Говори, пам’ять!

Якісь 10—15 років тому, дивлячись на твори Віктора Сидоренка, котрі нині висунуті на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка, тільки дуже проникливе око могло запідозрити щасливу еволюцію його таланту в найближчому майбутньому. Тоді, на початку 1990–х, усе могло здатися легко зрозумілим, чітко окресленим, приступним сприйняттю так званого «простого глядача». Художник писав передусім жінок та квіти — два найбезпечніші в усі часи жанри малярства. Згодом назве цей цикл «найгармонійнішим»... і значуще додасть насамкінець короткого есею: «...спокою ніколи немає».

Справді, вже тоді гармонія його була вагітною тривогою та, здавалося, незрозумілим томлінням. Пуп’янки гладіолусів та лілей не поспішали розкриватися назустріч погляду, зманіженому гламуром, а тіла ледь стомлених одалісок (обставина ця лише надасть їм негучного, відтак міцнішого шарму) мережили зображення химерних інфузорій. Наче натякали на присутність якихось «підводних течій» у цьому, загалом облаштованому, м’яко–затишному світі...

За кілька років у його мистецтво вплітається нитка вигадливої оповіді. Лише задля того, аби тут–таки загубитися в пістрявому килимі–картині. Автор насправді натякає на дивну ймовірність дії. Але у творі якщо і відбувається щось, то відбувається мовби уві сні. Або крізь сон, згадайте початок «Блідого вогню» Набокова. Сам людина неабиякої енергії, Віктор Сидоренко з сумом констатує її параліч у довкіллі. Персонаж грузне у намірах, як у ваті... або як у спогаді. (Згадується і Чехов: люди вудять рибу чи вигулюють пса, а поряд із тим коїться щось непоправне, страшне). Адже серія «Амнезія» створювалася як «відновлення у пам’яті фрагментів минулого».

З того часу цей вектор вже не полишатиме його творчої свідомості. І кожна наступна його серія, кожен наступний проект будуватимуться на основі конкретних переживань дитинства, отроцтва, юності. Однак автор свідомо притлумить момент автобіографічної сповідальності, тільки іноді вириваючи з океану спогадів якийсь яскравий епізод і надаючи йому ролі «висхідної точки». Він розмірковує над підсумком цілої епохи, цілої країни, а потім вже над перипетіями свого власного життя, яке слугує йому лише приводом. Складність ним споглянутого, що минуле це не скінчилося, а вросло, як ніготь, у теперішнє та продовжує вростати в прийдешнє. Вироку йому ніхто не виносив. Ба, навіть не піддавав неупередженому аналізу...

На Україні–Русі митець знову робить справу, яку не зміг чи не схотів зробити політик, філософ, часом навіть письменник. Певною мірою виходить на краще: звільнений від необхідності жорстких висновків, художник в змозі відчути безодні майбуття та відтворити їх холодний подих фарбами на полотні чи в будь–якому іншому матеріалі, який видаватиметься йому необхідним.

Повзучий «неорадянський термідор» аговкнеться у триптиху «Ритуальні танці», переповненому ритмічними тілорухами слухняних натовпів. (Лише наївний може сподіватися, ніби вони остаточно зникли з юридичним кінцем соціалістичної держави). Загальний розпад системи традиційно–гуманістичних цінностей — у серії «Цитохронізми», де фактурний кракелюр стане уособленням якогось «астенічного синдрому» . Спалах суспільного ентузіазму — та нове осмислення реалій голодомору, уможливлене саме останніми роками — у проекті «Жорна часу», який 2003 року гідно представив Україну на Венеційській бієнале. Чи пристрасна жадоба індивідуальності... у зомбованому світі — у проекті іншому, названому як «Аутентифікація».

Два останні — у часі, та не за значенням у авторському доробку Віктора Сидоренка — на даний момент підсумовують та зводять воєдино «силові лінії» усієї його творчості. Втім, успадкувавши її «наочно–реалістичну складову», він збагачує їхню партитуру «голосами мистецтв», образотворчо співприлеглих малярству. Так, у «Жорнах часу» з’являється фото й відео, а в «Аутентифікації» — ще й скульптура, і кожного разу — просторовий об’єкт, який створює загадковий «третій вимір», що ніяк не вписується в прокрустове ложе заявленої теми. (Та живопис, власне, не зникає, воднораз сублімуючись у шляхетно–брунатому колориті сучасних світлин). Якою в одному випадку є «Тайна вечеря», котра дивовижним чином виростає із серії ортопедичних вправ у якомусь провінційному госпіталі 1950–х. В іншому — болісне народження «нової людини»... під час армійського призову, який позбавляє її персональних ознак — а це вже актуально для будь–якої доби, хоч автор пережив це у свій час на власній шкурі. Отже, знову спогади? Speak, Memory!

Найголовніше — у розрідженому полі сприйняття, що виникає між «Жорнами...» й «Аутентифікацією». Їх можна — і треба! — тлумачити по–всякому. Але які б не були інтерпретації, сьогодні очевидно, що ці два проекти утворили могутній художньо–філософський диптих, присвячений проблемам особистості та суспільства, історії та сучасності, часу пам’яті та просторові напруженого над нею рефлексування. Мовою виразних візій Віктору Сидоренку вдалося промовити багато пророчих і гірких істин, які заторкують кожного з нас — і які нам варто вислухати... якщо ми тільки маємо в собі мужність дивитися в лице правді життя. Яке — в даному випадку — дорівнює правді мистецтва. Пам’ять не відає олжі.

Олег СИДОР–ГІБЕЛИНДА