«Ми розуміємо, що країні потрібна олімпійська нагорода»

Днями в українському лижному спорті відбулася неординарна подія — у Харкові провели Кубок Європи зі спринту. Позмагатися на дистанції 1,2 км до нас у гості приїхали росіяни, білоруси, казахстанці та латвійці. Найбільш урожайними змагання видалися для господарів, які заявили аж 37 чоловіків і 14 жінок. Наші лижники здобули по дві золоті й срібні нагороди й чотири рази піднімалися на третю сходинку п’єдесталу. З цього й розпочалася наша розмова з головним тренером лижної збірної України В’ячеславом Яржинським.

«Я у захваті від траси й результатів»

— Подібні змагання ми вже проводили у 2006–му. Минулого року планували цей турнір на березень, але сніг розтанув, тому змагання так і не відбулися. Врахувавши цей досвід, цього року організували Кубок Європи у січні.

— У якому стані була лижня? Вона відповідала міжнародним стандартам?

— І траса зокрема, і лижний стадіон загалом були підготовлені на найвищому рівні. Зізнаюся, я був у захваті від такої якості. Та й нашим гостям сподобалися умови спринтерських змагань. Тут можна було розіграти комплект нагород і з довгих дистанцій, проте снігу виявилося все–таки замало.

— Чи мали наші лижники серйозних суперників?

— Ми запрошували до Харкова представників багатьох країн, у тому числі й Західної Європи. Всі обіцяли, але чомусь не приїхали. Однак боротьба виявилася цікавою і напруженою. З Росії, Білорусі приїхали лижники, котрі спеціально готуються як спринтери. Нашим спортсменам було з ким позмагатися, і медалі, здобуті моїми підопічними, — це справді показник їхньої майстерності. Я дуже задоволений виступами.

Маю надію, що наступного року географія нашого турніру значно розшириться. А роки через два попросимо Міжнародну федерацію провести в Харкові один з етапів Кубка світу.

«У майбутньому в нас буде спринтерська група»

— В Україні є інші бази, де лижники можуть готуватися до сезону?

— Спеціалізований стадіон для спринту в нас один. Є ще непоганий на Львівщині, у Тисовці, де можна «накатувати» й довгі дистанції в гірських умовах. А от траси на рівнині поки що немає, тому їздимо за кордон. У білоруських Раубічах ми проводимо червень і серпень, у Тисовці — липень і вересень. Потім вирушаємо до австрійського Рамзау, де тренуємося вже на снігу. Валентині Шевченко, нашій провідній спортсменці, ми забезпечуємо кращі умови тренування. Разом зі своїм тренером вона працює в естонському Отепя, періодично виїжджаючи до фінського Вуакаті, де постійно є сніг.

— Що передбачає літня підготовка лижників?

— Спортсмени їздять на лижоролерах, імітують лижний хід, а також працюють над кросовою і загальнофізичною підготовкою. А для Шевченко — плюс ще й тренування на снігу.

— Якось Валентина казала, що не любить спринтерські дистанції. Чи є в нас хороші спринтери?

— Справді, Валя спеціалізується на класичних, тобто довгих дистанціях. Зараз ми працюємо над створенням спринтерської групи. Іван та Мирослав Білосюки схильні до таких короткометражок. Віталій Марців на етапі Кубка світу в російському Рибінську фінішував у двадцятці. Це «універсальний солдат», який може бігти і 20 км, і спринт. Тож у майбутньому будуть українські лижники, які спеціалізуватимуться саме з цієї дисципліни.

— Які результати вони зможуть показати у най­ближчі два сезони?

— Цей рік — проміжний, серйозних стартів немає. Тому ми не перенавантажуємо атлетів, аби вони відновилися перед чемпіонатом світу–2009 та Олімпійськими іграми–2010. Тож і результатів очікуватимемо саме на цих відповідальних змаганнях.

«Кількість юних лижників зростає, хоча інвентар — дорогий»

— Пане В’ячеславе, чи задовольняє вас як головного тренера молоде покоління, яке невдовзі має прийти на зміну нинішнім збірникам?

