринов.

Не одружений.