Навчені на воді, але без гармати

Фристайл як вид спорту в Україні почав розвиватися у 1980 році — на 20 років пізніше, ніж на Заході. Українці в збірній СРСР одразу вийшли на лідерські позиції. З 1987–го по 1992 рік чемпіонат Союзу та СНД вигравали наші Сергій Бут, Юрій Ковирзанов, Сергій Ляшенко, Наталія Шерстньова, Інна Полієнко, Любов Кручиніна. Центром розвитку нового виду спорту став… південний Миколаїв, де атлети — щоправда, лише влітку — шліфували свою майстерність на трампліні для стрибків у воду. За словами державного тренера Антоніни Данилової, нині ця база перебуває в плачевному стані, а всі прохання про реконструкцію розбиваються на друзки об стіну безгрошів’я. Але український фристайл розвивається — днями наш Станіслав Кравчук виграв етап Кубка світу в американському Дір–Веллі. З Антоніною Даниловою ми говоримо не лише про цю перемогу, а й підґрунтя для наступних.

«Тренуватися вдома заважає погода»

— Пані Антоніно, як відомо, напередодні Олімпійських ігор–2006 в Заросляку Івано–Франківської області відкрили трамплін, що відповідає міжнародним стандартам. То зараз наша збірна готується переважно вдома?

— Цьому заважає те, що немає снігу в листопаді й грудні, коли триває підготовка до сезону. Тому збірники (три жінки й чотири чоловіки) тренувалися в Канаді, провівши два збори по 25 днів. Водна ж підготовка (а всі складні стрибки спочатку відпрацьовуються на воді — так безпечніше) п’ять останніх років проводиться в Чехії, інколи — у Швейцарії.

— Невже своя сучасна база при цьому стоїть пусткою?

— Зовсім ні. Упродовж трьох років ми використовуємо її для навчально–тренувальних зборів резервного складу. У лютому, березні й навіть квітні тут достатньо снігового покриву. Крім того, проводимо всеукраїнські змагання — національний чемпіонат і Кубок.

На жаль, поки що нам бракує фінансів, аби оснастити тренувальний комплекс гарматою для штучного снігу. Справа, власне, не в самій гарматі, а в спеціальних комунікаціях для неї: підведення води, електричного струму, підземні роботи — все це занадто дорого коштує. У перспективі, звісно, ми плануємо це зробити, але скільки для цього знадобиться років чи десятиліть — прогнозувати не беруся. Ми навіть не ставили гостро це питання перед міністерством, бо проблема полягає в експлуатаційному запуску бази в цілому — її оснащення триває й досі.

— А крім трампліна в Миколаєві, в нашій країні є ще такі?

— Для лижної акробатики — це єдина зимова база. Спеціалізованого комплексу для могулу (дисципліна у фристайлі. — Авт.) ми не маємо, тому для змагань використовуємо схили, що відповідають міжнародним стандартам. Ніде правди діти — ці заходи відбуваються на примітивному рівні.

Наразі немає умов для підготовки класних спортсменів–могулістів. Масовий спорт, початкова підготовка з могулу — це є. Але бракує фахівців, які могли б виховати спортсмена принаймні середнього рівня, щоб він виступав хоча б на Кубку Європи. Тому українські могулісти й не представлені на міжнародній арені.

«Менше виступаємо — більше медалей маємо»

— Чи змінився склад збірної після Турина–2006?

— Через серйозну травму ноги закінчила спортивну кар’єру Тетяна Козаченко, яка виступала на трьох Олімпіадах (враховуючи, що у фристайлі величезні навантаження на опорно–рухову систему, — це дуже солідний стаж). Натомість поповнили лави команди двоє атлетів із Рівного: Роман Чекунов і Ольга Палюк, бронзова призерка молодіжного чемпіонату світу–2007.

Загалом, сьогоднішнім лідерам підростає непогана зміна. Перспективні спортсмени є на Закарпатті, в Рівному й Івано–Франківську. З ними працюють тренери — в недалекому минулому фристайлісти. Раніше ж запрошували займатися нашим видом спорту гімнастів і акробатів.

