І в небо чепчики жбур­ляли...

Отже, минулої п’ятниці виконком Федерації футболу одностайним рішенням і оплесками затвердив новим головним тренером збірної України Олексія Михайличенка. Виходячи з політики, якої дотримується керманич ФФУ Григорій Суркіс, хід цілком очікуваний і логічний. Однак вразило те, як безвольно повелися при цьому всі члени найвищого керівного органу українського «спорту номер один». Невже вони настільки одностайні у виборі кандидата й інших варіантів просто не могло бути? Навряд чи. Думається, люди, які себе поважають, мали б висувати власні пропозиції, пнутися зі шкіри, аби національна команда отримала гідного наставника. Але вирішальну роль на виконкомі зіграв вибір керівника ФФУ. Якби Суркіс вказав на іншого — результат голосування був би такий самий. Ситуація дуже нагадує радянські часи, коли за будь–яким рішенням партії так само злітав угору ліс рук.

Справа не тільки в фахових здібностях Михайличенка. Хоча й стосовно цього виникають певні сумніви. Посаду головного тренера збірної більшість фахівців вважає вершиною кар’єри, до якої йдеш тривалий час і яку треба заслужити. А навіть в Україні є чимало тренерів, чий досвід і авторитет значно вищий, ніж у Олексія Олександровича. Не кажучи вже про закордонних фахівців. Миха ж лише два роки керував «Динамо», яке дісталося йому «у спадок» від Лобановського, і в 2005–му програв чемпіонство «Шахтарю». Щоправда, із молодіжною збірною Льосик виграв «срібло» Євро–2006, але потім провалив дві кваліфікації. Крім того, як показує практика, між молодіжним і дорослим рівнем є велика різниця. Зі складу других призерів юніорського Євро–2000 зараз навіть не всі хлопці грають у командах вищої ліги чемпіонату України. Тому збірна в руках Михайличенка нагадуватиме поле для експериментів. Точніше, кін у казино: а раптом виграємо? Адже ніхто не знає, як Олексій проявить свої амбіції та розумові здібності у колективі наших найсильніших футболістів, як вони сприймуть цього наставника.

На підтвердження правильності вибору вітчизняного фахівця Суркіс привів слова президента ФІФА Блаттера, який називає соромом ситуацію, коли б нашу збірну очолив іноземець. Цікаво, а родоначальникам футболу англійцям, які шість років довіряли команду шведові Ерікссону, а тепер віддали під крило італійця Капелло, Блаттер теж таке казав? Сусідня Росія, яка частіше за нас грає у фінальних турнірах Європи й світу, зробила ставку на Хіддінка й не прогадала. Тож про яку честь і яке приниження йдеться?

Насправді Україна — не настільки футбольна країна, якою декому хочеться її бачити й показати в очах інших. У багатьох видах спорту наші успіхи значно перевищують футбольні. Тому й запрошення когось із варягів, чиї кандидатури активно пропонували ЗМІ, не виглядало б ганебним.

При цьому «просуркісівські» автори в підконтрольних йому газетах ображалися, чому народ так слабо переймається обговоренням кандидатури тренера. Причину знаходили у провалі на Євро–2008. Хоча, здається, вона криється в тому, що «глас народу» не цікавить керівництво. Адже у вболівальницькому середовищі жевріли надії, що «синьо–жовтих» очолить незалежний тренер. Суркіс же не хоче ставити на чолі команди людину, яка б висувала йому певні вимоги: напередодні Євро–2012 конфлікти Григорію Михайловичу не потрібні.

Можна порадіти за Михайличенка, що він отримуватиме стільки ж грошей, скільки б мав і закордонний тренер. Але чи отримають від цього позитивні емоції «споживачі» гри й головні її судді — вболівальники? Поживемо — побачимо. І будемо лише радіти, якщо новий тренер нас приємно здивує.