Заслужені «лабухи» України

Музика для людей і для задоволення

«На роботі граємо Антонова. Люди «хавають» російський поп, пісні, на яких виросли... «Крыша дома твоего», «Тpава y дома». Ми розуміємо, що цим заробляємо на хліб, а для задоволення граємо блюз, поп–рок. Для цього маємо свою групу, репетируємо у підвалі. Щоб грати в ресторані, не потрібна харизма артиста, не треба закінчувати консерваторію. Все, як в анекдоті: «Прийшов чоловік вчитися музичної грамоти до школи. Вивчив перші акорди і більше не приходив. Зустрічає якось його вчитель на вулиці і питає, чому той занять не відвідує. «Знаєте, все гастролі, концерти, халтура, часу не вистачає». Майже так само в нас. Я не закінчував навіть музичної школи. У під’їзді хлопці показали, як грати, а тепер щовечора даю по концерту, — каже Сергій, обіймаючи гітару на сцені ресторану. — У нас тільки Андрій у консерваторії вчився. Семестру не протягнув. По вуха затягло нічне життя».

Ресторанні музиканти діляться на дві категорії. Перші — мрійники. Вони чекають, коли зовсім випадково зайде гарний продюсер, помітить їх і розкрутить. Пам’ятають «Бітлз», які починали в одному з барів Ліверпуля. Другі — прагматики, які люблять свою справу і не пхаються поперед батька в пекло. Як правило, про них не знає ніхто, крім ресторанної публіки. Для власників закладу музиканти не забаганка, а фінансовий інструмент. Якщо людина за анонсом приходить на свою улюблену групу, вона не обмежиться одним пивом, а цілком ймовірно, замовить міцні напої в досить великій кількості. Всі заклади, в яких є жива музика, умовно діляться на три типи: сімейні, арт–ресторани й молодіжні кафе. Грати починають здебільшого з 20.00. У сімейних ресторанах музика є тільки тлом. В арт–ресторані — цільова аудиторія від 25 до 35 років, яка добре розбирається в музичних стилях. У таких закладах арт–директор чи не головніший від шеф–кухаря. Він підбирає напрям, групи, складає програму. Коли арт–директор звільняється з роботи, на ресторан чекає перспектива пересічного закладу харчування.

Молода модна публіка є клієнтами, як правило, кафе у сучасному стилі, «Фондю–барів» наприклад. Там багато не їдять, здебільшого п’ють коктейлі і «доганяються» під електронну музику діджеїв.

Головне — не втягнутися!

Співачка Наталя Гура зараз викладає вокал в інституті Поплавського, підспівує естрадним зіркам — Сердючці, «ВіаГрі». Її батько — заслужений артист, мати співала в хоровій капелі «Думка». Дівчину теж чекала академічна музика. Якби в студентські роки її не «поперло» від Елли Фітцджеральд. А потім Наталя Гура познайомилася з Анатолієм Алексаняном, в якого «паслася» на джазовій музиці. «Я стала співати з відомим джазовим піаністом Алексаняном у ресторані в Будинку кіно. Вдома брехала, що йду на англійську. Батько якось за мною простежив. Я співаю, а тут заходить тато, Алексанян відразу заховався під фортепіано, а він підходить до мене і каже на вухо: «Марш додому!». Рідні так і не зрозуміли, що це не просто ресторан. Ми там виконували джаз. Мама повторювала, що це суті не міняє. Навіть якби ресторан був золотий. Із тих пір для них я «погана дівчинка», — згадує Наталя Гура. За своє життя вона виконувала справжній джаз у ресторані у Вірменії, співала «формат» у ресторані «Київ» і «Столичний». До перебудови модними були «АББА», італійська естрада, а потім почалися блатняки — «Мурки» і тому подібне. Виконувати такий репертуар Гура не змогла. На цьо­му її ресторанна діяльність обірвалася. Каже, що на улюбленій справі не заробиш. У нас виконувати джаз — те саме, що в Америці заробляти українськими народними піснями.

Заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів акордеоністів Ігор За­вадський після того, як став володарем золотої медалі у Фран­ції і «Золотої ліри» в Італії, призупинив свою «концертну діяльність» у підземних переходах і ресторанах. У 1996 році Завадський вчився у виконавській аспірантурі Національної музичної академії ім. Чайковського. Щоб втамувати спрагу зацікавленості до вуличного життя, почав грати у підземному переході на станції метро «Театральна». На декілька місяців наймався на роботу в київські ресторани. Позиціонував себе як музикант популярної класики і здебільшого грав власний репертуар. Коли був настрій і публіка подобалася, тоді Завадський приймав замовлення, коли ні — грав, що на душі було. Власник претензій не мав. «Тюремну лірику, як не дивно, ніхто не просив. На замовлення виконував танцювальну музику, мелодії з кінофільмів. Це був експеримент. Хоча сподівався, що мене помітять і запросять на велику сцену. У переході пропозиції пограти були частішими, ніж у ресторані. Звідти мене запросив власник ресторану «Милий Августин» пограти у нього, мовляв, мій репертуар впишеться в атмосферу його закладу. З переходу я став символом фестивалю «Андеґраунд» на Андріївському узвозі. Тоді закривав фестиваль класикою у смокінгу, щоб показати різнобічність андеґраундової культури», — розказує Завадський.

