Геббельс, Дугін, Табачник...

Ніщо не мобілізує українську свідомість так, як безпардонні нападки всілякого роду україножерів, що жирують на шиї українського народу за часів реальної демократії Ющенка не згірш ніж за часів правічного Щербицького. Невже справедливість, про існування якої впродовж останніх років голосила Юлія Тимошенко, полягає в тому, що плювання в душу України та українців є своєрідним «бонтоном» серед усілякої продвинутої шушери, котра мало того що добре піднакралася в часи Кучми, так її ще тягне промалюватися як не в колах інтелектуалів — ну то в тусовках усілякого самозваного дрантя, де за десять штук баксів тобі легко прималюють доктора чи недополковника. Ну припідлополковничився собі — то сиди нишком. Але є така невиліковна хвороба — марнославство, і аби пригасити її напади, яких тільки прийомів з арсеналу «синього злодюжки» не застосовує хворий.

От, наприклад, знову вигулькнув у медіа–просторі такий собі чи то полковник, чи вже академік якихось оригінальних наук пріснопам’ятний Дмитро Табачник. Його рефлексії, оприлюднені сайтом «Версії», називаються «Аннигиляция «национальной идеи»», ні більш ні менш. І ці рефлексії вочевидь претендують на певний інтелектуальний маніфест у руслі підготовки до «Сіверськодонецька–2». Адже досі більш–менш прописаної позиції щодо намірів «регіоналів» ніхто висловити так і не спромігся. Бекання колесниченків–левченків лише девальвували намір. Та й, здається, найвпливовіші «регіонали» до останнього часу не мали відповіді на запитання «а навіщо все це?».

Табачник до і після Ющенка

Дмитро Табачник — з порога царя за бороду: «...До прихода Виктора Ющенко к власти Украина, по сути, не имела серьезных внутренних проблем. С 2004 года две части страны — центро–запад и юго–восток — находятся в перманентном противостоянии практически по всем коренным вопросам внутренней и внешней политики. Случайно ли это? Думаю, что нет..»

Ну, люди добрі, тут би вже чия «мичала», але Табачнику, котрий у часи свого найвищого адміністраторства на Банковій був ідеологом небаченого погрому академічних інститутів саме націєтворчого гуманітарного напрямку, краще б уже не висуватися. Годі вже казати про систему гіперцентралізованої влади — коли дійшло до гіркої констатації, що «Кучма працює президентом в адміністрації Табачника». Годі вже казати про «здобутки» Кучминої доби — дерибан державного майна, смерть Гонгадзе, Чорновола... А про русифікацію, в результаті якої титульна нація, найчисельніша з тих, що населяють Україну, опинилася ще в більшій культурній резервації, ніж за часів СРСР? Фактично будь–який прояв національного життя Банкова ігнорувала, ніби вкотре нагадуючи титульній нації про те, що навіть у незалежній українській державі українцям місце неподалік свиноферми.

Та варто було статися Майдану — цій нормальній чоловічій відповіді режиму «мейд ін Кучма — Табачник», як пан Табачник виплив на орбіті «помаранчевої» влади поряд із «патріотами» на кшталт Губського чи Азарова з пропозицією самого себе. Оскільки його послуги виявилися непотрібними новій владі, Дмитро натягнув захисний панцир депутата Верховної Ради Криму. А тепер–от — транзитом через уряд — за допомогою Партії регіонів і до нардепів дорвався.

За свистком із Москви: про міністрів і конюхів

Починаючи маневри з «Сівер­ськодонецьком–2», частина «синьо–білої» політбратви розраховувала вкотре шантажнути Київ через перевірені на донецькому базарі наперстки. В тому ж стилі, що й останні шістнадцять бюджетних осеней. Але для публіки більш «просунутої», котра прекрасно розуміє, що жар цього разу треба загрібати власними руками, з білокам’яної пролунав третій зелений свисток на загальну мобілізацію всякого україноненависницького елемента. Москва, здається, цього разу прекрасно зрозуміла: доки остаточно не «скукожилася», з огляду на тенденції останньої виборчої кампанії, «регіональницька» риторика, потрібно конвертувати ситуацію в будь–який сценарій, котрий робив би українське суспільство максимально розпорошеним і дезорієнтованим. Такий сценарій цього разу називається «Федералізація України». Тільки тепер серйозний форматний капітал, саме той, що його прийнято асоціювати з Донбасом, ризикує за цією федералізацією втратити європейські ринки, на які, власне, його й допустили під зобов’язання сприяти демократизації самої України.

Може, Табачник і доктор історичних наук, але, обзиваючи Президента Ющенка «недавним колхозным бухгалтером», йому самому варто було б звернути увагу, що згідно з сучасним освітнім стандартом сам Табачник є не більш ніж гуманітарним петеушником. Адже гуманітарій із нормальною освітою (а для гуманітарія, крім освітнього цензу, також важливий морально–етичний ценз) не дозволить собі подібних висловлювань на адресу власного народу: «Я понимаю, что Виктор Ющенко искренен в своей ограниченности, как искренни в своей ограниченности те его избиратели, которые до сих пор считают Галичину центром мира, поскольку вместо министров и фельдмаршалов ко двору русского царя она поставляла конюхов, лакеев и горничных гарнизонным офицерам австрийского кайзера».

