Двадцять років «У снігах». Коротко і страшно

«Читав Василя Портяка три ночі й три ночі плакав», — зізнається май­стер із витинанок Василь Корчинський. Він трохи заздрить тим, хто його читатиме вперше, кому простягнуть маленьку книжку з вісьмома новелами «У снігах» і скажуть: «Прочитай...»

У п’ятницю на літературних вечорах у Національному музеї Шевченка цього разу читали і говорили про Портяка, якого Асоціація українських письменників висунула на Шевченківську премію. Його тексти протягом вечора порівнювали зі Стефаником, Коцюбинським, Хемінгуеєм.

Зараз книжка «У снігах» — на вагу золота. Не подумайте тільки, що коштує, як блискуче залізо. Її, як і гарну коштовність, важко придбати. Декілька днів я ходила по всіх книгарнях Києва і запитувала книжечку «У снігах» Василя Портяка. Лише на Хрещатику в книгарні «Знання» сказали, щоб прийшла з наступного тижня, тоді буде доставлено замовлення. В інших знизували плечима, а у відповідь хіба що очима запитували: «А де ж ви про неї почули?». І тут я продовжувала пояснювати важливість Портяка. Мовляв, ви маєте знати, що із 64 номінантів на цьогорічну Шевченківську премію — 37 письменників, серед яких три Василі: Шкляр із «Ключем», Рубан з історичними есе «Бережа» і доволі серйозний Портяк із книгою новел «У снігах».

Віктора Баранова за романи «Притула» і «Смерть побілому» теж номіновано на премію. Каже, що не треба думати, ніби вони конкуренти. Все набагато банальніше. Їх висунули, щоб хоч напередодні нагородження поговорити про українські шедеври, щоб хтось, окрім близьких письменнику людей, поцікавився його книжкою, прочитав і простягнув її своєму другу. «Вісім Василевих новел не перекажеш. Це як гарна поезія, яка штовхає до роздумів, коли душа згадує себе на історичному і генному рівні. Тільки відчуття...» — пояснює Віктор Баранов.

Василь Портяк не писав новели як книжку. «Добрих 20 років я потроху писав. Бувало, що декілька років про них не згадував. Як каже Герасим’юк, за цей час я написав більше сценаріїв, ніж новел. Тоді я порахував — і справді. У мене тільки екранізованих 10 сценаріїв, а ще десь половина не пройшла через різні причини», — розповідає прозаїк. Першу новелу «Мицьо i Вовчур» надрукував у 1980 році.

Василь Портяк більш знаний у кінематографії як сценарист режисера Олеся Янчука. За його сценарiями знято художнi фiльми «Меланхолiйний вальс», «Вишневi ночi», «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали» (у спiв­авторствi з Василем Герасим’юком), «Атентат», повнометражний документальний «Чия правда, чия кривда» та низку короткометражних. І водночас чверть віку він правив, переписував, скорочував, доки його не муляв бодай розділовий знак, свої новели. «Мене до цього не спонукали жоднi благi намiри — когось рятувати, увiчнювати, щось обстоювати. Є просто потреба писати. Мабуть, вроджена», — додає Портяк. У нього немає брехні. За змодельованим світом Портяка варто було б вивчати історію України, без жодних нашарувань, сухості подій, які зводяться до дати і прізвищ. Він народився у селi Кривополi Жаб’ївського (тепер Верховинського) району на IваноФранкiвщинi. Тому в новелах розповідає західними діалектами про 40ві — 50ті, Західну Україну, УПА, НКВС, Голодомор 33го. І все з голим нервом, коротко і страшно, як у Стефаника.