Село — театр, горяни в нім актори

Театр як стаціонарна споруда у віддаленому гірському Красноїллі, мабуть, найменший з усіх маєтностей Мельпомени. Непримітний будиночок у центрі села більше схожий на оселю гуцула, ніж на храм культури, яким свого часу опікувався Гнат Хоткевич й удостоїли особистою присутністю такі метри сценічного мистецтва, як Лесь Курбас, Костянтин Станіславський та Володимир НемировичДанченко. Театральна зала теж вражає скромними розмірами та розставленими лише під стінами, як у церквах православного обряду, стільцями для літніх людей. Зате така простота й мініатюрність непомітно стирає грані між звичним красноїльським побутом, обрядами й традиціями та їх відображенням на сільській сцені.

Так, як деінде з покоління в покоління передавалося ремесло, у Красноїллі виростали акторські династії. «Мені, дякуючи долі й Господу, випала честь зіграти всі ролі, зокрема Антона Ревізорчука, які зіграв на цій сцені перед Першою світовою війною мій дідо Михайло, — зізнається художній керівник утретє відродженого Гуцульського театру Володимир Синітович. — І троє моїх синів теж уже виступали тут у ролях опришків та колядників».

Театр починався з корчми

Якщо говорити про гірську глибинку, то Красноїлля з півтора тисячами мешканців може бути гарною до неї ілюстрацією. Село розкинулося між горами переважно вздовж річки з невибагливою назвою Річка, котра на північних околицях впадає у Чорний Черемош. Саме через тамтешній міст і можна доїхати в Красноїлля автотранспортом. З інших сторін світу добиратися важче. Дивна назва села нібито походить від невеличкої церкви, зведеної на березі Черемошу з появою перших поселенців. Для її побудови, за переказами, вистачило дощок, випиляних з однієї дуже великої і гарної, тобто красної, ялиці або, потутешньому, їлі.

На початку ХХ ст. мандрувати довкіллям було простіше — бери ґирлиґу і пішки рушай плаєм (гірською стежкою. — Авт.), час від часу балансуючи на смерекових стовбурах, перекинутих через стрімкі потоки. Принаймні так робив харків’янин Гнат Хоткевич, який, аби уникнути переслідування за участь у революційних подіях 1905 року, за порадою етнографа Володимира Гнатюка нелегально забрався аж так далеко від рідної Слобожанщини. Вислів Хоткевича про зачарованість Гуцульщиною, якою він шість років ходив із відкритим від захоплення ротом, уже став крилатим. Проте мало хто задумується, чому звичний до рівнини слобожанин і в холод, і в спеку долав отих вісімнадцять «плаєвих» кілометрів від криворівнянської Гашпарівки, де знімав помешкання, саме до Красноїлля, адже подібний театр, здається, логічніше було б організувати у Жаб’є — неформальній столиці Гуцульщини, чи іншому, ближчому до цивілізації, гірському селі. Ба, навіть Коломия «прихистила» б різнобічні таланти Хоткевича, зокрема драматургічний, режисерський та музичний.

Як розповів мені верховинський дослідник Микола Дзурак, хоча ця інформація теж не є ексклюзивною, ідея вивести гуцулів на театральний поміст у Хоткевича виникла після побаченої у Ворятинській корчмі сцени, коли двоє горян поважного віку так ласкаво припрошували один одного скуштувати горілочки, що слобожанин подумав, ніби вони — друзінерозлийвода. Проте, як пояснив корчмар, це були затяті ворогисусіди, котрі після «дипломатичного» чаркування обов’язково хапалися за барткитопірці й починали не на жарт битися. Здібності гуцулів так правдиво перевтілюватися Гнат Хоткевич оцінив як природний акторський дар й узявся експериментувати з Гуцульським театром — першим у цьому великому етнічному регіоні.

Тут ступала нога головних героїв

— Зпоміж інших наше село Гнат Хоткевич обрав не відразу, — каже Володимир Синітович. — Мандруючи горами, він прийшов у Красноїлля і побачив збудований зо три роки перед тим на березі Рибарівського потоку народний дім. Старожил Петро Лаб’юк віддав для новобудови клаптик своєї кам’янистої землі — безцінної в межах населеного пункту, аби прислужитися громаді (його нащадки брали участь у другому відродженні театру). У серпні 1910го виставою «Верховинці», раніше написаною поляком Йожефом Коженьовським на місцевому матеріалі і перекладеною на гуцульський діалект Петром ШекерикомДониківим, відбувся дебют красноїльської театральної трупи, до складу якої входили винятково тутешні селяни. Увага до цієї події була такою великою, що охочі подивитися на театральне диво красноїльці та мешканці сусідніх сіл не помістилися в залі, тому спостерігати за розвитком подій на сцені доводилося й через відчинені двері та вікна.