На жаль, етапів Кубка Європи проводиться дуже мало (в цьому сезоні їх заплановано лише шість). А саме на цих стартах молодь могла б отримувати дос­від і збирати очки для участі в більш престижному Кубку світу.

— У чому саме наші спортсмени поступаються суперникам: складність стрибка, швидкість сходження з трампліна чи приземлення?

— За складністю вправ українці нікому не програють: складні стрибки наші збірники виконують в унісон розвитку світового фристайлу, навіть швидше. Українські акробати стрибають потрійне сальто і з чотирма, і з п’ятьма гвинтами! Проблема ж у нас одна — точне й чітке приземлення, а це досягається лише завдяки тренуванням.

Ми хоча й тренуємося за кордоном, але значно менше, ніж канадці, японці, американці. Бо в них вдома є свої сучасні спортивні комплекси. Тож доки ми будемо частими гостями в інших країнах, нам складно боротися за медалі. Так, ми можемо пробиватися на п’єдестал — наші акробати це час від часу підтверджують. Однак стабільність з’явиться тільки тоді, коли матимемо власну базу.

— Невже конкуренти тренуються нас­тільки інтенсивніше за українців?

— Наші атлети до цього сезону готувалися більше, ніж у минулі роки. Бо раніше виходило так, що ми більше змагалися, ніж тренувалися. Тож, збільшивши об’єм навчально–тренувальної роботи, ми стали менше виступати на етапах Кубка світу. Такий тактичний хід одразу посприяв поліпшенню результатів — Станіслав Кравчук кілька днів тому виграв турнір у США; багато разів наші збірники потрапляли до десятки кращих. І що особливо приємно — високі результати демонструють не лише провідні наші спортсмени — Енвер Аблаєв чи Кравчук, а й молоді дебютанти.

«Проблем з олімпійськими ліцензіями немає й ніколи не було»

— Кравчуку вже 29 років, Аблаєву — 28. Для фристайлу це розквіт чи сигнал про наближення кінця кар’єри?

— Це, насамперед, досвід. Кравчук входить до числа найсильніших спортсменів світу, бо добре знає, де себе приберегти, а де — викластися. Тобто вміє керувати запасом енергії й може «вистрелити» там, де найбільше треба. У цьому й полягає клас.

Багато провідних акробатів стрибають і в 35, і в 40 років, якщо дозволяє стан здоров’я. Наприклад, Алла Цупер трохи старша за 26–річну Козаченко, проте вона не збирається залишати трамплін. Шкода лише, що Алла — миколаївська вихованка — виступає за Білорусь, як і ще один українець — Антон Кушнір. А Дмитро Архипов примножує спортивну славу Росії.

— На Олімпійські ігри Україна відряджає делегацію в повному складі?

— Аби потрапити на Олімпіаду, треба ввійти до тридцятки кращих на чемпіонаті світу й перебувати в рейтингу Кубка світу на місці не нижче 25–го. Для нас проблем із ліцензіями не існує — українці нерідко посідають позиції в топ–десятці світових лідерів. Тому маємо максимальну квоту — по чотири жінки й чоловіка.

ДОВІДКА «УМ»

Перші офіційні змагання з фристайлу відбулися в 1971 р. у Нью–Гемпширі (США). До цього фристайл був просто гірським шоу. Олімпійські нагороди розігруються в двох дисциплінах — лижна акробатика (з 1994 р.) і могул (із 1992 р.).

Лижна акробатика — стрибки зі спеціального трампліна з виконанням акробатичних елементів. Спортсмени виконують дві спроби. Висота трампліна — від 3,6 до 4,1 м. Складові оцінки: швидкість сходження зі столу відриву (20%), складність і техніка виконання (50%), приземлення (30%).

Могул — це спуск на гірських лижах горбистим схилом по максимально точній прямій завдовжки 230—270 м із обов’язковим виконанням двох стрибків. Після першої й другої третин дистанції розташовані однакові схили–трампліни заввишки 1,2 м. Складові оцінки: складність стрибків (25%), швидкість проходження траси (25%), техніка спуску (50%).

На Олімпійських іграх українці один раз посідали четверте місце (Козаченко — 1998 р.) і тричі були п’ятими (Шерстньова — 1994 р.; Цупер — 1998 р.; Кравчук — 2002 р.).