Юлія Прокопчук: На прохання друзів іноді стрибаю з мостів

01.02.2008

Станом на сьогодні наші стрибуни у воду здобули лише дві олімпійські ліцензії: дует Олени Федорової й Алевтини Корольової виступатиме в Пекіні в стрибках із десятиметрової вишки, а Дмитро Лисенко — у змаганнях на триметровому трампліні. Ще один, він же — єдиний шанс кваліфікуватися на Ігри випаде в цьому місяці на етапі Кубка світу. Серед імовірних фавориток — 21–річна киянка Юлія Прокопчук. Ця чарівна дівчина здійняла справжній фурор у 2006–му, вигравши першість Європи і Кубок чемпіонів. Утім наступний рік талановитій стрибунці не вдався. Зі з’ясування причин кореспондент «УМ» і розпочав розмову з «леді Ю» української 10–метрової вишки.

«Якби мала ще один шанс, обрала б гімнастику»

— Юлю, у порівнянні з блискучим 2006–м, коли ви стали чемпіонкою континенту і виграли Кубок європейських чемпіонів, 2007–й вийшов не надто вдалим. Чому?

— Це пов’язано зі станом здоров’я — мала проблеми зі спиною. Упродовж місяця лікувалася, однак на торішній чемпіонат світу в Мельбурні все ж їхала нездоровою. Відчувала, що не готова, але боролася до останнього стрибка. У підсумку, для виконання олімпійського нормативу мені забракло якихось п’яти балів.

Зрештою, саме через проблеми зі здоров’ям торік я мало виходила на старт. Зазначу, що болячки у мене радше хронічні, типові для стрибунів у воду — постійно непокоять спина, ноги й руки. Ось зараз я вже наче й видужала, але немає гарантії, що хронічна травма не нагадає про себе у найнезручніший момент. Що ж, мені треба просто забути про ці неприємності й концентруватися на подальших виступах.

— Колись ви займалися гімнастикою. Може, травматизм був «запрограмований» ще з тих часів?

— Ні. Просто в нашому виді спорту постійно доводиться робити одне й те ж. Відповідно, навантаження припадає на одні й ті ж точки. Крім того, ускладнюють ситуацію регулярні падіння, яких, хоч би якою майстерною ти не була, в тренувальному процесі не уникнути.

— Лікуєтеся традиційними методами?

— Загалом так. Але традиційна медицина допомагає не завжди. Тому використовую й народні звичаї — різноманітні трави, мазі. Причому лікарі часто самі радять, що треба вживати з «нетрадиційного». Іноді корисними є й поради батьків, котрі знають, як лікуватися з власного досвіду.

— Ніколи не думали над тим, щоб не збавляти здоров’я й кинути спорт, зайнятися чимось іншим?

— Чому ж не думала? Навіть пробувала кинути стрибки. Однак пропустила тиждень тренувань — і знову захотілося повернутися. Усе ж таки, в стрибках у воду я вже 12 років — для мене вони, як наркотик (посміхається). Навіть не уявляю, чим буду займатися, коли полишу стрибки.

Хоча, якби мені випав другий шанс, безперечно, займалася б спортивною гімнастикою. Адже гімнастика — то гнучкість, краса. Хоча й там травм дуже багато. На цю секцію батьки здали мене ще в три з половиною роки. Але, коли підросла, вийшло так, що в них не було можливості возити мене з Обухова до Києва на тренування. А саму мама з татом відпускати не хотіли. Тому довелося обирати щось із того, що є під боком. Поряд був басейн, тож обрала стрибки. У цьому виді я вже чогось досягла і, сподіваюся, зможу сягнути ще більшого.

«Коли боялася стрибати, у воду скидав тренер»

— Стрибати з десяти метрів — небезпечне заняття…

— А що вдієш? Звісно, іноді вдаряємося об воду, буває, під час стрибка тілом зачіпляємо вишку. Це боляче й дуже небезпечно. Але після таких випадків долаєш страх і сміливо виходиш для виконання наступної спроби. Здебільшого вдаряюся через те, що сильно хвилююся або не до кінця слухаю поради тренера.

Востаннє я вдарилася об вишку ногами — вони дуже боліли, я випала з тренувального процесу на два тижні. Одного разу після стрибка з десяти метрів дуже вдарилася спиною об воду. Після того випадку у мене на якийсь час навіть з’явився комплекс — боялася стрибати. Але я його подолала.

— Помінявши гімнастику на стрибки, чи швидко ви подолали комплекс висоти?

— Мені цей процес давався дуже важко. Страшно було вже від самої думки, що доведеться стрибати в воду. Мій перший тренер Григорій Іванович Моргун довго зі мною мучився. То вже потім, коли я перейшла до Андрія Васильовича Руденка, поставила собі чітку мету: якщо хочеш чогось досягти в спорті — треба перебороти страх. Про себе вирішила, що повинна виконати будь–який стрибок, що вимагає від мене тренер. І, знаєте, таке самонавіювання принесло впевненість у собі. Зазначу, що коли вперше прийшла у басейн (а тоді мені було трохи більше шести років), я взагалі не вміла плавати. Ледь навчилася, треба вже було робити перші стрибки. Боялася, але допомогли втішання батьків і поради тренера. Пригадую, коли вперше зістрибнула — просто солдатиком — і попливла, то пережила справжнісінький шок. Але скільки потім було радості, коли повернулася додому і всім розповідала про свій «подвиг»! А іноді, коли мене ніяк не вдавалося переконати, тренеру доводилося зіштовхувати мене в воду.

