Степан Сворак з отцем Геронтієм.
У коштовній діадемі великодніх свят іменини першомученика Степана (або Стефана), що настають третього дня після Різдва Христового, мабуть, не такі помітні, як вшанування Василія Великого чи зимового Івана. Та цілком можливо, що невдовзі ім’я цього помічника апостолів часів раннього християнства, архідиякона, котрий перед стратою (каменуванням за приписами Мойсея) насмілився сказати вищим іудейським духівникам, що то вони розп’яли самого Бога, стане більш відомим. Принаймні серед відвідувачів Манявського скиту. До цьогорічного Великодня, як сподівається автор ідеї Степан Сворак, у тамтешньому Хрестовоздвиженському соборі буде встановлена унікальна ікона «Каменування першомученика Степана».
— Монастир, що відроджується після двохсотлітнього занепаду, потребує від жертводавців прикрас, які б підкреслювали його велич, — каже пан ректор. — Оскільки мене на честь діда нарекли Степаном (у перекладі з грецької — «увінчаний») і я маю ім’я, спільне з першомучеником, то й вирішив подарувати скитові ікону. За роботу береться відомий в Україні іконописець. Цей задум народився вже після того, як нам із першим проректором Національного педагогічного університету імені Драгоманова Володимиром Бехом вдалося відреставрувати надмогильну мармурову плиту засновників скиту Йова і Феодосія, що два століття пролежала під престолом храму у селі Маркова.
На монастирській території —наче в іншому вимірі
Можна скільки завгодно сумніватися у справжності монастирських див, проте немає підстав не довіряти точним наукам. Сім років тому вчені Івано–Франківського національного університету нафти і газу провели на території Манявського скиту геофізичні дослідження й отримали сенсаційні результати. З’ясувалося, що енергетика монастирської території сягає 150—200 мілівольт, що в десять разів перевищує аналогічні заміри поза мурами святої обителі. Висновок суто науковий, без жодних домішок містики: монастир збудовано на плюсовому розломі земної кори. Ця обставина була відома і його давнім засновникам.
Те, що фіксують надчутливі прилади, безпомилково вловлює і людський організм. Виникає враження, що на території скиту почуваєшся, наче в іншому вимірі. Окрім високого рівня природної енергетики і духовної аури, досягнутої неустанними молитвами кількох поколінь монастирської братії, скит ще й перебуває у затишку невеликої міжгірської долини, яку з трьох сторін омиває річечка Батерс.
Ще більші можливості осягнути винятковість цієї святої місцини має полковник, доктор історичних наук, професор, начальник (у цивільному ВНЗ — ректор) Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету МВС Степан Сворак, котрий частіше від будь–кого з мирян навідується до скиту. «Коли приходжу сюди після напруженого робочого дня, то за якусь годину почуваюся зовсім іншою людиною,— зізнається він. — Це місце дає унікальний енергетичний заряд».
Історія стосунків Степана Сворака з манявською обителлю теж позначена певною символічністю. Пан ректор, як і засновник скиту, відомий український церковно–просвітницький діяч Йов Книгиницький, народився у старовинному прикарпатському містечку Тисмениця. Щоправда, з різницею в чотири століття. Чудові краєвиди з вершинами гір до тисячі метрів над рівнем моря, ізольованість від суєтного життя (дорога за південно–західною околицею села закінчується, впираючись у гірський хребет) і сусідство святого місця кілька років тому спонукали Степана Дмитровича купити в Маняві, на березі невеликої однойменної річки, хату. Тут тепер переважно й мешкає із сім’єю.
До скиту спершу ходив із цікавості, потім зрозумів, що наближеність до святині створює виняткові передумови для особистого духовного розвитку. А далі науковця–юриста почало тягнути сюди, як магнітом. Цей потяг, звісно, не має нічого спільного із сектантськими навіюваннями чи релігійним фанатизмом, бо веде до вищого рівня духовного самовдосконалення й усвідомленої жертовності. За словами нинішнього настоятеля скиту отця Геронтія, «якщо людина ступає крок на територію монастиря, то вона вже наближається на крок до царства Божого.
