Переробки в Передєлкіно-2

26.01.2008
Переробки в Передєлкіно-2

У першій частині («УМ»,12 січня) йшлося про руйнацію дачі Довженка та інші цікавинки з історії підмосковного селища, в якому ось уже понад 70 років живуть письменники.

 

«Поставлю хату...»

Нагадаю, Довженко отримав дачу у письменницькому раю уже по війні. Коли стало остаточно зрозуміло: до Києва не відпустять. Цього не хотіли ні в Кремлі, ні на Печерських пагорбах. Отже, Підмосков’я. Сусіда, літературознавець Віктор Перцов, писав, що збудоване мало асоціювалося з поняттям «дачі». «Величезна кімната зі сволоком (балка, що підтримує стелю, неодмінний атрибут сільської хати.— Авт.) — у цьому архітектурному проекті поєднався спогад про житло селянської родини, до якого він звик із раннього дитинства, з потребами людини ХХ століття, — в суворих прямих лініях нового архітектурного стилю.

Основним у цій величезній кімнаті був довгий стіл зі стільницею з гарно витесаних дощок, нічим не накритий. Стіл блищав чистотою і природною свіжістю дерева, стіл кликав до роботи (...) На підвіконнях тіснилися глечики з незвичайними квітами, назви яких я ніяк не міг запам’ятати; на підлозі вздовж стін стояли діжки з деревами, що зацвітали рідко і на диво несвоєчасно. Широке вікно на всю стіну і скляні двері, що вели на терасу, не давали деревам і квітам застувати світло».

Ідеально сплановане житло — таким воно постає у спогадах. У тому інтимному, приватному просторі художник був вільний робити і робив те, чого йому хотілося від навколишнього середовища — аби воно стало чимось на кшталт «Міста Сонця». Як в утопістів, скажімо. Про ті прагнення вдосконалити середовище великого міста сам Довженко писав і говорив не раз, так само не раз подавав усілякі проекти поліпшення планування міст і сіл, чи то окремих будов. У все це він вкладав усю душу... Юрій Тимошенко (Тарапунька), до прикладу, згадував, як Довженко, в один із повоєнних років, «побачивши невдалий перший будинок на Хрещатику, так розхвилювався, що йому стало погано із серцем. Він ледве добрався на таксі до своєї сестри, у якої зупинявся щоразу, приїжджаючи до Києва». І так у всьому.

Сад є неодмінною складовою ідеального міста. Сад, а не парк, цей витвір цивілізації, де все надто розплановано й упорядковано; природа тут зникає під гнітом людської волі. Сад же є гармонією, де поєднано стихію природного і волю людини до Космосу, на противагу Хаосу. Не випадково Сад — один із центральних (а в чомусь і центруючих, магістральних) образів Довженкового художнього світу. Як і хата, якій проспівано стільки гімнів і якій, вослід, бо ж зникає воно, те старе патріархальне помешкання, відходить разом зі старим укладом життя, покликуючи стільки зітхань і прикростей. То неодмінно, щоби «в твої (хати) маленькі вікна так приязно заглядало сонце, і соняшник, і всякі інші квіти, і зілля всілякі пахучі» (оповідання «Хата», 1945 р.). У тому світі, що відходить, людина була надто залежною від природи... Та не краще й тоді, коли природа надто залежить від багато в чому брутальної людської волі. Краще, коли є і те, й друге, краще, як у садовому часопросторі — бог­людина і бог­природа працюють суголосно й дотично. Сад, і біля нього хата, і вкупі то зветься «садок­райочок», за Шевченковим словом.

Чіаурелі на курсі Довженка

Немає більше Довженкового саду. Нині все на продаж... Утім не все. У Передєлкіно продовжують жити письменники. Жити і працювати. Белла Ахмадуліна, Олег Чухонцев, Андрій Вознесенський, Євгеній Євтушенко... Найбільші російські письменники ... До житла одного з них ми і попрошкували з Довженковим племінником, док­тором медицини Тарасом Дудком. Бо ж виявилося, що учениця Довженка, режисер Ірина Поволоцька, не тільки сама перекваліфікувалася на письменницю, а ще і є дружиною знаменитого поета Чухонцева. Їхнє помешкання розташоване на передєлкінській вулиці Довженка, 13. Нічого собі — і номер, і назва. Втім нумерація воістину сільська — знайти будинок виявилося справою непростою. Як добре, що є мобільний зв’язок.

