РЕПівці у «Карасі»

У галереї «Ательє Карась» триває виставка «Нова українська мова», координаторами якої є молодіжна група українського мистецтва «Р.Е.П.» (Революційний Експериментальний Простір). «Я думала: тут щось про мову, — каже Марія Матіос, — а тут он шлюбний контракт замість картин».

Нову мову РЕПетирували у Відні

Як пояснила одна з координаторів виставки, художниця Леся Заєць, а чим це не «нова українська мова», коли козака Мамая Станіслав Волязловський малює з обличчям Віктора Ющенка, Алевтина Кахідзе презентує шлюбний контракт як об’єкт мистецтва, бомж підмітає подвір’я в Лаврі, на паркані пишуть: «Бог — ТАК!»... «Ми говоримо про те, що бачимо, але іншими словами, ніж наші вчителі. У 2006 році я стажувалася у Відні й зрозуміла, що Європа про українське мистецтво нічогісінько не знає. Тому вирішили презентувати Київську академію мистецтв у Віденській академії мистецтв. Записали відеороботу «Р.Е.П. кореспондент. Академія» спеціально для цього перфоменсу, що складається з низки інтерв’ю представників офіційного  мистецтва — репрезентативних звернень до західної аудиторії. А тепер вирішили свій проект презентувати киянам, щоб навчилися розуміти, а краще сказати — відчувати сучасне мистецтво», — зазначає Леся. Художник Микита Кадан додає, що у Відні на лауреатів Шевченківської премії дивилися, як на вимираючі екземпляри. «Для них це вже субкультура. Та й багато українців ніколи не бачили живого лауреата. Ми хочемо показати мистецтво з нашого повсякденного оточення, де предметом універсальної комунікації є «тут і зараз», щоб про нас почули в міжнародному культурному просторі».

Про що мовчать камери, паркани і простирадла

Роботу «Місія» графік Анатолій Бєлов зняв не заплановано. «Якось іду біля Лаври, а там бомж у зимовому одязі підмітає. Через 2 години повертаюся, а він на тому самому місці у поті чола продовжує мести, при тому, що асфальт був абсолютно чистий. Це реальна історія, але на екрані виглядає як мистецький задум. Я завжди ношу з собою фотокамеру, тому мені пощастило відзняти перфоменс із реальності». Чоловік художниці Авеліни Кахідзе Володимир Бабюк — підприємець. Він хоч цілком прагматична людина, але «Шлюбний контракт» вважає мистецтвом, тому подружжя й презентувало офіційний документ із печатками і підписами у рамках виставки «Нова українська мова». «Я заробляю не менше за Володю. Картини досить дорогі. І було б нечесно, якби після розлучення він мав би право забрати їх собі, а я б претендувала на його бізнес. За угодою, ми розділимо спільну ціну власності чоловіка і намальованих мною скарбів», — каже Кахідзе.

Найбільшу увагу привернули роботи херсонця Станіслава Волязловського. Мені доводилося чути про малювання ногами, пальцями. Слони он хоботом малюють. Але з таким ще не стикалася. Волязловський із першого погляду нічим не відрізняється від художника, який малює пензлями. Він одружений, живе у Херсоні, малює здебільшого статеве життя (не дивно, якщо зважати на предмет, яким користується у творчості), у Києві лікується у нарколога. Він запевняє, що популярності у мистецьких колах нажив як художник, який малює статевим органом. «В Україні мені невигідно продавати свої картини, їх мало хто розуміє. Зараз я виставляюся в Москві, там і є мій споживач. Група «Р.Е.П.» запропонувала взяти участь у виставці «Нова українська мова». По–новому я дивлюся на багато заяложених образів. Я перемальовував Пушкіна, Шевченка, а тут представив Ющенка. Він нагадує Козака Мамая, який на бандурі грає, бджілок вихваляє, старовинні речі збирає... Взагалі–то я малюю статевим органом на старих простирадлах, але декілька місяців тому його натер, тому взявся за кулькову ручку. Моя мама часто зі мною сварилася, що нічим путнім не займаюся. Я їй розказував, що моє життя — це сучасне мистецтво. Нашу сварку відзняв, автобіографічну роботу у стилі шансон–арту назвав «Мама», там я в головній ролі. Напружених стосунків у нас давно нема. Відколи роботи продаються мінімум за три тисячі доларів, уявлення предків про сучасне мистецтво кардинально змінилося. Вони тепер просять, щоб я ще щось намалював».

«Нову українську мову» в школі не вивчатимуть, на вулиці нею не говоритимуть, але з галерей вона нікуди не дінеться. У таких випадках варто було б придумати якусь позначку, наприклад, як у фільмах із червоним квадратиком у нижньому кутику екрана або на книжках — «Увага! Ненормативна лексика».