Як ставали запорожцями

Під впливом популярних публікацій серед широкого загалу склалася думка, що запорозьким козаком стати було не вельми важко. Треба було всього лише дістатися до Січі, там показати себе православним християнином і присягнути на вірність товариству. Насправді ж прийом у запорозькі козаки був складним іспитом, який витримували не всі. Багато хто з тих, що прибували на Січ, справжніми січовиками так і не ставали, а оселялися де–небудь на землях Війська Запорозького по зимівниках і хуторах, поповнюючи лави звичайних поселенців — «гніздюків», «бабіїв» і «гречкосіїв», як їх трохи зневажливо називали січовики–воїни.

Щоб стати козаком–запорожцем, лицарем, як вони самі себе називали, новоприбулий довгенько навчався військовій справі і традиціям січового товариства. На завершення мав ритуальне випробування, справжню ініціацію — посвячення в корпорацію запорожців, подібну до ритуалів середньовічних військових станів — лицарів, княжих дружинників.

Молодик до старості

Ритуали відокремлення майбутнього запорожця від гурту, в якому він доти перебував, як і в дружинників Давньої Русі, починалися обрядовим випрово­джанням його на «той світ». Про це нам повідомляє народна поезія, зокрема козацькі прощальні голосіння, пісні й думи. Від’їзд з дому козака оплакувався, як проводи покійника. «Але смерть його символічна, — пише американська дослідниця українського фольклору Оксана Грабович, — повинен померти хлопець, щоб стати мужчиною». На запитання рідних, коли чекати його назад додому, козак відповідає ухильно: «Тогді я, нене, приїду до вас, як павине пір’я наспод потоне, а млиновий камінь наверх виплине!».

У Січі новачка приймали в «молодики». У січовій церкві він присягав вірно, незмінно й до кінця свого життя служити товариству. Новачка приписували до одного з січових куренів. Починалась порубіжна фаза посвячення. Зовнішній вигляд молодиків, заняття, поводження з ними козаків підкреслювали їхнє «перебування на межі». Відводячи місце в курені, молодику говорили: «Ну, синку, оце тобі і вся домовина. А як умреш, то ще менш буде». Письменник Андрій Чайковський, знавець запорозького козацтва, відзначає, що новачки мешкали в окремих куренях.

Молодики виконували роль слуг при козацькій старшині і старших козаках, були зброєносцями, як це було прийнято серед давньоруських дружинників та європейського лицарства. При будь–якому старому козакові був молодик, який вислужував свої роки, а після цього поступав у курінні, тобто справжнє товариство. Деякі козаки мали по 2—3 молодики. Англійський резидент у Петербурзі Клаудіус Рондо у своєму донесенні лорду Гаррінгтону 1736 року називає їх «холопами» («cholopp»), підкреслюючи цим російським словом приниженість становища молодиків. Козаки називали їх «синками», а ті у відповідь повинні були звати запорожців «батьками». При цьому інколи бувало, що «синок» за віком годився у батьки «старійшині».

Бешкетників звали Святими

Новачків, за ритуалом, годилося висміювати. Старий запорожець Микита Корж, свідчення якого записали дослідники, згадував, що козаки «мали таку звичку до насмішок, що від найменшого випадку, дії, ходи чи каліцтва зараз же давали людині прізвисько, котре вже назавжди залишалося при ній. Так, хто з необережності спалить курінь чи зимівник, того називали Палієм; хто готує їжу чи розпалює вогонь над водою, тому давали ім’я Паливоди. Хто ходить, зігнувшись від природи чи від звички, блідий і слабкий — той Гнида. Якщо хто проти звичаю запорозького не любить мамалиги чи тетері, найголовніших страв козацтва, і варить собі кашу, того називали Кашкою (розкішником) чи Кашоваром. Козака дуже малого зросту для сміху називали Махиною (величезний, велетень), а великого зросту — Малютою. Якщо хто, незважаючи на жвавість, властиву бравому козаку, ковзався й падав, той називався Слизький... Незграбних звали Черепахою, бешкетників — Святими, ледарів — Добрая–воля». Упродовж усього періоду перебування в молодиках в ініціантів перевіряли винахідливість, кмітливість і здатність не втрачати витримку в складній ситуації.

