Хоч Даша й має вигляд розбишакуватої старшокласниці, — це зріла жінка, мати й несамовита трудоголічка, яка навряд чи дасть комусь поряд байдикувати. Легка у спілкуванні і компанійська, вона неохоче впускає у своє життя нових людей, позаяк тонко відчуває фальш і нещирість. Випускниця Королівського коледжу музики та драми, акторка тривалий час мешкала у Великобританії, але повернулась до Києва, бо тут їй краще ностальгується за... Радянським Союзом. І вона не приховує своєї сентиментальної любові до померлої держави, бо не любить брехати.
Крім творення програми «Картата потата» на телеканалі «Інтер», Даша Малахова активно працює в Театрі на Подолі і пише книжку кулінарних рецептів. Робить тільки те, що їй подобається і водночас ставиться до власної праці не екзальтовано, а як до звичайного ремесла. Такому ставленню завдячує батькові — відомому українському режисерові Віталію Малахову.
«Я все роблю без фанатизму»
— Що цікавить Дашу Малахову, крім кулінарії — у контексті телевізійної кар’єри?
— Щоранку я прокидаюся з мрією створити, крім кулінарної, ще й дитячу програму. Для мене поєднання таких двох амплуа було б ідеальним варіантом. Я вас за це запитання дуже люблю. Бо просто ненавиджу, коли від інтерв’ю до інтерв’ю мене насамперед запитують про моє життя в Англії.
— Не хвилюйтеся, я вас ще про це запитаю... Мрія про дитячу програму пов’язана з тим, що синочок уже підростає і треба йому щось дивитися?
— Частково й це. Я не кокетую, як ото дехто, мовляв, ой, яка я в душі ще дитина! Навпаки. Я була ранньою і самостійною, такою собі «тіткою». Але, відверто кажучи, дитяча тематика завжди мене приваблювала. Тому не через свою «дитинність» і не через свого малюка. Просто хотіла б робити дитячу програму.
— Матяш (так звати Дашиного синочка. — Авт.) дивиться телевізор?
— Всі сучасні діти, хочуть цього батьки чи ні, дивляться телевізор. На це немає ради. Мій Матяш просто обожнює мультики. До того ж мультики, які прийнято вважати майже дорослими, надто для дворічної дитини: «Корпорація монстрів», «У пошуках Немо», «Симпсонів». А ще ми дивимося на ТРК «Україна» «Серебряный апельсин», оскільки це зараз, практично, єдина дитяча телепрограма. Взагалі ж, як і всі батьки, намагаюсь, щоб дитина не надто багато часу проводила біля телевізора. Хоча, як любить казати моя мама, все роблю без фанатизму, помірковано. Не надто забороняю, але й не потураю. Часом телевізор узагалі не дивимось. А інколи на свята він у нас не вимикається. Не дуже розумію, як можливо в сучасному житті цілком уникнути телебачення.
«Генпродюсер сказав, що голос мій — жахливий, і стиль — жахливий»
— Хто автор назви «Картата потата»?
— Потата — це моє, привезене з Англії. А «картату» запропонував любий татко, моя найдорожча людина у світі. Після мого чоловіка, звичайно. Запропонувала назву тодішньому генпродюсеру «Інтера», завдяки якому я й опинилась на каналі, бо, на мою думку, — я взагалі не «інтерівський матеріал». І генпродюсер мені сказав, що це — просто жахлива назва. І що голос мій — жахливий. І стиль мій — жахливий. Сказав, що все в мене жахливе. Запитую: «То, може, ви когось іншого візьмете?». «Ні, — відповідає. — Ми тебе переробимо». «Або я перероблю вас», — кажу. Зараз аж сміюся, згадуючи, як усе це починалось. І в книжці про це вже написала. Нині «Картату потату» знає багато людей. І назва подобається. А якби вони знали, як ми ту назву вимучували.
«А Брежнєв — це хто: Хрюша чи Стєпаша?»
— Дивлячись вашу програму, помітила, що вдаючись до кулінарної практики, ви начебто ностальгуєте за Радянським Союзом. Чи це мені здалося?
— Ні, це справді так. Ностальгую.
— Звідки це? Ви ж не застали справжній «совок»?
— Ну чому не застала? Думаєте, скільки мені років? Тридцять. Я була «актябрьонком», «піонером», не встигла тільки побути комсомолкою. Всі моменти, які здатні викликати ностальгію, з’являються саме в дитинстві. Це і солодка вода за три копійки з автоматів, і смажені пиріжки...
— ...їх «тошнотиками» називали...
— Так, але всі ми зараз однак за ними сумуємо. Я все сприймаю через нюх і смак. Дуже люблю попоїсти. Хоч яку країну я відвідую, сприймаю її насамперед через тамтешню кухню. Тому Радянський Союз у мене асоціюється, зокрема, з алюмінієвими формочками для випікання кексів. А радянське телебачення — з тим, як усі очікували трансляцій з олімпійських ігор або чемпіонатів з фігурного катання. Так, я сумую за цим! А ще пригадую кумедний випадок. Одного вечора я, як завше, чекала на вечірню казку з тьотею Танею, Хрюшею і Стєпашкою. А тато сказав мені, що казки сьогодні не буде, бо помер Брєжнєв. Я запитала в нього: «А Брежнєв — це хто: Хрюша чи Стєпаша?» З роками мені здається, що сама собою людина буває лише в дитинстві і старості.
