Стус на крилі,

      Зі скульптурою все непросто. Малі форми — різноманітні кумедні чоловічки, об'ємні абстракції, класичні копії, скульптурні групи, придатні для прикраси офісу чи квартири — це зрозуміло. Маєш гроші — замовляй хоч погруддя улюбленої тещі, хоч кішку свою увіковіч у бронзі. Така скульптура користується попитом і популярністю. А як щодо монументальної? Яка захаращує наші міста і рідко кому подобається. Якою всім не вгодиш, яка в ідеалі має бути й ідейно-політичним, і емоційно-естетичним шедевром мистецтва водночас, і не псувати міський ландшафт, і не дратувати перехожих. Після відвідання кількох конкурсів проектів у мене найпохмуріші враження від ситуації з українською монументальною скульптурою — вона традиційна, 99 відсотків мислять в одному напрямку, одна діва-Незалежність від другої відрізняється кількома деталями, колоском чи віночком. Тому-то скульптура не так часто потрапляє у списки номінантів на Шевченківську премію. Серед цьогорічних номінантів є один скульптор — вінничанин Анатолій Бурдейний, і коли в Києві експонувались його роботи, один експерт-мистецтвознавець порадив мені по дружбі: сходи подивись, не пошкодуєш.

      Випускник Львівської академії мистецтв Анатолій Бурдейний спеціалізувався на скульптурі малих форм, в області ще знають кілька його панно — як це водиться, на бюджетних установах. До монументалістики скульптора навернув Василь Стус, тобто оголошений у 1997 році у Вінниці всеукраїнський конкурс на проект пам'ятника поету. Цей конкурс він виграв, а потім почав шукати гроші на його виготовлення. Газети дотримуються єдиної версії: за три місяці до 60-річчя поета-земляка місцева влада спохопилася — терміново пам'ятник! І вказують на ще одну дату, якою жили усі чиновники, — парламентські вибори. Коли скульптор сказав, що 5-метровий пам'ятник, окутий листовою міддю, за три місяці може зробити тільки чарівник, інтерес влади до пам'ятника випарувався. Тоді Анатолій Бурдейний узявся сам збирати гроші на монумент Стуса, і в 1998 році «Україна молода» надрукувала відкритий лист вінницького скульптора до Президента: «Я розумію важливість і необхідність виборчої кампанії, — написав Анатолій, — і пов'язаних з нею витрат. Але мене як громадянина України і представника творчої інтелігенції турбує, що на необхідну саме зараз реальну справу спорудження пам'ятника коштів не знаходиться. І справа, мабуть, не тільки в коштах. Ставлення до цього пам'ятника є показником уболівання за духовне здоров'я нації». І в кінці приписав потрібну суму — 262000грн. На цей лист відповіли з Міністерства культури: мовляв, у нашому бюджеті гроші на пам'ятник не передбачено, просіть у місцевому. Місцеві адміністрації і ради підключилися тільки в 2001 році, доплюсували благодійні внески і нарешті призначили дату відкриття пам'ятника — 28 березня 2002 року. Хепі-енд. Якби ж то: за кілька днів до цієї події з майстерні Бурдейного вкрали фрагмент голови пам'ятника. Робота почалася по-новій, і урочисте зняття запинала з п'ятиметрової скульптури відбулося тільки у вересні 2002 року.

      Пам'ятник виконаний у стилі символіко-метафоричного реалізму, так визначає його сам автор, основний образ — крило як нестримний духовний злет, високий трагізм долі і висока, але недоспівана поезія. Анатолій Бурдейний багато перечитував Стуса, ідею пам'ятника надихала назва останньої, загубленої збірки віршів Василя Стуса «Птах душі», а художнє вирішення прийшло до скульптора уві сні. Така історія пам'ятника, який багато людей, що знаються на мистецтві, вважають візиткою необласного рівня, який, за словами скульптора, 6 років робився в настрої, співзвучному рядкам Стуса:

Яка нестерпна рідна чужина,

Цей погар раю, храм,

зазналий скверни...

      Після того всеукраїнського конкурсу проектів Анатолій Бурдейний подавався ще на кілька конкурсів: відкритий всеукраїнський конкурс проектів пам'ятника В'ячеславу Чорноволу, конкурс проектів пам'ятника жертвам голодомору, монумента Соборності України, пам'ятника Тарасу Шевченку у Вінниці, пам'ятника загиблим журналістам. Ці конкурси ще не підбили підсумки, якийсь — заморожено, інший — відкладено, але, ймовірно, невдовзі в столиці пропишеться, чи то пак зареєструється, якась метафізична крилата монументальна скульптура Анатолія Бурдейного. Схоже, крило — це не тільки його фірмовий образ, а й стиль життя... Хоча сам скульптор далекий від оптимізму: «І взагалi, наша монументальна скульптура ще й досі у путах стереотипів соцреалізму — дуже важко реалізувати нетрадиційне, свіже, неординарне пластичне рішення. Сумно, що так довго, 13 років, не википає каструля старих стереотипів».