— Маємо непогану плеяду молодих спортсменів. Марина Анцибор, якій більше до снаги довгі дистанції, Катерина Григоренко, Марія Лосєва, Зоя Обіух. Поки що вони не вийшли на високий рівень. Але ж і Шевченко теж не одразу досягла вагомих успіхів. Однак у тому ж Рибінську Анцибор посіла досить високе 27–ме місце. Крім того, дуже тішить, що за останні чотири–п’ять років зросла масовість. Так, на юнацьких змаганнях учасників більше вже на 50 відсотків. Діти займаються лижними гонками, незважаючи на брак інвентарю, який досить дорогий.

— На етапах Кубка світу ми виставляємо від України максимальне представництво?

— Відповідно до нашого рейтингу, маємо право заявляти на гонку трьох жінок і двох чоловіків. У розіграші Кубка світу переважно стартували Лада Нестеренко і Валентина Шевченко. Можливо, ми «атакували» б і ширшими фалангами. Проте лижні гонки — дорогий вид спорту. Етапи географічно дуже розкидані — Фінляндія, звідти — у Швейцарію, далі — в Росію. Подорож літаком — дуже витратна, тому перевозимо команду з місця на місце переважно мікроавтобусом. Низка молодих спортсменів на етапах Кубка світу не виступала ще з іншої причини: 27 січня від’їжджаємо до Польщі на чемпіонат світу серед молоді, який для наших юних талантів не менш важливий за набуття досвіду в змаганнях серед дорослих.

— То українським гонщикам не бракує міжнародного змагального досвіду?

— Ми маємо можливість виступати і на Кубках Європи, і на Кубках світу. Гострої проблеми з цим не існує. Просто хочеться, аби фінансування було трохи більшим. Цього року з коштами дуже складно...

— Валентина Шевченко, яка має за плечима великі перемоги на міжнародному рівні, цього сезону не доїжджає до п’єдесталу. Це запланований спад?

— Так. Безглуздо викладатися зараз, якщо попереду — чемпіонат світу й Олімпіада. У Турині–2006 Валя фінішувала поряд з нагородою — п’яте місце. Складно сказати, що їй тоді завадило зійти на п’єдестал. Вважаю, тут наша, тренерська, помилка — десь трохи недопрацювали. Вона зі своїм особистим тренером переглянула плани тренування. Сподіваюся, це матиме позитивні результати.

Повернутися з Ванкувера з медаллю

— Що потрібно українським лижникам, аби зросли результати?

— Передусім — фінансування. Науково–дослідний інститут завжди нам допомагає, проте поїхати з нами за кордон його працівники не можуть. Такі відрядження не фінансують. Прислужився б нам і фармакологічний центр, щоб ми могли правильніше відновлювати спортсмена від тренування до тренування. Щодо наших тренерів, то вони можуть підготувати спортсмена найвищого рівня.

— Як ви ставитеся до того, що лижники переходять у біатлон? Сестер Семеренко не намагалися втримати?

— Валя і Віта були хорошими, перспективними лижницями. Проте вмовляти їх залишитися в лижних гонках я не став. Це їхній вибір. У біатлоні вони демонструють високі результати — хіба це погано? Ми щиро радіємо за них. Щоправда, не всі так одразу прилаштовуються до нової кваліфікації. Семеренки швидко навчилися стріляти, а от для Олександра Батюка зміна профілю перетворилася на тривалий процес.

— Зважаючи на нинішній стан лижних гонок в Україні, чи можемо ми розраховувати на успіхи на чемпіонатах світу, Олімпійських іграх?

— Звісно. Прогрес уже є. Я очікую, що жінки значно поліпшать свої досягнення. Великі надії покладаю на Віталія Марціва, Олександра Пуцка. Та й Роман Лейбюк, який у Солт–Лейк–Сіті був восьмим, ще не сказав свого останнього слова. Повернеться з декретної відпустки Віта Якимчук. Звісно, особливо ми сподіваємося на досвідчену і найтитулованішу нашу спортсменку — Валентину Шевченко. Якось не щастить нам на Олімпіадах: у Нагано–98 двічі четвертою була Ірина Тереля, у Турині–2006 Шевченко фінішувала п’ятою...

Із Ванкувера–2010 плануємо обов’язково повернутися з нагородою. Таке завдання перед нами поставило й профільне міністерство. І тренери, і самі спортсмени розуміють, що країні потрібна ця медаль.

Ірина ГОЛІНЬКО