Говори, пам’ять!
Якісь 10—15 років тому, дивлячись на твори Віктора Сидоренка, котрі нині висунуті на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка, тільки дуже проникливе око могло запідозрити щасливу еволюцію його таланту в найближчому майбутньому. Тоді, на початку 1990–х, усе могло здатися легко зрозумілим, чітко окресленим, приступним сприйняттю так званого «простого глядача». Художник писав передусім жінок та квіти — два найбезпечніші в усі часи жанри малярства. Згодом назве цей цикл «найгармонійнішим»... і значуще додасть насамкінець короткого есею: «...спокою ніколи немає».