Зараз музикант грає винятково на великій сцені й не хоче розпорошуватися навіть по корпоративах, дає майстер–класи молоді. До нього часто підходять із запитанням, як він, заслужений артист, ставиться до роботи в ресторанах. «Головне — не втягнутися! Від ресторанів і переходів стаєш залежним. Треба вчасно зупинитися. Якщо у тебе мета — заробити гроші, ти ніколи не станеш великим артистом, а якщо хочеш, щоб тебе почули і побачили, тоді в цьому нічого поганого немає». Коли Завадський зустрічає у переході чи ресторані талановитого музиканта, то запрошує зіграти з ним на великій сцені. Каже, що хтось із них теж на такому ж експериментальному етапі, як і він у 90–ті роки.

«Без досвіду в ресторані не було б із мене заслуженого артиста»

Віктор Павлік згадує: коли у 15 років учився в училищі в Комсомольську Полтавської області, знайомі запропонували приєднатися до їхньої групи і пограти на гітарі в ресторані. Після філармонії 1990–го, де працював вокалістом у складі ВІА «Віватон» з Іво Бобулом, за рік до створення групи «Анна Марія», Павлік знову повернувся у ресторанний бізнес. Цього разу йому запропонували місце співака в рідному місті — у теребовлянському ресторані «Високий замок». «Виконували все, що було модним, — здебільшого інструментальну класику. Це велика школа для «лабухів». Ми грали «Скорпіонс», «Пінк Флойд», «Бітлз», радянські «Каракум», «Земля в ілюмінаторі», «На тєплаходє музика іграєт», «Я уєду в Комарово». Замовити пісню коштувало 3 рублі. Коли люди отримували зарплату, то відразу половину пропивали у нашому ресторані. Якось навіть виникла суперечка між замовниками. Один хотів «Каракум», інший — «Земля в ілюмінаторі». Ставки за «Каракум» виросли до 10 рублів. Але ми ніколи не чекали, що хтось нас помітить, що з ресторану ми потрапимо на велику сцену. Грали, щоб гралося. Без ресторанів не було б із мене заслуженого артиста», — каже Віктор Павлік.

Його найстарший син Сашко народився у Комсомольську на Полтавщині саме тоді, коли артист підробляв у ресторані. Зараз Сашко працює музикантом, як і його батько 24 роки тому, в одному з київських ресторанів на Старій Дарниці. «Це прекрасно! Я не знаю, чи буде з нього заслужений артист. Як Бог дасть. Хлопець любить ганяти на мотоциклах, — Віктор Павлік знає це точно. — Маємо спільно записані декілька пісень. Мій репертуар Саша інколи співає в своєму ресторані, я там буваю раз на рік. У нас ніколи не йшлося про спільні гастролі. Разом співали на родинному концерті «Мелодія двох сердець» Білоножків. На сцені зі мною тоді виступали Христинка і маленький Павлик. Я не хочу робити з нього артиста. Продюсерство — не моя справа, я — творча людина. Хоча даю поради групі «Павлики Інтернешнл». Там чотири хлопці, і є люди, які в них вкладають гроші. Саша не запитує, як йому розкручуватися, та я й сенсу не бачу допомагати. Записуюся на студії за дві тисячі доларів за пісню. Грамотніше ці гроші вкласти в себе, і це принесе більший прибуток, аніж у Сашка, де гроші прогорять», — каже колишній ресторанний артист. Щоб зрозуміти, чи батько–артист недооцінює свого молодого нащадка, чи хлопцеві справді краще завойовувати серця в ресторані, я поїхала на Стару Дарницю, де Сашко розважає відвідувачів ресторану «Комфорт».

Олександр Павлік на популярності батька не піариться. У нього немає стільки енергії, голосу і амбіцій, щоб закинути сітку на велику сцену, тому у віддаленому столичному ресторані Сашкові працюється комфортно. «Коли мало клієнтів, за вечір співаю всього декілька пісень, решту часу створюю фон з європейсько–американської поп–музики 90–х», — каже Сашко. У цей час до нього підходить жінка. «Заспівай щось веселеньке. Люди поїли, тепер танцювати хочеться», — просить музиканта з «Ямахою» і ноутбуком. Павлік усміхається, виймає з сумки великий зошит з естрадними піснями і починає «Дєвушку c Востока».

P.S. Коли ми вечеряємо при свічках, хтось в іншому кутку ресторану шліфує свій талант на фортепіано, з саксофоном, гітарою чи сильним вокалом. А там дивись, через рік–два його пісню прокрутять по радіо, знайдеться путній продюсер і понесе–покрутиться доля ресторанного співака. Часто жартують, що як тільки виникли ресторани, музиканти жереб кидали, хто в якому гратиме, бо вірили, що там народжуються зірки.