Чи візьме Україна участь у німецькій театральній бієнале?

Ярмарок для драматургів

Фестиваль «Нові вистави з Європи» (New plays from Europe, чи Neue Stucke Aus Europa) виник у Німеччині на початку 90–х. На хвилі загальної ейфорії з приводу об’єднання Європи художній керівник театральної мережі в Бонні Манфред Байльгарц і відомий німецький драматург Танкред Дорст вирішили заснувати театральний фестиваль. За їхньою концепцією це мав бути своєрідний ярмарок, майданчик, де люди могли б обмінюватися новими ідеями сучасної європейської драматургії.

Із 1992 по 2002 рік фестиваль проходив у Бонні і мав форму бієнале. З 2004–го «Нові вистави з Єропи» переїхали у Вісбаден. Щоб орієнтуватися у театральному і драматургічному житті окремих країн, творці фесту в кожній країні обрали компетентного драматурга, так званого «патрона». В Україні «патроном» став «бубабіст» Олександр Ірванець.

На фестивалі «Нові п’єси для Європи» показують від 25 до 30 вистав, при цьому запрошують не лише театральні колективи, а й «патронів» та драматургів. Тож кожних два роки в Німеччині на фесті збирається близько 80 драматургів із різних країн. Проводять тут і Форум молодих авторів.

Фестиваль триває протягом 11 днів і проходить на різних театральних майданчиках, в окремому приміщенні влаштовують дискусії, концерти. Гроші на фестиваль виділяють і на земельному, і на муніципальному, і на федеральному рівнях (тобто, нашими словами, з міського, обласного і державного бюджетів).

Екстремальна ситуація

Приїзд до України одного з художніх керівників «Нових вистав з Європи» Маркуса Боте, як і належиться ревізору чи спостерігачу від культури, був усіляко замаскований. А все ж «Україні молодій» вдалося поспілкуватися з паном Боте.

— Маркусе, за яким принципом ви добираєте «патронів»?

— Складне запитання. Це має бути визнаний у своїй країні драматург, здатний працювати в умовах певної конкуренції. Це процес демократичний, ми намагаємося час від часу міняти «патронів». Але в Україні взагалі–то немає з кого обирати. Відсампочатку лишається Олександр Ірва­нець. Ми щасливі з ним співпрацювати.

— Скільки країн–учасниць беруть участь в театральній бієнале?

— Сьогодні їх 39. Тобто це не лише Євросоюз. Маємо учасників з Ісландії, Швейцарії, Туреччини, України, Білорусі, Росії, Польщі... Швидше, йдеться про європейську ідею. Культурно цей задум не має кордонів. Для кожного фестивалю ми прочитуємо–переглядаємо близько 400—500 текстів–вистав. У різних країнах ситуація вимальовується дуже неоднорідна. Для прикладу, у Фінляндії кількість людей, які щорічно ходять до театру, є більшою, аніж кількість населення. Там є величезна спільнота драматургів і держава сильно підтримує театральне життя.

— Якими сьогодні є євро­пейські театральні тенденції?

— Я завжди наголошую на різноманітності сучасної європейської драматургії. Та й узагалі ми намагаємося уникнути якихось тенденцій і бути максимально відкритими. Мушу визнати, що існує тенденція до великої кількості адаптованих вистав. Сьогодні говорять, що драматургія поступово вмирає. Це не так. Для багатьох відомих драматургів наш фестиваль був важливим кроком до виходу на міжнародну сцену. Наприклад, Ясміна Різа із Франції вперше була представлена у Бонні, а сьогодні вона відома всій Європі.

— Чи можна говорити про якусь тематику, форму, що превалюють нині в театрі Європи?

— У кожній країні дуже різноманітні підходи до театру. Наприклад, Біляна Срблянович із Сербії багато пише про війну на Балканах. Дуже специфічна тема, але європейські режисери ставлять її п’єси. Люди дивляться у театрі на війну, якою вона є насправді, а не вичитаною з газет. У 2004 році у нас була вистава ще однієї авторки із Сербії Мілени Маркович «Сліди». Багато людей із Хорватії, Боснії прийшли на цю виставу. До п’єси вони казали, що їм цікава лише мова, але після спектаклю багато хто танцював із сербами і говорив: вони мають ті ж негаразди, що й ми. Це різноманіття є дзеркалом проблем, які є в кожній країні. З приводу тематики, наголошую, що фестивальна палітра не зводиться суто до політичної ситуації в певній країні. Звичайно, все це можна знаходити і в Шекспіра, але, на мою думку, театр, в першу чергу, твориться мовою сьогодення.

— Чи можна говорити, що театральне сьогодення України, Білорусі, Росії чимось різниться від європейських тенденцій?

— Передусім маю сказати, що в самих цих країнах ситуація досить різна. В Україні вона дуже екстремальна. Якщо говорити про письменників, то в Німеччині популярними і модними є Юрій Андрухович і Сергій Жадан, а ось про драматургів ми не знаємо нічого. Це дуже прикро. Адже театр має бути майданчиком для розповіді про те, що наразі відбувається у суспільстві. Театр повинен бути не лише інструментом культурного обміну, а й засобом для переосмислення власного культурного простору. Ми не хочемо на нашому фестивалі якось зрівнювати культурний ландшафт Європи, хочемо використати його для комунікації поміж культурами.

— Як усі ці роки була представлена на фестивалі Україна?

— Дуже бентежно відповідати. Україна залишається єдиною країною, яка не представляла ще свою п’єсу. Видається, що неможливо знайти нову українську виставу, яка би була цікавою і зрозумілою для міжнародної спільноти. Я бачив деякі постановки, був дуже зворушений, але водночас я знаю, що люди з інших країн можуть це не сприйняти. Я сподіваюся, що з Україною теж відбудеться якийсь обмін. У 2006 я бачив «Московіаду» Молодого театру, але в них постійно були якісь затримки із показом. Коли я приїхав на перегляд готової вистави, ще не було навіть декорацій. Мені сподобалося те, що я побачив, пізніше мені надіслали DVD, але програма фестивалю була уже закрита. Це теж українська проблема — відсутність фінансування і організованості.

Порада «патрона»

До Харкова Маркус Боте приїхав, аби переглянути «Радіошансон» — останню роботу театру–студії «Арабески». Саме цю виставу «патрон» Олександр Ірванець порадив організаторам фестивалю. Маркус довго сумнівався, адже це більше поезія, а не драматургія (автором п’єси, нагадаємо, є Сергій Жадан). Але український «патрон» назвав цю постановку найважливішою подією театрального життя України минулого року (тієї ж думки дотримуються і ті театромани, які голосують за кращу театральну прем’єру на культурному порталі vydelka.com).

Дізнатися ж, чи покажуть «Радіошансон» у червні на театральній бієнале, зможемо лише у березні. Як розповів Маркус Боте, вистави обиратимуть не за критерієм «хороші–погані», а за поєднуваністю між собою. До речі, на «Нових виставах з Європи» всі спектаклі демонструють ориґінальною мовою. Щоправда, для кожного з них готується переклад, і глядачі чутимуть у навушниках зрозумілі їм слова.

Світлана Олешко, режисер театру–студії «Арабески», говорить, що фестивалі — це, як ковток повітря, можливість побачити, як працюють інші, відчувати театральний контекст. Доки німці визначатимуть участь «Арабесок» у бієнале, харків’яни планують навесні дві прем’єри: Red Elvis («Червоний Елвіс») за Сергієм Жаданом і українську версію польсько–білоруського проекту «Чорнобиль ТМ».