Загадки надгробної плити
Уперше до відновлення святині Степан Сворак приклався тоді, коли дізнався про майже детективну історію з надгробною плитою. Її виготовили у Відні в 1634 році — для увічнення пам’яті Йова і Феодосія (перший спочив у Бозі в 1621–му, другий — через сім років). Обоє були поховані у скитському соборі праворуч від вхідних дверей. Окрім знаменитого італійського мармуру, плиту увінчував позолочений патріарший хрест, що надавався лише з благословення Константинопольського Патріарха, та інші цінні прикраси. Після розформування монастиря австрійською владою, аби вберегти реліквію від знищення, місцеві селяни зуміли вивезти плиту розміром приблизно 1,5х2 метри (її заледве піднімає 8–10 чоловіків) і сховати у храмі сусіднього села. Інформацією про місцезнаходження святині володіло обмежене коло осіб, і вона передавалася з покоління в покоління. Через два століття, уже в незалежній Україні, плиту відкопали й з подивом побачили, що позолочений хрест та інші коштовності зникли. Від них залишилися лише сліди долота чи якогось іншого інструмента, використаного зловмисником.
— Думка повернути плиті первозданний вигляд з’явилася в моїй голові якось сама собою, — каже Степан Дмитрович. — Коли я молився біля цієї плити, то завжди відчував полегшення: нормалізувався тиск, зникали головні болі. Ще більше диво сталося, коли перед реставруванням фотограф зробив знімок плити і на її поверхні — це було добре видно на моніторі комп’ютера — проявився нерукотворний образ Ісуса Христа. З благословення владики Іосаафа цей образ був виготовлений з цінного металу і вмонтований у хрест. До того ж ми замовили мармур в Італії, аби за структурою він гармоніював з першоосновою, а фахівці однієї з київських художніх майстерень доповнили плиту трьохраменним патріаршим хрестом, ликами чотирьох євангелістів та іншими духовними елементами. Освячення плити відбулося в монастирському соборі в грудні 2006 року. Тепер хочу встигнути до Великодня вшанувати і першомученика Степана. Мабуть, така воля Божа.
Довідка «УМ»
З історії Манявського скиту
Перший монастир тут заснували Іонікій та Пахомій, ченці з берегів Дніпра, ще в ХІІІ столітті. Проте лавина монголо–татар, котрі через Карпати рвалися в Європу, змела з лиця землі і цей скромний духовний осередок.
Друге відродження скиту пов’язане з Йовом Книгиницьким. Він народився в 1550 році в шляхетній українській родині. Після закінчення Острозької академії провів дванадцять років аскетичного життя на горі Афон. У віці 56 років оселився в Карпатах біля Блаженного каменя і певний час перебував у молитовній усамітненості. Потім вирішив започаткувати тут православний монастир. Датою його заснування вважається час між 1606 і 1612 роками, коли було збудувано келії і дерев’яний Хрестовоздвиженський собор. Згодом Манявський скит, община якого вже нараховувала дві сотні ченців, за зразковий аскетизм удостоївся назви другого Афону й одержав звання «прота», тобто головного. У часи розквіту йому підпорядковувалися 556 монастирів не тільки в Україні, але й в Молдавії та Румунії.
У 1785 році указом цісаря Австро–Угорщини ченців виселили з Манявського скиту.
Третє його відродження в 1998 році започаткував отець Юліан (за світським фахом — інженер–електромеханік з обслуговування роботизованих комплексів), котрий став сорок першим ігуменом скиту з часів його заснування і першим — у новітній історії.
ДО РЕЧІ
Про роль президентів
у відродженні Манявського скиту
Спорудження з нульового циклу дерев’яного Хрестовоздвиженського собору відбувалося за фінансової підтримки Леоніда Кучми, вочевидь, не в останню чергу з політичних міркувань, аби повернути симпатії прикарпатців. Храм, збудований без єдиного цвяха місцевими майстрами за півтора року, освятили в 2002–му. Виготовленню унікального іконостасу посприяв тодішній прикарпатський «губернатор» Михайло Вишиванюк. Не відстає від попередників і нинішній глава держави.
— Віктор Андрійович дуже часто відвідує наш монастир і найбільше долучився до його розвитку, — стверджує отець Геронтій. — Востаннє він побував у нас із сім’єю у перший день цьогорічного Різдва Христового — ставив свічки і молився в соборі.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
