Сергій Седнєв: Думаєте, легко простояти годину, дивлячись лише в одну точку? А в нас таке тренування...

18.01.2008

Сергій Седнєв на вогневому рубежі. (Фото автора.)

Його бронза в індивідуальній гонці на етапі Кубка світу в словенській Поклюці стала найбільшою сенсацією біатлонного сезону. І не лише в Україні! Ще б пак, адже хлопчина з Глухова Сумської області, котрий раніше лічені рази стартував у цьому престижному турнірі, взяв та й невимушено обійшов знаменитих зубрів біатлону на чолі з норвежцем Бйорндаленом!

В інтерв’ю «Україні молодій» 24–річний Седнєв зізнався, що довго сам не міг повірити в те, що зробив. І лише згодом заспокоївся — щоб підтвердити невипадковість словенської звитяги.

«Якось напророкував перемогу Фішеру»

— Відчував ще торік, що починаю додавати, — каже Сергій кореспондентові «УМ». — Мабуть, став дорослішим і почав бігти так, як чоловіки. Правда, в попередньому сезоні ми ще не встигли цілком відійти від тих навантажень, які отримали в олімпійський рік від тренера Анатолія Хованцева.

— Але перед Поклюкою від вас не очікували такого успіху. Тепер, мабуть, важче виступати з погляду психології?

— Тут річ навіть не стільки в тому, що вимагає тренер чи керівництво, скільки у власних амбіціях. Скажімо, на першому етапі Кубка я тричі потрапив у залікову тридцятку і вважав це відмінним результатом для себе, адже раніше так високо не піднімався. Коли ж після «бронзи», здобутої у Поклюці в індивідуальній гонці, я посів 31–ше місце у спринті, то вже розчарувався. Хоч і розумів, що без двох промахів міг би зайняти місце в межах першої десятки. Колись би таким показникам радів, але тепер вже хочеться більшого. Тепер починаю усвідомлювати, що з кількома промахами можна сподіватися на призи хіба серед юніорів. Дорослі такого не вибачають. А взагалі у спорті я намагаюся притримуватися принципу, який колись продекларував мій особистий наставник Олександр Москаленко: «Краще раз виграти, ніж постійно ходити поруч із п’єдесталом, але ніколи на нього не піднятися».

— Існує думка, ніби в українську чоловічу команду з біатлону важко пробитися комусь молодому й талановитому. Мовляв, існує «каста недоторканних». Вас це не бентежило?

— Ні, бо ми з Олегом Бережним хоча й були першим і другим номерами серед юніорів, але розуміли, що лідерам першої збірної помітно програємо ходом. Бачили, над чим треба працювати, і робили це терпляче. Коли ж почали бігати на рівних зі старожилами, ніхто на нас скоса не дивився. Вони ж усі — адекватні люди, розуміють, що конкуренція у спорті — нормальний процес. Навпаки, у нас кожен при потребі може допомогти, підказати.

— Із ким у збірній товаришуєте?

— Справжній друг у мене — Олег Бережний, ми з ним завжди кімнату ділимо. З іншими ж у нас хороші приятельські стосунки.

«Щоб спілкуватися із закордонними суперниками, купив словник»

— Суперники з–за кордону вас уже помітили?

— Та ні, як ставилися, так і ставляться. Ніякого фурору я не викликав. У біатлонному середовищі всі люди порядні, і хоч ти Бйорндален, хоч Седнєв — коли перетинаємося, то вітаємося.

Коли я вперше поїхав на етап Кубка світу у німецький Рупольдинг в 2004–му, звісно, хвилювався. Була важка погода, але біг я наче непогано. Принаймні так мені здавалося. З двома промахами фінішував, здається, 73–м. Тоді навіть почав думати, що добре, коли я бодай когось обганяю, а не всі — мене.

Знаєте, коли я ще дивився біатлон по телевізору, з дитинства моїм кумиром був німець Свен Фішер. Він чолов’яга вольовий, сильний фізично. Потім, коли вже стартував поряд зі Свеном, дуже радів, коли він потрапляв до трійки призерів. Пригадую, якось, коли мене щойно почали возити разом із командою на етапи Кубка світу, я напророкував Фішеру перемогу в індивідуальній гонці в Хохфільцені. І треба ж — німець дійсно виграв!

Шкода лишень, що наразі не можу спілкуватися із закордонними суперниками на рівних. Що ж, вивчаю англійську, купив собі розмовник і словник. Наразі можу запитати про найнеобхідніше. А найбільше з іноземців подружився із французом Симоном Фурка. Ми з ним ще в юніорах разом виступали. Тепер постійно цікавимося справами один одного. Можливо, тісніше спілкуватися заважає мовний бар’єр, але я вірю, що подолаю його.

Пригадую, друзі з рідного Глухова попрохали, щоб узяв автографи у всієї збірної Франції. Подобаються вони їм, і все тут. Так я купив відповідні постери, підійшов до Симона, кажу: «Хелп мі» — «Ноу проблем». Я Фурка ще й пояснив, що у Глухові є фан–клуб їхньої збірної. Йому було дуже приємно.

Норвежці були вражені волейболом у нашому виконанні»

— Бачу, наразі ви ставитеся до біатлону більше як до хобі.

— Отримую задоволення від виступів, хоча, звісно, бувають моменти, коли втомлюєшся. Особливо це проявляється, коли по два–три місяці не бачиш дружини і рідних. Та й навантаження даються взнаки. Навіть не стільки у фізичному плані, як у психологічному. Ось у мене в кімнаті висить папірець із мішенями. Для процедури тренажу. Думаєте, легко простояти або пролежати по півгодини–годині, дивлячись лише в одну точку? Час іде, а ти стоїш і клацаєш.