«Найкраще, що я можу робити — це бути собою»
— На початку творення «Картатої потати» ви набирались досвіду, допомагаючи шеф–кухареві київського ресторану. Як зараз?
— Зараз я вже достатньо напрактикувалась. А тоді в мене саме була перерва в кулінарній так би мовити, практиці, тому, можна сказати, я почала набивати руку. Взагалі ж праця кухаря подібна до праці актора, до праці журналіста та й до будь–якої іншої роботи. Принаймні тим, що потрібно весь час бодай потроху практикувати. Інакше втрачаєш кваліфікацію. Беручись за цей проект, я усвідомлювала всю відповідальність. Я ніколи не хвалюся кулінарною супертехнікою, наприклад, дуже швидко нарізати продукти. Бо знаю, що моїм глядачам потрібно не це, а цікавий рецепт, який би вони спокійно могли приготувати в себе вдома, не маючи кухарської освіти. Як тоді, так і зараз я прагнула наблизитись до людей, а не віддалитись від них.
— Ваше телевізійне кухарювання часом нагадує мені дітей, які ліплять із пластиліну вареники чи варять в пісочних наборах кашу: водночас і серйозно, і граючись. Це випадкове враження чи продуманий режисерський хід?
— Сьогодні я відмовилась взяти участь в одній «підставі». Для певної програми хотіли зробити ремонт у квартирі продюсера однієї зірки, але просили, щоб я знялась у ній так, начебто це ремонтують мою хату. Я не люблю такого «режисування». У мене все виходить так, як виходить: коли краще, а коли гірше. Мусиш бути чесною з людьми. Скажімо, я ніколи не зможу бути такою собі «гламурною баришнею», яка на екрані начебто демонструє дива кулінарії, а насправді за неї все те роблять інші люди. Іноді на форумах читаю про себе, мовляв, ой, вона повторює весь час якесь слово, вона поводиться, наче в себе вдома, а це ж телебачення. А я вважаю, що це чудово, коли телеведучі відрізняються один від одного, показуючи свою індивідуальність. Сама по собі я людина імпровізації. Мене й батьки імпровізовано зробили, і все моє життя — суцільна імпровізація. Тому найменше хотіла б набирати команду мучеників, які б дубль за дублем марудно ліпили «Дашину дитинність» чи «Дашину досконалість», чи «Дашину гламурність». Це просто абсурд. Вважаю, найкраще, що я можу робити — це бути собою.
«У нас те, що не піариться, начебто й не існує»
— Читала, що ви вважаєте, ніби театр — це не ваша справа, бо там занадто камерна аудиторія, а ваш тато називав вас у зв’язку з «Картатою потатою» «буфетницею»...
— Було таке...
— Але ж ви повернулися в театр?
— Та я ж ніколи й не йшла з театру! Просто у нас усе, що піариться, тільки й існує. А що не піариться, того начебто й нема. Ніколи не казала, що театру не люблю. Просто належу до тих людей, які не вважають, що мусять робити лише щось одне. Я люблю робити відразу кілька справ, часто змінювати заняття. Ніколи не мала жаги до акторства у звичному розумінні. Я з акторської сім’ї, виросла в театрі, тому ніколи не мала на нього оскоми. Читала недавно інтерв’ю з Віталіною Ющенко. Вона весь час там каже: «Тато, тато». А не каже «пан Президент». Так само й для мене — цілком природно, що мій тато — режисер. Я звикла до цього і не сприймаю його роботу, як щось екстраординарне. Ніколи не мала ейфорії ні щодо телебачення, ні щодо театру. Для мене це — звичайна робота. Як у електрика. Ремесло. Люди, які ставляться до роботи на телебаченні чи в театрі, як до чогось унікального і зіркового, довго там не протримаються і нічого путнього не зроблять.
— І ви зовсім не маєте амбіцій?
— Чому не маю? Маю. Я мрію зробити проект, який «вб’є» такі програми як «Шанс» чи «Поп–ідол». Не думайте, нічого особистого. Я і Кондратюка люблю. Це суто професійні міркування. Бо я не розумію власне установки цих програм. Коли Кузьма урочисто каже щось на кшталт: «І ось прагнення цієї молодої людини стати зіркою перевищило її талант!». Тим більше програма ця декларується як історія справжніх людей, які власними силами досягають своєї мети. Але в результаті виходить чистісінький гламур, блискучий муляж! Вони ж із тих нещасних дітей ляльок поробили, вже не знають, куди ті стрази їм причепити! Мені завжди тато казав, і я так казатиму своїм дітям: «Ти повинна мати ремесло. Мусиш вміти щось робити власними руками». Тому я мрію зробити програму для людей, які не натягуватимуть собі лоб на потилицю, а спокійно робитимуть свою роботу і займатимуть якусь нішу в суспільстві.