Господньої ласки — на довгії літа, дай Боже. Різдвяно-новорічні традиції у третій рік великої війни
Знову Різдво у ХХІ столітті у війні. >>
Перезавантаження гарбузів
19.01.2008
Марко Грушевський. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — К.: Либідь, 256 с.
зміст *******
форма *******
Марко Грушевський — кузен М.С.Грушевського. По закінченні Київської духовної семінарії вчителював та священикував на Черкащині. Захопився етнографією. 1921 року, із проголошенням Української автокефальної православної церкви, став її єпископом. З приходом більшовиків фактично викинутий із соціуму (дозволяли працювати хіба двірником). 1938 року заарештовано і засуджено «трійкою» до розстрілу. Місце поховання достеменно не відоме — чи то Лук’янівський цвинтар, чи Биківня.
Ця книжка уперше та востаннє друкувалася 1906 року. Тоді на неї відгукнувся рецензент І. Франко: «В оповіданнях українських селян про дітей скрізь видно велику ніжність чуття і пильну увагу до найдрібніших відрухів їх молодої душі. Все те, не говорячи про розкішну мову, надає матеріялові д.Марка Грушевського велику наукову і літературну стійкість». Рецензент виявився правий — «Дитина...» не втратила актуальності донині. Особливо розділ «Інтуїтивна психологія селянського життя».
У згаданій рецензії І.Франко порівнював книгу Грушевського з відомими на тоді європейськими етнографічними працями і доходив висновку: «Ні в якім письменстві нема подібної книги з таким різнорідним матеріялом». Але тоді світ не почув нашого рецензента — першим етнографом дитинства тепер вважають американку Маргарет Мід, книжка котрої «Дорослішання на Самоа» вийшла друком лише 1928–го.
Наше видання простежує традиційну долю дитини, у святах і буднях, від вагітності матері до п’ятого року життя. Матеріали, зібрані Грушевським до двох наступних томів (волів довести дослідження до дівування/парубкування), зникли в нетрях НКВС.
Окремо слід відзначити блискучий дизайн та ілюстративну базу видання, а також високий (взірцевий) рівень довідкового апарату.
Українська етнологія. — К.: Либідь, 400 с.
зміст *******
форма ******
Коли у попередній книзі традиційний календар описано крізь призму участі дитини у святах, в «Українській етнології» маємо окремий розділ «Свята і обряди народного календаря». Як на навчальний посібник написано настільки жваво й по доброму «неакадемічно», що праця цілком конкурує зі славетною книжкою Олекси Воропая. Окрім календарних свят, ще один розділ присвячено святам і ритуалам родинним (народження, весілля, будівництво хати, проводи в останню путь тощо).
Автори — науковці Київського національного університету імені Шевченка — не лише фіксують обрядовість, а й виясняють її походження. А це, ясна річ, неможливо без розуміння генези українців. Читаємо: «У ІІ тис. до н.е. далекі нащадки найдавніших індоєвропейців українських степів під іменем аріїв просувалися в Іран, або Айріян, що значить «країна аріїв», та в Індію... Скотарі–індоєвропейці з Півдня України в IV—ІІ тис. до н.е. рухалися хвилями не тільки на схід, а й на захід — у Подунав’я. Звідси вони просунулися на Балкани та Малу Азію, беручи участь у формуванні фракійців, греків, хетів, вірмен. Внаслідок просування цього населення вверх долиною Дунаю в ІІІ тис. до н. е., можливо, було стимульовано розселення з Центральної Європи пращурів західних індоєвропейців — кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов’ян». Що стосується горезвісної концепції «братерства» з нашим нинішнім північним сусідом, то, вважають етнологи, «становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі — Середньої Наддніпрянщини і не має до неї жодного стосунку».
Загалом беручи, маємо дуже рідкий випадок, коли навчальний посібник цілком може правити за достоту популярну книжку для всіх охочих.
А. І. Іваницький. Історична Хотинщина. — Вінниця: Нова книга, 576 с.
зміст ******
форма *******
Доктор мистецтвознавства Анатолій Іваницький — з найвідоміших сучасних фольклористів. У своєму музично–етнографічному дослідженні він також змушений (як і кожен справжній науковець) починати з сивої давнини. Хотинщина (раніше звалася Бессарабією) — це нинішні північні райони Чернівецької області. «За часів Київської Русі тут мешкали племена тиверців та уличів. Численні археологічні знахідки вказують на приналежність цієї території до ще древнішої археологічної культури Трипілля (епоха бронзи, IV—ІІ тис. до н.е.).
У польових експедиціях автор записав три з половиною сотні пісень — як святково–обрядових, так і побутових (наприклад, наймитсько–заробітчанські); від варіантів всезнаної коляди «Нова радість стала» — до дитячих лічилок «тарабарською» мовою.
Ясна річ — усі пісні з нотами (до книжки додано ще й компакт–диск), а також із детальними поясненнями, коли, хто, як і де їх співає.
