Микола Дядюра: Представляти Україну світові треба через класичну культуру

«Українські слухачі — не французькі. Не японські й поготів», — такий висновок спадає на думку, щойно дізнаєшся про черговий успіх за кордоном музикантів Національної філармонії України. Про це та про найближчі гастролі — розмова з Миколою Дядюрою.

Що було: Японія

— Миколо Володимировичу, говорять, що «мелодія в музиці — це і є пафос». Класична музика — той унікальний виняток, коли може йтися про пафос, але не мелодії при цьому завдячувати?

— Кожен музичний жанр має свої закони розвитку. Наприклад, пісня. Її закони найпримітивніші (в даному контексті — не страшне слово): є заспів і приспів, які варіюються. Джаз — це передусім імпровізація, він спирається на закони, складніші за закони пісні. Але є канони, складніші за джазові. Так, класична музика розвивається, базуючись на комплікації законів практично всіх музичних жанрів, вимоги до розвитку мелодії в цій царині настільки різноманітні й досконалі, що і є маківкою прогресу музичного мистецтва.

— Весною 2007–го ви вперше за роки незалежності представляли українське симфонічне мистецтво в Японії, через двадцять років після перемоги в Міжнародному конкурсі диригентів, який 1987–го відбувався у цій країні, ви повернулися на японську сцену зі своїм оркестром...

— Так, і відчуття того моменту забути неможливо. Запрошення з Японії — свідчення того, що оркестр має авторитет і гідний уваги найсерйознішої (в сенсі ставлення до класичної музики) країни. Весною робота була нелегкою: упродовж трьох вечорів ми повинні були представити всі симфонії Чайковського. І, схоже, впоралися із завданням гідно, оскільки японська сторона, яка зазвичай запрошує виконавців заздалегідь (за три роки до концертів), протягом року винагородила нас другим запрошенням — на відкриття (в листопаді 2007–го) симфонічного сезону в Токіо.

Японські слухачі унікальні! Вони приходять на концерти з партитурами. Це та аудиторія, яка на рівні інтуїції відчуває, що класична музика пов’язана з духовністю.

І зали Японії фантастичні! Весною ми працювали в Sumida Thriphony Hall, що в самому центрі Токіо. А восени — і в Thriphony Hall, і в найкращому залі Японії — Suntory Hall; крім того, в листопаді виступили з концертами в японських містах Сапоро та Осака. Восени в Японії виконували твори Чайковського, Рахманінова, Дворжака.

— А чому не Восьму симфонію Малера? Чи в Японії не шанують цей твір так, як у Європі, де виконання Восьмої — подія, яку ставлять урівень із польотом у космос?

— Гадаю, гастролі одразу стількох виконавців, як на концерті 29 травня 2007–го в Національній опері, ще не під силу українським організаторам. Узагалі ж, якби одинадцять років тому (коли я розпочав роботу з оркестром філармонії) мені сказали, що я диригуватиму виконання Восьмої, я не повірив би... Цей твір — вершина симфонічного мистецтва. Містицизм Восьмої ми відчуваємо, але наскільки широка його смуга — відповісти не в змозі. Японці обожнюють Петра Ілліча Чайковського, передусім Шосту симфонію, її ми й виконували в Токіо: у ній немає такого виру надприродного, як у малерівській, але й вона духовно надихає слухачів. Цей твір оркестр виконує давно (як в Україні, так і за її межами), як і сюїту з «Лускунчика», а «Слов’янський марш» підготували спеціально для гастрольної поїздки.

— У Національній опері Восьму виконували 350 осіб, тоді як цей твір ще називають «Симфонією тисячі виконавців». Чи мрієте про грандіозніший, порівняно з весняним, концерт?

— Так. Сподіваюся, ця мрія здійсниться. Збільшувати кількість виконавців можна за рахунок хору, бо в партитурі не передбачено посилення оркестру та солістів, більше за представлене на травневому концерті. Чотири роки тому в Тулоні (Франція) ми виконували «Реквієм» Джузеппе Верді: лише виконавців хору було понад 600 осіб (після цієї цифри далі підрахунки не вели). За такої чисельності хористів виникла потреба залучення ще одного оркестру, і наш колектив об’єднали з оркестром Тулонської опери, а ваш покірний слуга мав честь диригувати той концерт. Утім вважаю, що намагатися зібрати максимально можливу кількість виконавців Восьмої не варто. Оркестр виконуватиме її на фестивалі класичної музики в Ля Шез Дьє (Франція) влітку 2008 року. Організатори цього знаного фестивалю запрошують наш оркестр так часто, як, мабуть, жоден з оркестрів світу.

— Працюючи головним диригентом Сеульського симфонічного й оркестру «Кванг Джу» (Південна Корея), чи мали ви можливість виконувати масштабні твори?