Поволоцька зустрічає нас на ганку. Сусідська дача належала знаменитому барду, письменнику Булату Окуджаві. Тепер там музей — такий собі центр вільного поетичного мистецтва. Здорово! Господар іншого сусідського помешкання так само письменник. Небідний, мабуть. Побудував три будинки... Навіщо? — дивуюсь я. А чому б і ні, коли є можливість, та й площа дозволяє. Це вам не нещасні шість соток. Он у Корнія Чуковського (нагадаю, Корнійчуком народився, в Одесі виріс) було заледве не півтора гектара. Тепер там так само музей.

Поволоцьку ми розпитуємо, звісно, про Довженка. Він набрав режисерський курс ВДІКу 1955 року. З нього вийшли майстри знамениті — Отар Іоселіані, Лариса Шепітько, Георгій Шенгелая, Джемма Фірсова, наші Ролан Сергієнко та Микола Вінграновський... «Микола, — зітхає пані Ірина, він був такий...» Вінграновського любили — і однокурсники, і сам майстер. Часто запрошував до себе додому. Передусім земляків­українців, мав сентимент до своїх. Утім, похоплюється Поволоцька, гріх жалітися — її так само незрідка припрошували до господи Довженка і його дружини Юлії Солнцевої. У творчих вузах воно так і досі — посімейному. Скажімо, Ада Роговцева та її покійний чоловік Кость Степанков завжди запрошували і запрошують студентів до себе. Творчість — процес інтимний, тут деяка фамільярність у стосунках не завадить.

Довженко, продовжує оповідати Поволоцька, ставився до учнів доволі ліберально. «Мені так і поготів — самі тільки п’ятірки ставив. Це мене завжди дивувало — невже я заслуговую отакого?» На лекціях говорив більше про речі світоглядні, про філософію життя і буття.

Я ставлю питання, яке мене цікавить віддавна: Довженко помер, коли його учні навчалися на другому курсі, одначе ж усі вони говорять про себе винятково як про довженківців. Чому не згадують відомого режисера Михайла Чіаурелі (знаменитого передусім як творця кіноколосів про Сталіна — «Падіння Берліна», «Клятва» тощо)? У Довженковому щоденнику є рядки про те, що саме Чіаурелі «настукав» на нього щодо сценарію «Україна в огні»... І отака людина — іронія долі — замінила Довженка на педагогічному містку. Поволоцька на мить замислюється. А далі пригадує, як вони, кілька студентів (серед них був і Вінграновський), по смерті майстра зібралися і вирішили: ніякого педагога їм не треба. Видатний митець заклав у їхні душі таку потугу, таку творчу енергетику, що вистачить на все творче життя. Звісно, їх не послухали... Одначе про Чіаурелі говорить загалом позитивно. Хоча при першому знайомстві і сказав їй: «Навіщо вам, такій красивій дівчині, оця режисура?» І все ж запам’ятався іншим — бездоганною майстерністю театральної режисури. Ставили Маяковського... Майбутні кінематографісти починали з театральних постановок.

Повертаємось до Довженка... І раптом: «Він не був щирим із нами, — говорить Поволоцька. — Ні, не те слово. Одначе коли, через багато часу, я читала його щоденники, зрозуміла — він не говорив про те, що йому справді боліло». Може, тому, що оберігав? Першокурсники, виховані радянською школою... Втім щось таки він заклав у їхні душі — оскільки ж виросли у відомих художників.

У самої Поволоцької (фільми «Та­єм­нича стіна», «Виконуючий обов’язки», «Аленький цветочек») кінематографічна доля склалася драматично. Після останньої з названих стрічок їй видали «вовчого квитка». Чому? — відмовилася говорити: іншим разом. Стала письменницею...

Багато тем, одначе розмова добігає кінця. Залишається в душі щемне відчуття тихої, непоказушної інтелігентності. Так, у Передєлкіно витає дух великих — і це щось та значить.