Ольга Вербенець, Віра Манько. Обряди і страви Святого вечора. — Л.: Свічадо, 184 с.
зміст ******
форма ******
А оце якраз та книжка, за якою зможете достеменно перевірити себе: чи «так» ви відсвяткували нещодавно Свят–вечір. Узнаєте, о котрій зазвичай вставала господиня, аби встигнути наготувати 12 страв; що кладуть під скатертину святкового столу; що означає чхання під час вечері; як починали готуватися до Різдва іще влітку; яка місія солом’яних «павуків», що то за страва така — «москалики»?
Окремо подано рецептуру та спосіб приготування як традиційних, так і сучасних різдвяних страв. Книжку ілюстровано так само спокусливо, як меню дорогих ресторанів. А наприкінці додано етнографічні нариси про підготовку та святкування в різних регіонах (Івано–Франківщина, Уманщина, Надсяння, Гуцульщина, Чернігівщина, а також про Святвечір на засланні в Сибіру на початку 1950–х), написані відомими фольклористами.
Любомира Василечко. Таїна весільного обряду. — Івано–Франківськ: Тіповіт, 127 с.
зміст *****
форма ****
Михайло Грушевський називав українське традиційне весілля літургією, сучасний письменник Василь Скуратівський — драмою, авторка нашої новинки — оперним дійством: «Бойки не «проводили» чи «відгулювали» весілля, а «проспівували» його». Якось Іван Франко порадив Ользі Рошкевич опублікувати зібраний нею матеріал про весілля і першим увійшов до захвату від його прочитання: у цій стихії почуттів він одразу вгледів «кілько геніальних порівнянь».
Пані Василечко, дослідивши весільні обряди сіл східної Бойківщини, розповідає безліч дивовижів: наприклад, про те, що молодий заносив молоду до хати не через надмір любові, а — «щоб не старшувала» (тобто, не впадала у фемінізм). Або про обряд завивання (пов’язання молодої «дорослою» хусткою), після чого вона обов’язково мала «перетанцювати» з нареченим — ніби комп’ютер перезавантажують, ні? А чи знаєте ви також, що в тих краях здавна існує така нібито сучасна новація, як шлюбний контракт? Звався він «Умова передслюбна» і містив практично все те, що є у завірених нотаріусами нинішніх гарантійних угодах. Ну і, звичайно, знайдете тут купу екзотичних пісень.
Отже, ця книжка для тих, хто воліє висмикнути себе з паралічу радянської «обрядовості», коли «нескінченне розмаїття традиційних українських весіль... зводилося до примітивного застілля, де споживалося море алкоголю і лише лунали окрики «Гірко!», а наша обрядовість підмінялась штучною і чужою проросійською».
Звичаї українського народу. — К.: Вета–Прес, 136 с.
Зміст ***
форма ******
Зміст новинки оцінювати важко, оскільки це скорочена компіляція двох класичних етнографічних книжок — «Звичаї нашого народу» О.Воропая та «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» С.Килимника. Упорядники це чесно визнають і справедливо зазначають, що унікальність цього альбому в іншому — в ілюстраціях Шевченківського лауреата, керівника майстерні історичного живопису Національної академії мистецтв Феодосія Гуменюка. Його медитативні полотна з ексклюзивною, сказати б, колористикою творять дивовижний архаїчний і водночас модерно–динамічний світ, підпорядковуючи собі відомі тексти, що виконують тут ніби «дешифрувальну» роль.
Альбомові додають привабливості й використані в оформленні листівки з колекції Володимира Яцюка.
Шкода М.Н. Традиції і свята українського народу. — Донецьк: БАО, 384 с.
зміст ***
форма ***
Довідник розрахований на підлітків, яким обіцяно: «Користуючись поданими відомостями, можна організувати власні веселі вечорниці, підготувати театральну виставу або ж святковий концерт, використати корисну інформацію для підготування реферату, стінгазети тощо». Відповідно до цільової аудиторії — проста структура із трьох розділів: традиційні, професійні та міжнародні свята у календарній послідовності. Серед професійних свят чимало абсурдного, як і в нашому житті загалом — День скловиробника, День фармацевтичного працівника, День бухгалтера тощо.
Про традиційні свята написано вправно й до їхнього звичного переліку додано нещодавні «новинки», що їх уподобала молодь: День святого Валентина та Головін (Halloween). Щодо останнього автор припускає, що «начебто це свято з України. Цю теорію пов’язують із традицією подавати гарбуза на знак відмови одружуватися, а також власне семантику слова «геловін» — «головін», «голова». Не обійдемо увагою ще один доказ: «В доісторичні часи люди інстинктивно відчували те, що на сучасному етапі вже доведено вченими, — у гарбузах містяться речовини, які гармонізують гормональний обмін і заспокоюють надмірне сексуальне та психічне збудження».