— Коли ви почали займатися біатлоном, мабуть, і не думали про таку рутину?

— Звісно. У нас у Глухові є секції футболу, тенісу, лижних гонок, карате, волейболу, баскетболу. Я спробував ходити на футбол і... в духовий оркестр. А піти на біатлон загітував тренер, який прийшов на урок фізкультури. Правда, я спочатку не погодився. Тренер каже: «Будете там стріляти зі справжніх гвинтівок». Мені це здавалося нереальним. Думаю, хто дитині таке дозволить? Але чимало наших хлопців пішли у біатлонну секцію. Через тиждень один із товаришів переконав і мене. Пішов для розваги, а вийшло, що залишився вже більш ніж на десятиріччя.

Зізнаюся, що до того я біатлон навіть по телевізору не дивився. Хіба так, мимохідь. Дивлюся, біжать собі на лижах. А стрільбу сприймав так: із пневматики щось там собі вицілюють — нічого цікавого. У дитинстві мені більше подобалося футбол і бокс дивитися. Ми з батьком рідко пропускали футбольні трансляції. Я завжди вболівав за тих, хто ближче до України географічно. Зараз же футбол якщо й дивлюся, то без фанатизму.

А ось поганяти м’яча люблю. Ми постійно граємо у футбол на ігрових тренуваннях. Причому в нас там такі баталії відбуваються, що може скластися враження, ніби це фінал чемпіонату світу! Всі хлопці грають дуже азартно. Тренери іноді навіть заспокоюють: «Досить, ви ще поламаєте один одного». Бувало, Бережний по коліну серйозно отримував.

— Як ще любите розважатися командою?

— Для нас нема нічого кращого, як зіграти в якусь гру. Крім футболу — у волейбол, хокей із м’ячем. Пригадую, торік були на зборах у високогір’ї в Болгарії. Там висота 2000 м над рівнем моря, під час ігор особливо бігати небажано. То ми грали у волейбол. Причому коли годину, коли дві, коли навіть три. Поруч із нами тренувалася норвезька команда — Бйорндален, Ганеволд, Бергер, Ос, Андерсен. То вони були просто вражені, що ми так довго граємо.

«Новий рік — у Німеччині, але за київським часом»

— А коли відпочиваєте, можете колективом дозволити собі трохи спиртного?

— Хіба що коли святкуємо чийсь день народження, то потроху вина випиваємо. Ми ж майже постійно на зборах. Треба берегти себе, щоб не страждати на тренуваннях. І, зазначу, тренери за нашим режимом не слідкують. У нас у команді всі — дорослі люди, кожен знає, коли йому лягати спати і що собі можна дозволити.

— Під кінець сезону одні й ті самі обличчя не набридають?

— Звісно, через втому всі ми іноді буваємо дратівливими. Тоді трапляються дрібні інциденти, сварки. Але ми зможемо досягти компромісу або мирно розійтися кожен при своїй думці. Загалом команда у нас весела, іноді розігруємо один одного. Особливо це виходить у нас із Бережним. У Олега, до того ж, був тренер Шевцов (котрий, на жаль, помер у вересні минулого року) — такий жартівник. Його хлібом не годуй — дай повеселитися. Одного разу ми Бережного в поїзді гарно «розвели». Коли він спав, провідники саме носили пиво, чіпси та все інше. То ми попрохали працівників поїзда, щоб вони підійшли до Бережного і привітали його, мовляв, він тисячний клієнт, тому запрошується на безкоштовну вечерю. Ті погодилися. Олег спочатку навіть повірив. Але ж він знає наш характер, тому навчився сприймати речі обережно, щоб не бути висміяним. Потім разом сміялися над цією історією.

Згадую також епізод, як ми у Києві розвантажували з автобуса коробки. Усі такі важелезні. І тут одна з коробок виявилася порожньою. Ну, думаю, зараз підколю Бережного — скорчився й кажу: «Швидко хапай, бо впущу!». Але швидше зорієнтувався головний тренер збірної Євген Федорович Колупаєв. Він підбіг, вихопив у мене коробку з такою силою, що мене ледь не підкинуло. А потім зрозумів, що я його розіграв. Нервував, але й сміявся одночасно.

— Сергію, новорічні свята ви вже вкотре відзначаєте на закордонних зборах...

— Цього разу в німецькому Лангсдорфі. Як і в 2007–му в Хохфільцені — сіли, накрили хороші столи. Але без сім’ї атмосфера не та, трохи сумно. Посиділи, випили потрохи шампанського, попускали феєрверки і полягали спати. А зранку вже тренування.

Наголошу, що навіть у Німеччині Новий рік відзначаємо за українським часом. Німці взагалі до цього свята ставляться трохи прохолодно. Господарі готелю символічно вип’ють пива, посидять десять хвилин і засинають. Ми ж, коли приходить дванадцята година, починаємо по черзі з безлімітного телефону Євгена Федоровича обдзвонювати рідних.

— Дружина не ображається, що чоловік так рідко буває вдома?

— Уже звикла. До того ж вона сама спортсменка, лижниця. З нею ми познайомилися у грудні 2000 року на базі у Тисовці. Через якийсь час почали зустрічатися. Спочатку я з’їздив до Зіни в гості у Харків, а потім пішло–поїхало... Півтора року тому ми одружилися, весілля відгуляли в Глухові. Зіна родом з Росії, у неї тут не так багато родичів, як у мене.