«Я сі так напудилась, що аж присіла біля біциглі», «Вогняна куля була розміром 200—300 м, за нею тягнувся хвіст 2—3 км, гуркотіло, в хижі дзвеніли шибки, деякі з них повилітали»... Такими емоційними словами описували селяни падіння Карпатського боліду 17 листопада 2001 року. Того дня величезний болід, залишивши на небі 106 км світлового шляху, вибухнув на висоті 13, 5 км над поверхнею Землі і впав на Закарпатті. Його зафіксували не тільки місцеві жителі України, Польщі, Угорщини, Словаччини, а й дві словацькі та три чеські станції Європейської болідної сітки. За даними астрономів П. Спурного та В. Порубчана, які спостерігали болід, маса тіла, що ввійшла в атмосферу Землі, складала 4300 кг, а метеорита, що впав, — до 450 кг.
Вже відбулося сім експедицій українських науковців на Закарпаття у пошуках цього метеориту. Вчені обшукали територію у 85 кв. км, «озброївшись» для більш ефективного пошуку міношукачами. Та, на жаль, цей метеорит досі не знайдено. Великий інтерес до нього виявляють так звані «чорні» метеоритники, які залишають селянам свої координати і обіцяють винагороду за знахідку або за інформацію про неї. Але це — не звичайний камінь, а важливий для науки зразок.
Про те, звідки беруться метеорити і чому ці «каменюки» є цінними з наукової точки зору, розповідає голова Комітету з метеоритів НАН України, завідувач відділу космоекології та космічної мінералогії Інституту геохімії навколишнього середовища НАНУ, доктор геолого­мінералогічних наук, професор Віра Семененко.