Якщо доля закине до Копенгагена, то, як чесний мандрівник, ви маєте віддати належне «офіційній» програмі туриста. Пройтися найдовшою пішохідною вулицею Європи Строггет, погладити бронзову Русалочку в копенгагенській гавані, загадавши заповітне бажання, вклонитись пам’ятнику казкаря Андерсена і отримати свою порцію захоплення на атракціонах знаменитого парку Тіволі, що в самому центрі данської столиці. Але є в Копенгагені одне цікаве місце, про яке навіть «солідні» путівники згадують якось мляво і побіжно, не дуже туди запрошуючи. А даремно. Бо лише двадцять хвилин спокійної прогулянки від данського парламенту і ви опинитесь... «в іншій країні».
Ні фото, ні віз...
«У Християнію підете?» — запитав наш знайомий Міша, роздивляючись карту міста. «Та вражень наче й так достатньо», — сказали ми, не розуміючи, про що йдеться. — А чим вона знаменита?» «Як, ви не чули про Християнію? — щиро здивувався співрозмовник і залюбки «просвітив»: — Це неформальна республіка, що існує за своїми законами, де свободу проголошено найбільшою цінністю. Сюди з’їжджаються хіпі з усього світу. Дехто навіть там поселяється на тривалий час. Там не діють закони Данії — лише власне урядування. Головна ідея — бути вільним від суспільства, яке обмежує твою свободу правилами і заборонами».
У щільній екскурсійній програмі лишалося кілька вільних годин. «Встигнемо», — вирішили ми і подалися на пошуки «свободи». Лабіринти вулиць Копенгагена виявилися не такими простими, як «переконує» карта. Втративши орієнтири, ми вже хотіли повертати назад. Допомога прийшла з несподіваного боку. Дорогу нам перетнула група молоді з шести чоловік. «Розцяцьковані» хлопці й дівчата з важкими рюкзаками кудись цілеспрямовано рухалися. «Схоже, нам по дорозі», — подумали ми і попрямували за «провідниками». Вже через десять хвилин стояли перед воротами з написом «Christiania».
Заходимо вільно — візи не потрібні. «No foto!» — попереджує напис. Стіни цегляних будинків розмальовано графіті, всюди снує екзотичний люд... Довге волосся, стильне «лахміття», розміреність у рухах, відсторонений погляд... Подекуди вивішені прапори з незрозумілим поєднанням кольорів. Ось художник, що, здається, заснув за мольбертом, обмірковуючи ракурс. Далі майстер тату за роботою. На базарчику повно різного краму — одяг, сувеніри, прикраси. Кілька кіосків торгують сигаретами і папером для самокруток...
Вуличка приводить до кафе просто неба. Люди, переважно туристи, спокійно потягують пиво і курять. У більшості в руках самокрутки. На перший погляд — нічого особливого: звичайне місце, де можна просто відпочити. Праворуч — декорована сцена, музиканти налаштовують гітарні струни. Вловлюємо незвичний аромат, яким насичене повітря. У пошуках вільних місць озираємося довкола. «Ідіть до нас», — раптом чуємо ми і помічаємо знайомі обличчя: троє «наших», схоже, вже добре освоїлися в цій фестивальній атмосфері.
«Бачимо, що вам весело?» — підсідаємо до компанії українців. «Тут не засумуєш», — сміється наш гід Володя. У нього цікава робота, але іноді хочеться заховатися від докучливих туристів, які завжди мають напоготові запитання, часто досить далекі від теми екскурсії.
«Розширена свідомість»
Християнії вже понад 35 років, пояснює Володя, поки ми роздивляємося довкола. У 1971 році хіпі вперше влаштували у Копенгагені виставку своїх виробів. А оскільки вільні люди не мали де ночувати, то, зламавши огорожу, яка оточувала казарми короля Християна (звідси й назва), зайняли порожні будівлі. За деякий час там з’явилась електрика і водогін, аптеки і дитячі садки, майстерні, госпіталь. Сьогодні у Християнії, яка займає кілька гектарів, мешкає близько тисячі осіб.
— А хто їх рахував? — дивується Галина, наша туристка з Донеччини.
Звісно, підрахунки приблизні, каже Володя. Бо як порахуєш вільних? Може, й нас уже внесли до реєстру... Згодом сюди стали перебиратися люди, які з різних причин не вписувалися в канони сучасного суспільства. Декого приваблювала в Християнію можливість вільно вживати наркотики. В Данії вони заборонені. Християнці ж вирішили, що їхня «держава» буде вільною від важких наркотиків. А ось гашиш і марихуану тут не вважають «гріховним зіллям». Це, на їхню думку, просто засіб для «розширення свідомості». І «потрібну дозу» знайти тут неважко. До речі, продавці «травички» регулярно сплачують податки у бюджет Копенгагена. Чистоту в кварталі контролюють спеціальні «зелені бригади». Сюди з концертами незрідка навідуються популярні рок–музиканти. Найвідоміший, хто тут виступав, — Боб Ділан. А от копенгагенським сторожам порядку вхід сюди заборонено.
— Боже, а як із цим мириться влада? — не вгавала Галина.
Влада спершу не протестувала. Все ж таки «антисоціальні елементи» легше контролювати, коли вони сконцентровані в одному місці. Однак, за словами Володі, кілька разів все ж таки намагалися ліквідувати «вільне місто» за допомогою поліцейських кийків, але місцеві чинили відчайдушний опір. Будинки у християнців без номерів, тільки з вивісками. На конвертах пишуть, наприклад: «Ричарду з будинку на дереві».
Обережно: кордон ЄС!
Тишу розірвали звуки музики. Почався концерт. Чорношкіра співачка намагалася завести публіку. «Всі хочуть в рай, але ніхто не хоче помирати», — співала вона. Через кілька хвилин глядачі дружно підхопили мелодію...
У Володі в руках з’явилася самокрутка.
— Спробуємо? — запропонував він. — Суто символічно, на пам’ять про Християнію. До речі, її жителі вважають себе громадянами світу. Ними можемо стати й ми...
Клацнула запальничка. Цигарка пішла по колу.
— О, музика вже веселіша, — визнала Галина.
— Не вигадуй... «Відлетіти» можна хіба після кількох таких сигарет, — заспокоїв нас Володя.
Насідали сутінки. У кафе більшало «паломників за щастям» — починалася основна програма. Однак у центрі Копенгагена на нас уже чекав автобус. Попри заборону ми все ж таки зробили кілька фото — «дух свободи» наситив сміливістю. На виході з кварталу читаємо: «Ви перетинаєте кордон Європейського Союзу і потрапляєте під дію його законів». Отже, якщо за воротами поліція виявить у вас «травичку», — біди не уникнути...
Недільного вечора вулиці Копенгагена були майже безлюдні. «Хіггелі» — кажуть данці, коли їм спокійно і затишно. Тож і нам було «хіггелі»: сонце м’яко тонуло у копенгагенській гавані, шпилі та вежі спалахували білими блискавками, а вікна горіли червоним полум’ям і здавалося, що перший присмерк стер грань між минулим і майбутнім...
P.S. А наш «радник» Міша до Християнії так і не потрапив. Біля автобуса зізнався, що з дружиною вони знайшли магазин з оригінальними світильниками. «Якось уже іншим разом», — пообіцяв він.
Юлія КОСИНСЬКА, Олег КРУК