Сцени з «Верховин­ців» були близькі й зрозумілі глядачам, бо головний герой п’єси — реальна постать. « Він був нашим односельчанином, — стверджує пан Володимир. — Метрів за сто від сільського млина стояла хатина, в якій мешкала стара Ревізорчучка з молодим, але дуже енергійним сином Антоном. Австрійська адміністрація боялася, що цей завзятий хлопець може зорганізувати загін опришків у той час, коли їхній рух уже почав згасати. Йдеться про першу чверть ХІХ століття. Аби уникнути появи нового харизматичного бунтаря, цісарська влада забрала Антона в рекрути, проте непокірний гуцул утік з війська. Ця п’єса, перекладена Михайлом Старицьким ще й на літературну українську мову, дотепер вважається нашою візиткою, як і написані Гнатом Хоткевичем «Довбуш», «Гуцульський рік» та «Практичний жовнір».

Гастролі самодіяльних акторів із карпатської глибинки спричинили справжній фурор у Галичині, на Буковині, в Польщі, Наддніпрянській Україні й навіть у Москві. За три з половиною передвоєнні роки Гуцульський театр відвідав із виставами понад півсотні великих і малих міст. Після виступів у Кракові один із тамтешніх театральних критиків не втримався від захоплення: «Ми такого ще не бачили!», маючи на увазі щиру гру українських горян, їхній одяг, танці й темперамент. У 1912 році, коли Гнат Хоткевич у Львові редагував «Просвіту», красноїльською трупою керував політемігрант Олекса Ремез — колишній актор Петербурзького імператорського театру.

Педагоги — рушійна сила третього відродження

Після вимушеного п’ят­над­цятиріч­ного антракту Гу­цульський театр відродився на початку 30х років минулого століття з ініціативи Василя Костенюка, проте сягнути творчих вершин часів Хоткевича вже було не під силу. А тоді знову красноїльські театральні сезони передчасно закрила нова війна — Друга світова. Дотепер із покоління «тридцятників» дожили 86річна Олена Петріянчук та її ровесниця із сусіднього села Перехресне Катерина Микитейчук, котра грала роль Дзвінки у п’єсі «Довбуш».

За часів розвинутого соціалізму згадувати про Гуцульський театр, як і про його засновника Гната Хоткевича, репресованого сталінським режимом у сумнозвісному 1937му, було небезпечно. І лише в останні, горбачовські, роки існування СРСР красноїльський театр постав утретє. У квітні 1988 року вже онуки та правнуки акторів­першопрохідців дебютували відродженою виставою «Гуцульський рік». Окрім традиційного, підібраного ще Хоткевичем репертуару, актори нової хвилі розучили ще дві п’єси — «Я повернусь» аргентинського драматурга українського походження ЛасовськоїКрук та «Визволи нас від лукавого» Левка Лопатинського.

Нині доросла трупа, до якої входять переважно вчителі місцевої школи, бо решта мешканців села тепер більше переймається тим, де заробити гроші, ніж аматорською театральною кар’єрою, нараховує понад два десятки акторів. Керують театром також місцеві педагоги: головний режисер Марія Дідушко — учителька української мови та літератури, художній керівник донедавна викладав у школі тракторну справу.

Цікаво, що далекий прародич пані Марії по чоловіковій лінії — теж конкретний історичний персонаж . У повісті «Довбуш» (не плутати з однойменною п’єсою) Гнат Хоткевич називає Дідушка просто Дідом і дуже великим багачем­гуцулом, котрий, казали, «брав контрибуцію» ще з ватажками опришків Пинтою й Пискливим. З того, мабуть, і розбагатів. Конфлікт з Олексиним посланцем у Діда виник після того, як він відмовився дати сиру для харчування опришків, глузливо зауваживши, що скоріше дасть Довбушеву голову до Станіслава. За таке зухвальство Олекса згодом, у 1742 році, спалив Дідушкове обійстя, а надто самовпевненого господаря власноруч зарубав барткою. Проте, за свідченнями наймитів, не взяв із тих скарбів «ні тріски», хоча «експропріація експропріаторів» задовго до виникнення марксистськоленінського вчення була основним заняттям опришків. Демонстративне нехтування Дідушковим багатством неабияк здивувало командира польського карального загону полковника Пшелуського, котрий майже три роки безрезультатно ганявся за Довбушем по горах і ніяк не міг зрозуміти логіку його вчинків.

І не дивно, бо мало хто з чужинців спромігся наблизитися до розуміння ментальності гуцулів, поки не з’явився Гнат Хоткевич зі своїм театром і не відкрив світові цих особливих карпатських горян.