— Ні, не мав. За кордоном, незважаючи на неабиякі фінансові спроможності тамтешніх симфонічних оркестрів, прагматичні питання часто превалюють. Проте зі згаданими оркестрами я диригував виконання Дев’ятої симфонії Бетховена й також у найкращому залі країни.

— Які зали в Україні найкращі?

— У нас, на жаль, хороших залів немає. Навіть Колонний зал імені Миколи Лисенка за всіх його чеснот не є залом для виконання симфонічної музики — концертна зала філармонії повинна бути об’ємнішою (маю на увазі розміри приміщення, які забезпечують оптимальну акустику).

За 70 років радянська влада не збудувала жодної (!) зали для симфонічних концертів — зводили «кіноконцертні комплекси». Роки незалежності ситуацію не змінили.

Новий оперний театр у Харкові функціонує вже понад 30 років, споруди старого віддали філармонії. Втім зала колишнього театру досі занедбана. А вона феноменальна! Філармонія про таку може лише мріяти: є стиль, акустика. Якби її використовували за призначенням, це була б найкраща симфонічна зала в Україні й, імовірно, одна з найкращих у Європі! Нині концерти Харківської філармонії виконуються в приміщенні (на 200 місць), яке свого часу було рестораном оперного театру...

Що буде: Франція

— Якими несподіваними висновками «потішив» минулий сезон?

— Працюючи з таким численним складом артистів, як на концерті в Національній опері, я помітив: що більше виконавців, то менш тривалою має бути репетиція. Тоді, під час зведених репетицій, дивним чином досить швидко підкрадався момент загальної втомленості, причому одночасної для різних колективів: і дитячих (з нами працював Дитячий хор радіомовної компанії України), і професійних. Істотно допоміг мій диригентський досвід у Національній опері, де є нагода відшліфовувати вміння, об’єднувати чималий оркестр із не менш великим хором та солістами.

— Що відрізняє оперну діяльність від філармонічної?

— У сенсі диригентського ремесла відмінностей украй мало — значення має твір, який виконується. Опера — масивніший, порівняно з симфонічним концертом, організм; вона вимагає глибших знань, зокрема щодо вокалу, хорового виконання, театральної драматургії. Ставлення ж до музики і принципи диригування — однакові в обох випадках. Я — щасливий диригент, бо працюю з симфонічним оркестром у філармонії і водночас «зайнятий» у театрі.

— Які твори зворушують, власне, ваше серце?

— Є такий твір — «Органна симфонія» Каміля Сен–Санса, де орган небезпідставно отримав привілей фігурувати як оркестровий інструмент. Коли мене як диригента запрошують до співпраці, я обов’язково пропоную її виконання, вона — зразок досконалого поєднання звучання оркестру й органа.

— Що потрібно зробити, щоб ваш оркестр запрошували якомога частіше, передусім закордонні знавці симфонічного мистецтва?

— Мене досить часто запрошують, на жаль, справді переважно закордонні знавці та шанувальники симфонічного мистецтва. Французькі ж випередили всіх: найближчими днями в Парижі, в театрі «Шатле» відбудуться мої виступи з оркестром «Патулю» (концерти з цим колективом уже стали регулярними), виконуватимемо твори Стравінського, Дюка, Сен–Санса. У травні диригуватиму концерт, що проходитиме в Марселі, влітку — у Ля Шез Дьє. 17 січня як запрошений диригент Софійського філармонічного оркестру я відпрацював концерт у Болгарії. Власне, через щільний графік поїздок я й не викладаю.

Нині через мистецтво українці намагаються показати країну світові, при цьому, на жаль, обирають здебільшого фольклорну майстерність. Стратегічна помилка! Коли український театр представить «Турандот» у «Метрополітен–опера» не гірше, ніж театр «Ля Скала» або, власне, сам «Метрополітен–опера», — кращої презентації рівня української культури годі й шукати. Представляти Україну світові треба через класичну культуру. Біда в тім, що презентацією, як такою, ніхто не опікується.

Лілія БОНДАРЧУК

ДОСЬЄ «УМ»

Микола Дядюра

Закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського. 1986—1988 — художній керівник і головний диригент Омської філармонії (Росія). У 1987–му — лауреат премії і спеціального призу Японської асоціації диригентів (Міжнародний конкурс диригентів у Токіо). Стажувався в США (в С. Озави, Л. Бернстайна,
А. Превіна). 1989—1996 — головний диригент Сеульського симфонічного оркестру і симфонічного оркестру «Кванг Джу» (Південна Корея). З 1988–го — диригент Національної опери, з 1996–го — головний диригент Симфонічного оркестру Національної філармонії; водночас головний запрошений диригент Софійського філармонічного оркестру (Болгарія). Нагороджений орденом «За заслуги ІІІ–го ступеня» (2003), має відзнаку уряду Франції — «Кавалер Ордена мистецтв і літератури» (2005).