Розіп’ятий на Україні

В Україні вдруге експонується «декоративна спадщина» Па­раджанова — уламки його матеріального світу, переплавлені в образи. І коли дивишся на його розфарбовані фломастером чорно–білі фотографії, постановочні світлини з фруктами на голові чи в химерних капелюшках, чи еклектично наклеєні репродукції, фотографії, обрізки мережива, пір’я і блискітки, завжди тягне прийти додому і негайно зробити щось подібне. Адже здається: це так просто. Ось портрет Пушкіна, на обличчя поета наклеєна фотографія Володимира Висоцького, в районі рук приклеєно гриф від гітари і два шматки гітари у правому нижньому кутку і в лівому верхньому. До того ж і наклеєно неакуратно, і скло тріснуте, і асоціації занадто прямолінійні. А чи повториш настрій колажу?

«Цей колаж Сергій Параджанов зробив у день смерті Висоцького», — каже Завен Саркісян, директор Музею Сергія Параджанова у Єревані. Він знає історію кожного експонату — від тих перших 40 робіт, придбаних після рішення відкрити такий музей, до останніх 12 тарілок, розписаних червоним фломастером, які купив у Москві й подарував Музею один вірменський олігарх. Ці тарілки, як з’ясувалось, кінорежисер подарував пілоту Нормандії–Неман. На сьогодні музей нараховує 1420 експонатів, з яких 800 — це художні роботи Сергія Йосиповича, а решта — його особистий архів, його речі, фотографії, відтворено дві меморіальні кімнати режисера. Вірменський уряд вирішив створити музей у 1988 році, зразу після першої виставки його робіт у Музеї народного мистецтва Вірменії, до речі, директором цього музею і працював Завен Саркісян. Але землетрус 1988 року затримав будівництво музею, і його відкрили в 1991 р. За 15 років Музей Параджанова організував 48 виставок — його «гру в бісер» бачили у Бостоні й Каннах, Лондоні, Москві, Парижі, Пекіні, Римі, Тегерані, Токіо, Салоніках та інших містах.

Відома пристрасть Параджанова — дарувати — імпульс нагородити знайому або не дуже людину річчю, яка в цю хвилину так їй пасує чи просто подобається. Про це вкотре розповіла виконавиця ролі Марічки в його шедевральних «Тінях забутих предків», актриса Лариса Кадочникова. Як на її ювілейний вечір уже хворий Параджанов приїхав у Київ, і ввечері напередодні дня народження подзвонив і попросив спуститися вниз до під’їзду. Там для Кадочникової стояло 4 яуфи (круглі ящики для кіноплівки) — східні солодощі, коньяк, вина, фрукти і зелень. Розповідав і директор Львівської картинної галереї Бо­рис Возницький, як Параджанов подарував йому своє фото, на ньому поставив відбиток пальця і написав: «Дорогому другу від іконокрада». Мистецтвознавець Ольга Петрова згадала, як колись прийшла в квартиру Сергія Йосиповича на проспекті Перемоги і побачила печального Параджанова, який роздивлявся в банці з–під кави коштовні камінці. Він вивернув банку, на білому простирадлі розсипалися кольорові камінці. «Це мені Світлана повернула», — сказав Параджанов і заплакав».

На відкриття виставки прийшло багато–багато людей із художнього й антикварного світу — син антиквара Параджанов завжди був майстром діставати старовинні речі, дарувати їм друге життя, продавати їх і обмінювати, залишати при собі, потім прощатися з ними. Прийшли і дружина Параджанова — Світлана Щербатюк та син Сурен. Портрети ідеальної блондинки, довершеної, як картина закоханого Бога, проходять червоною ниткою через експозицію. Цікаві експерименти художника з художніми стилями — «Світлана в стилі ампір», «Автопортрет у готичному стилі», «Варіація на тему Пінтурікйо та Рафаеля», «Джоконда в Босховому пеклі». Якби не точне око художника, це нагромадження еклектики здавалося б на межі несмаку. Але образ схоплений, настрій задуманий, і виходить шедевр — щемливо–зворушливий. Дуже цікаві об’ємні колажі Сергія Параджанова — «Веджвуд», «Червоноперка», «Блакитна риба», «Солом’яна риба», «Букет після дощу», деякі роботи з крихких скляних решток сервізів важко транспортувати — приїхали лише їх фотографії.

«На мій погляд, у своїх колажах Параджанов розкрився і висловив себе повніше, ніж у кіно. Ніяких цензорів і редакторів. Серед тисяч його колажів є кілька справжніх шедеврів. Багато хто називав і називають його генієм; я так про нього ніколи не говорив — я називав його «явищем природи». Стихійним, нез’ясовним, непізнаваним до кінця», — сказав про Параджанова його друг, вірменин, кінорежисер Роман Балаян.

У першому залі виставки висить фотографія: сільська хата, на передньому плані на лавочці сидять українські бабці, за ними, на тлі білої мазаної стіни під стріхою стоїть Параджанов з розкинутими руками. Називається «Розіп’ятий на Україні». До болю точно. Він, грузинський вірменин, створив український кіношедевр, пам’ятник народу в кіно, і тут же отримав усі найболючіші і найпідступніші удари долі. На відкритті покаянно говорили про потребу принаймні РЕАБІЛІТАЦІЇ Параджанова, бо, попри визнання і запізніле поклоніння, його так і не реабілітували після відсидки. І говорили про музей Параджанова у Києві. «Ну що, зробимо музей?» — обнявши за плече Романа Балаяна, запитав міністр культури і туризму України Василь Вовкун. «А ви б віддали в музей меморіальні параджанівські речі?» — запитала я у кінорежисера Олександра Муратова. «Віддав би. У мене є багато його малюнків, правда, половина з них непристойні», — сказав пан Муратов.

Словом, не засмучуйтесь, якщо не випало поїхати на Бразильський карнавал, у Національному художньому музеї — набагато креативніший, естетичніший, вартісніший параджанівський карнавал. Він залишив по собі радісну пам’ять.