Порогами, проти течії

Як згадували старі запорожці, молодиків навчали «Богу добре молитися, на коні «реп’яхом» сидіти, шаблею рубати і списом добре колоти, а практики було доволі...» Лише успішно пройшовши багаторічний період навчання військової справи, молодик міг бути допущеним до іспиту на звання козака–запорожця. Клаудіус Рондо відзначав, що в козацькому товаристві «до звання лицаря допускаються лише люди дуже сильні й добре збудовані». Випробування для молодиків по закінченні навчання готували вельми різноманітні. Зокрема, посвячуваний мусив з’їсти страшенно пекучий від перцю борщ і випити кварту «оковитої». Після цього, за переказами, мав пройти по перекинутій між скелями на березі Дніпра колоді й не зірватися у воду. Як свідчить у своєму «Описі України» Гійом де Боплан, майбутній козак мусив перепливти човном усі пороги на Дніпрі проти течії. Історик козацтва Дмитро Яворницький сумнівався в цьому, мовляв, долати пороги за великої води проти течії, та ще й усі одразу, небезпечно для життя. Проте французький мемуарист довго жив між запорожцями й добре знав їхні звичаї та побут. До того ж ризикувати своїм життям для запорожців було звичною справою, війна була їхньою професією. Готуючись до боїв, треба було знати, чи можна в скрутну хвилину покластися на нового воїна.

«На той світ і назад»

Кандидат у запорожці мусив, сівши на необ’їждженого коня («дикого лошака») обличчям до хвоста (перевернутість поведінки, що свідчила про прилученість ініціанта до потойбічного світу), без сідла й вуздечки проскакати полем і повернутися назад, звісно ж, не впавши на землю. Тут кінь виступав також символічним перевізником із «цього» світу на «той» і назад. Кінь як ритуальний перевізник використовувався в ініціаціях багатьох народів. Посвячувані, як відомо, ритуально «вмирають», ідуть у потойбічний світ, де проходять різні випробування, а потім символічно «наново народжуються» у світі людей.

Коли ініціант із честю проходив усі випробування, його допускали до участі в морському поході на турків. Усяка ініціація передбачає вихід посвячуваних за межі впорядкованого соціального світу. Для переходу з однієї соціальної чи вікової групи в іншу, більш високу, «необхідно покинути простір, в якому панує впорядкованість, і перейти у сферу невпорядкованого», — зазначають дослідники ініціаційних ритуалів. Таким невпорядкованим простором є «чужа земля», в яку здійснює воєнний похід молодик–ініціант у складі козацького війська.

Середньовічні погляди на природу географічного простору відрізнялися від нинішніх. Простір тоді уявлявся якісно неоднорідним, поділеним на ділянки, яким надавалося позитивного й негативного значення. Позитивно сприймалася своя земля, негативно — чужа. Своя земля мала значення впорядкованої, де панують людські закони й порядки, чужа ж земля вважалася «бісівською». «Ареною ініціації є поле бою, яке є роздільною зоною між двома світами, священним і світським (між територією своєю і ворожою)», — пише Оксана Грабович. У поході молодики, як правило, були зброєносцями і охороняли човни–чайки на березі, коли козаки йшли в бій.

Слово кухаря

Посвяченому давали нове ім’я, стригли і переодягали в новий одяг. Усе це означало його нове народження. Схожі ритуали відбувалися під час ініціацій різних верств феодального суспільства — ремісників, княжих дружинників, селян. Можливо, новим прізвищем посвячуваного ставало оте кумедне характерне прізвисько, дане в час «молодикування». Новому козакові голили голову, залишаючи пасмо волосся — «оселедець». Особливе значення мала шапка, оскільки співчлени куренів різнилися своїми головними уборами. «Шапки всі за куренями: який курінь, такий і колір на шапці», — згадували колишні запорожці.

На завершення посвяти молодика приймали в один із січових куренів як повноправного козака. Козак відрікався від сімейного життя й зобов’язувався свято дотримуватися безшлюбності. Новий запорожець у супро­воді когось із товаришів куреня з’являвся до курінного отамана, хрестився, кланявся до образів і просив прийняти його в товариство. Отаман після церемонії привітання просив обрядової згоди в курінного кухаря прийняти новачка. Після того новий козак «вкуплявся» до куреня, сплачуючи якусь суму кухарю. Для прийняття в січове товариство за новачка мали поручитися кілька козаків. Остаточно затверджував його прийом і посвячення в козаки кошовий отаман.

Василь БАЛУШОК

ДОВІДКА «УМ»

Будь–яка ініціація (ритуал посвячення) має тричленну схему: ритуальне відділення людини від гурту (її символічне вмирання) — порубіжний період (фаза ритуальної смерті) — нове «народження» індивіда і його долучення заново до колективу, уже в більш високому статусі.

ЦИТАТА

У запорозьких козаків курені завжди стоять відчинені. Будь–який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого нема вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь–якої речі, що знаходиться в курені.

З книги Жана–Бенуа Шерера «Літопис Малоросії, або Історія козаків–запорожців та козаків України».