— Але ж не з 10 метрів?!

— О, я досі пам’ятаю ті емоції, коли довелося стрибати з вишки! Страх охопив неймовірний, боялася навіть підійти до краю платформи. Усі тренери вишикувалися навколо басейну. Переконала себе ось як: якщо мені судилося вдаритися об воду, то так тому вже й бути. Узагалі, я переконана, що від долі не втечеш. Ось так я вперше зістрибнула з 10 метрів. Вийшло начебто непогано. Я сама здивувалася, що мені вдався такий важкий стрибок з висоти з першої ж спроби. Тоді зрозуміла, що можу робити це краще.

— Тепер, коли стрибками займаєтеся вже 12 років, буває мандраж перед виходом на вишку?

— Трапляється. Надто ж коли довго не стрибаєш, заліковуєш якусь травму. Або ж коли влітку маю два тижні канікул. Повертаюся, виходжу на вишку — й стає страшнувато. Відразу виникають думки, що я «загублюся» в повітрі. Але коли «настрибаєш» трохи, то страх майже зникає.

— Юлю, а на кого ви рівняєтеся? У вас є кумири в спорті?

— Є люди, в яких мені подобається техніка виконання стрибків, але ідолів немає — ні на кого я не рівняюся. Хочу стрибати так, як стрибаю я. Хоча, відомо, що найскладніші стрибки зазвичай виконують китайці, бо вони від природи гнучкі. Та ще й працьовитість їхня, звісно, дається взнаки, і дисциплінованість. Вони вміють розмежовувати роди занять. Якщо спорт — то тільки спорт. Не так як ми — вчимося, може, десь підпрацьовуємо, та ще й тренуємося.

— Гадаєте, у вас є шанс за рівнем складності стрибати так, як китайські спортсмени?

— Є. Принаймні, я дуже прагну цього. Мені варто ще трошки ускладнити свою програму. Врешті, випадки, коли китайців перемагають, непоодинокі. Чому б це не зробити мені?

«Висоти не боюся. Боюся померти»

— Цікаво, на відпочинку перед друзями ви хизуєтеся своїм вмінням стрибати в воду з великої висоти?

— Загалом — ні. Але друзі самі просять, щоб я показала, як можу стрибати. Тому іноді стрибаю з мостів. Але тільки в тому випадку, якщо знаю, що там на дні. А оцих банджи–джампінгів я взагалі боюся — ніколи так (із гумовою мотузкою, прив’язаною до ніг. — Ред.) не стрибала й не збираюся цього робити. Я ж не можу бути певна, що мотузка в якийсь момент не зірветься. Та й із парашутом не стрибну не через страх висоти — просто боюся, що він не розкриється. Іншими словами, боюся померти.

— Тобто в житті ви не екстремальна людина?

— Чому ж? Навпаки, мені подобаються екстремальні забавки, коли існує якась небезпека. Скажімо, подобається швидкість, ганяти на машинах. Але свого авто поки не маю — ще не заробила.

— У вас багато друзів?

— Достатньо. Найбільше зі мною почали знайомитися, коли виграла чемпіонат Європи. Хоча то так — знайомі. Справжніх друзів, як водиться, одиниці.

Замість хлопця — Олімпіада

— Вас не бентежить, що нових знайомих, можливо, приваблює передусім ваш статус?

— Ніколи над цим не замислювалася. Я якою була, такою й залишилася. Хіба що коло спілкування трохи розширила. Узагалі, якщо про це не заходить мова, я нікому й не розповідаю, що щось там вигравала.

— Дискотеки часто відвідуєте?

— Коли не тренуюся, дозволяю собі піти з друзями на танці. Тоді вже гуляємо до ранку.

— Спиртне на відпочинку собі дозволяєте?

— У межах розумного. Можу випити келих вина або не дуже міцний коктейль. Коктейлі — взагалі моя слабкість.

— Самі себе пригощаєте?

— Натякаєте на те, чи є у мене хлопець (сміється)? Поки нема. Наразі мені хочеться досягти чогось у спорті, потрапити на Олімпіаду й там принаймні пробитися у фінал. Якщо я паралельно з цим вестиму ще й особисте життя, це не дозволить сконцентруватися належним чином. Коли ж досягну чогось у спорті, влаштувати сімейне життя я завжди встигну.

— Але шанувальників, мабуть, маєте вдосталь?

— (Усміхається). Є кілька хлопців, котрі постійно звертають на мене увагу. Звісно, вони хочуть бути для мене чимось більшим, ніж друзі, однак мені це поки не потрібно, тому й тримаю дистанцію.

— Чи вдавалося кавалерам вас чимось здивувати?

— Різноманітні подарунки й квіти дарують постійно. Стежать за моїми виступами, ледь не щодня телефонують. Одного разу на мій день народження вранці від аноніма принесли величезний букет. Було дуже приємно, хоча я довго не могла здогадатися, хто саме його подарував. Лише через три дні той хлопець зізнався, що то він зробив мені такий сюрприз.

— Якщо ви так рішуче стримуєте залицяльників, можливо, той єдиний ще просто не з’явився? Узагалі, яким уявляєте свого обранця?

— Найперше, хочеться, щоб він був розумним. І, звісно, симпатичним, щоб мені подобався. Утім, то важко так відразу охарактеризувати. Скажу так: хочеться, щоб у нього не було рис, які б відштовхували. Одним словом, знайти буде важко (сміється).