Це щодо моральності й етичності. А про який освітній ценз може свідчити, наприклад, ось така теза: «В России, до 1917 года, русские, украинцы и белорусы считались единым православным народом, что было тем более верно, поскольку этнографические отличия между Минском, Полтавой и Москвой значительно менее заметны, чем между Архангельском и Астраханью». Ну просто Хомяков, та й годі, а не Табачник! Лишилося хіба що вдягнути косоворотку в горошок і загорлопанити: «Православіє, самодержавіє, народность!» Адже це все відверто російська імперська, а не європейська історіософська модель. А що далі — то більше: «Почему в стране не может быть два государственных языка? Потому что так думает Виктор Ющенко. А почему так думает Ющенко? Потому что последние пятьдесят лет, приезжая в города, украиноязычное, вернее, суржикоговорящее, сельское население чувствовало свою ущербность по сравнению с говорящими на литературном русском языке «местными» и в первую очередь учило русский язык, чтобы не отличаться. Теперь этот накопленный годами комплекс неполноценности выливается в агрессию: «Мы учили «москальську мову», теперь вы учите наш суржик». Ведь именно на достаточно примитивном суржике, за редким исключением, говорят «свидомые» государственные деятели, включая президента».

...Уявіть, де б був віце–прем’єр Росії, котрій вірою і правдою служить екс–віце–прем’єр України з гуманітарних питань Табачник, якби так висловився на адресу свого президента? Кожному своя демократія і «дімократія»...

То чого в подібних цитатах більше — доктора історичних наук чи озлобленої дрібнодухої людинки, котра зрозуміла, що в сорок років стала політичним пенсіонером? Це не історія — це помста за власний промах. Та хай ти навіть не етнічний українець —за що ж так ненавидіти цей народ? Ось так інтуїтивно, відчуваючи потребу у зміні політичної іпостасі, Табачник переформатовує себе у Дугіна–Геббельса «юго–востока» України. Замахується на лаври ідеологів євразійської та нацистської брехні одночасно.

«Ожлоблєніє» пана доктора проти «свідомітів»

Гуманітарій із нормальною освітою, з нормальними гуманістичними інтенціями мав би звернутися до своїх однопартійців з тезою: українська культура й українська духовність вийшли з імперії розтрощеними, розчавленими, напівживими — тож хоча б у незалежній Українській державі поставимося з розумінням і співчуттям до них. Українізація в Україні стосується самих лише українців. Даймо їм ожити!

А що говорить Табачник? «И сегодня идея раскола страны может стать наиболее адекватным ответом идее галицизации, а скорее — ожлобления Украины». Це ж до якої такої професійної лексики «профффесора» Табачника відноситься категорія «ожлоблєніє»?

Очевидно, якраз науковим подвигом Табачника є запровадження цієї філософеми у світовий науковий обіг. Як казав один мій товариш, «єслі ти такой доктор — то каво ти так лєчіш?»

А наш, так би мовити, кассандр, попереджає всіх ще й про загрозу зі Сходу: мовляв, «впервые за все время украинской независимости на юго–востоке воспринимают киевское правительство как оккупационную власть. Партизанские отряды пока не создают, но уже поговаривают о необходимости на силу отвечать силой». Тож, згідно з Табачником, як модель розлучення напрошується вже не Чехословаччина, а Югославія, тому що «новые лидеры неизбежно будут радикальнее предшественников, поскольку произойдет радикализация замордованных «свидомитством» избирателей, а последствия для Украины будут плачевны».

Прямо тобі «возтрубив сьомий ангел», «одкровення від Діми» — ні більш ні менш. Не треба старанно вичитувати дідуся Зигмунда, того що Фройд, аби чітко вичислити: слово «свідоміт» може породити лише людина содомітського душевного навантаження на власний «дах».

Навіщо все це?

А яку карту розігрує Віктор Янукович із цим сценарієм? Поява лідера Партії регіонів на з’їзді в «Сіверськодонецьку–2» означатиме його остаточний перехід у формат ледь не самої Вітренко, і не просто втрату партії, а й обструкцію з боку системотворчого промислового сектора. А без участі Януковича подібний з’їзд просто не має сенсу. Що він запропонує своєму електоратові, що тане, з трибуни цього зібрання, в час коли Юлія Тимошенко повертає хоч якісь заощадження? Це добре відчув Дмитро Табачник і як людина з непоганою політичною інтуїцією своїм програмним випадом у «Версіях» запропонував Януковичу своє плече. Інтуїція Табачника підказує, що саме через «Сіверськодонецьк–2» йому може засвітити перспектива підхопити падаюче знамено «регіоналізму» з рук нинішніх лідерів ПР та продовжити власне політичне буття як «члена політбюро» цієї партії (чи як вони на той час називатимуться).

Володимир ЦИБУЛЬКО
письменник, політолог

«ЛЯП» НА ДЕСЕРТ

А ще «проффесор» Табачник не зміг не повторити фактологічного ґанджу в стилі свого боса, тобто Віктора Януковича (цитата): «Вместо строительства государства, в котором, по словам первого президента Леонида Кравчука, «русскому должно было быть лучше, чем в России, а еврею лучше, чем в Израиле», нас стали призывать «думать по–украински». Так от, ці слова належать на той час одному зі співголів Руху Іванові Драчу. Але оскільки, за версією Табачника, націоналіст навіть думати так не може, то пан Дмитро хутко приписав їх Кравчуку. Добре, хоч не Кучмі.