5 та 6 лютого на сцені Національного театру ім. І. Франка — постановка останньої п'єси Антона Чехова «Вишневий сад» литовського режисера Еймунтаса Някрошюса. Прем'єра спектаклю відбулася у Москві і мала величезний резонанс. Після вистави, яка тривала шість годин, журналісти і критики наввипередки виголошували: «Някрошюс подарував світу великий спектакль!.. Някрошюс — геній, а його вистави — найвища насолода для театралів! Подібні спектаклі народжуються раз на десять років!»...

Вечір пам'яті — надзвичайно делікатна штука. Завжди є загроза чи то перегнути палицю в бік відвертого пафосу, чи збитися на нудний фактаж. На вечорі пам'яті Ірини Молостової, що відбувся днями в Національному театрі імені Лесі Українки, нічого подібного зафіксовано не було — цьому, зокрема, свого часу прислужилася й нині покійна Ірина Олександрівна, яка завжди була такою далекою як від пишномовних слів, так і від нудних справ.

Зі скульптурою все непросто. Малі форми — різноманітні кумедні чоловічки, об'ємні абстракції, класичні копії, скульптурні групи, придатні для прикраси офісу чи квартири — це зрозуміло. Маєш гроші — замовляй хоч погруддя улюбленої тещі, хоч кішку свою увіковіч у бронзі. Така скульптура користується попитом і популярністю. А як щодо монументальної? Яка захаращує наші міста і рідко кому подобається. Якою всім не вгодиш, яка в ідеалі має бути й ідейно-політичним, і емоційно-естетичним шедевром мистецтва водночас, і не псувати міський ландшафт, і не дратувати перехожих.