Та пішов ти на Україну!

Я не знаю, скільки поколінь політиків має віджити, щоб Україна та Росія вийшли на рівень раціональних і безпристрасних стосунків! Тільки не треба це називати стратегічним партнерством — словосполученням, яке нагадує посмертну маску для майбутнього небіжчика.

Ющенко та Путін доручили міністерствам закордонних справ підготувати Декларацію про стратегічне партнерство. При цьому обидва президенти мило всміхалися: дипломатичних термінів, якими можна охарактеризувати взаємини України та Росії, не існує, тому треба користуватися кращим з існуючих і вдавати, що він єдино можливий.

Про яке стратегічне партнерство може йтися, якщо в той же день Володимир Путін застерігає Україну від вступу в НАТО у вельми цікавий спосіб, суто по–російськи: «Что, Россія в отвєт нацеліт на Украіну своі ударниє ядєрниє сістєми?! Ну прєдставьтє сєбє ето только на сєкунду!». Ну, ми уявили. І Президент наш, Віктор Андрійович Ющенко, теж уявив. Бо поблажливо заспокоїв колегу, мовляв, «якщо російська сторона хвилюється про військові бази (НАТО. — Авт.), то Україна ніколи не піде на це», і навіть «ми готові посилити це в конституційному плані». Втім у «конституційному плані» України в цьому питанні й так не слабо — Україна є позаблоковою державою. А потім, куди ж їх «тикати», ті натовські бази — усі найкращі місця вже зайняті військовими базами Росії, сиріч Чорноморським флотом. Чорнофлотці погано й несправно платять, підторговують орендованими приміщеннями і земелькою, загарбують маяки і не пускають туди наших судових приставів і студентів, плюють на українські закони, а єдине, що роблять корисного, — замітають своїми широкими брюками–кльош севастопольські вулиці.

Утім Москва потроху визнає й український вплив у Криму. Путін із боями відступає: якщо раніше Севастополь називали містом винятково «російської слави», то позавчора Володимир Володимирович обмовився, що «сложно прєдставіть в городє нашей російско–украінской боєвой слави Севастополє... бази НАТО». Ви вслухайтеся: «місто нашої російсько–української бойової слави»! Путін здав нам частину Севастополя. І частину бойової слави. Не виключено, Кремль стоїть за крок до визнання матроса Кошки українським національним героєм.

Ми молодці. Ми монотонно відвойовуємо кожну п’ядь своєї землі, тієї, яку Росія досі вважає своєю. Ми відвойовуємо кожну п’ядь свого «вектора розвитку», ми вгризаємося в неї. Подивіться на Огризка. Чоловік не побоявся націлених на нього ракет Путіна — і вчора на засіданні уряду намагався представити для затвердження План дій Україна—НАТО. Врешті–решт, ми вскочили в СОТ першими. І за правом «першої ночі» нині можемо скубти Москву і в хвіст, і в гриву — поквитатися злегка за пригноблене впродовж трьох століть Отечество, за непродані карамельки, за труби і за цукор. Ми багато чого можемо. Тільки в нас газу немає. А у Росії — є. І відтепер його нам продаватимуть за 179,5 долара за тисячу кубів. Отак Росія злегка поквитається з нами — за СОТ і НАТО, за Помаранчеву революцію, за Шухевича і дубльоване кіно і ще за щось, глибоко ментальне й тому незабутнє.

Це стратегічне партнерство народів–братів, які ще 17 років тому називалися республіками–сестрами. Ми по–сусідськи, швидко і безпроблемно, підписуємо План дій Україна—Росія на 2008—2009 роки — менше півгодини триває у Кремлі засідання Комісії Ющенко—Путін за участі її очільників. Так, ми довго готували цей документ, цю «придорожню карту», а підписали за 15 хвилин. Тільки, кажуть люди, котрі з ручкою поруч стояли: проблемка була лінгвістична — російська сторона хотіла в документі зафіксувати визначення «на Україні», а українська — «в Україні». Боротьба прийменників закінчилася на нашу користь. Але ж клятий, фатальний, в’язкий їхній газ ми теж купуватимемо «по 179,5 долара», а може, й «за 179,5».