Надмірна гнучкість моралі

Олег Покальчук. Не думая о медведе \ Як правильно сісти в куток. — К.: Грані–Т, 2007. — (Серія «De profundis»)

Ви знаєте, чим займаються сучасні українські філософи? Я теж не знаю. Спеціальність така ніби є, дипломи видають, інститути і кафедри функціонують, а якогось більш–менш помітного масиву сучасної філософії — катма. Чи то мислення перетворилося на найменш потрібний суспільству продукт, чи то культурні та політичні процеси у нас настільки аномальні, що фаховому філософу доводиться лише безпорадно плямкати ротом.

Коли у філософа немає роботи — він стає гробарем. Натомість гробарі з великим натхненням філософствують на кожному кутку. Такий розвиток подій відгонить тяжким лікарняним духом, а відтак доводиться гукати до лікарів, які розуміються на соціальних болячках та ментальних вивихах. Їх навряд чи більше, ніж хороших філософів, тож коли в палату потрапляє людина, здатна поставити не лише клізму, а й діагноз, — це щось середнє між дивом і святом.

Це я до того, що збірка есе Олега Покальчука, соціального психолога та політолога, заслуговує на увагу всієї лікарні, на яку перетворилось вітчизняне громадсько–політичне життя.

По–перше, спроба осмислення нашого символічного обміну між народом і владою — це вже небуденна терапія. Адже в країні вічно увімкнених телевізорів просто немає часу на гідну аналітику. По–друге, такі книжки вкрай необхідні суспільству для фіксації всіх ідей, марень, істин та перекручень, зібраних в одному часі й просторі. По–третє, в пустелі повинен хтось волати.

Олег Покальчук має неабиякий хист до реставрації затертих тем. Він знає, де в цих застарілих механізмах розташовані ті важелі й коліщата, за допомогою яких усе це барахло гримить, смердить і пересувається. А час од часу ще й вивергає блискавиці. Наприклад, мені сьогодні важко уявити, як можна обговорювати моральність політиків. Це давно вже не фата моргана, а моветон і «баян». Покальчуку вдається віднайти той єдиний ракурс, ту ексклюзивну вісь координат, де можна здобути найкраще уявлення про побутування моралі в політиці. Він вдається до зоологічної класифікації українських політиків (коали, тиранозаври), досліджує паралелі між політичною реальністю та практикою вуду, а найголовніше — констатує перевагу психіатрично–етнографічних термінів над політологічними, що перетворює болісну хірургічну операцію на життєрадісне караоке для інтелектуалів.

Тематично збірка об’єднана лише Покаль­чуком і його рейтингом актуальних тем, з яких складається наш убогий цейтгейст. Поміж них — снайперське резюме про марні пошуки «національної ідеї», замість якої достатньо було б загальнозрозумілих програм розвитку; жорстка критика лібералізму в культурі, політиці, вихованні; рефлексії щодо моди на гомосексуальність, яка в нашому часі стає дедалі галасливішим бізнес–проектом; післяслово про «карикатурний конфлікт», який розтлумачив Заходу, що толерантність — це бумеранг.

Олега можна було б покритикувати за безапеляційність деяких історичних суджень («Материкова Європа має мозаїчний досвід розуміння Сходу, в основі якого — знову ж таки хрестові походи, до слова сказати, невдалі і безглузді»), але загальний настрій книжки відраджує від цієї дурниці. Тим більше що автор сам запевняє: «Брехня — це несумісність у часі та просторі правд різного походження».