Переробки в Передєлкіно

Кінець року 2007–го, грудневий ранок, Москва. Разом із доктором медицини, відомим московським наркологом Тарасом Дудком рушаємо автомобілем в одне зі столичних передмість. Ні–ні, потреби лікуватися від алкогольної залежності не маю. Усе простіше — Дудко є племінником видатного митця Олександра Довженка, і ми прошкуємо до Передєлкіно, знаменитого містечка, в якому колись мав дачу класик українського та світового кіно.

Передєлкіно, Перепіскіно...

Напередодні в готелі читаю щойно видані спогади відомого кінознавця Ростислава Юренєва «На виправдання цього життя / В оправдание этой жизни». В ній відтворюється й історія Передєлкіно як дачного комплексу, вибудуваного спеціально для письменників. 1934 року Алєксандр Фадєєв, один із лідерів новоствореного літераторського «колгоспу» — Спілки письменників СРСР, зібрав письменників (із «первачів», звісно) і повів їх на уклін до самого товариша Сталіна. Той прийняв їх ласкаво й усміхнено. Уважно вивчив план нарізки ділянок. Перше, здивувався: чому ж так мало? Вдвоє, ні — учетверо збільшити кожному (у підсумку вийшло по півгектара).

Ну, це вирішили. А будувати ж як? «Хто як потягне», — пояснив Фадєєв. «Неправильно, — відреагував кращий друг усіх радянських письменників. — Понабудовують курятників... А потім приїдуть Роллан, Барбюс, Томас Манн зі своїх вілл у ті курятники — сором який буде. Будувати буде Літфонд. У пожиттєве користування. Будувати належить просторо, у два поверхи. Грошей у Літфонду багато. Не вистачить, так додамо».

Сталін ще раз переглянув список письменницьких імен. Поцікавився: «Чому не включили Чуковського, Пастернака? Я там вписав. Не помилився, Фадєєв?» — «Ви маєте абсолютну рацію, Йосипе Віссаріоновичу». Справді, коли це вождь помилявся? Як і в от сьому випадку: побудувати для письменників розкішну будку, посадити їх на золотий ланцюг — чудесно, чудесно, товаришу Сталін. «И лучше выдумать не мог...». Навіть не надто близьких Бориса Пастернака і Корнєя Чуковського обдарував: хай знають, хай пам’ятають ласку, хай затямлять, з чиїх рук ласощі.

Наостанок генсек пожартував: назва селища не підходить. «Передєлкіно. Не точно. Треба Перепіскіно. Скільки разів Толстой «Анну Кареніну» переписував? Так ось, хай сидять на своїх других поверхах, один одному не заважають, і переписують, переписують...» Жарти жартами, а назву Передєлкіно має тільки зупинка електрички. А так — Мічурінець, чи Мічурінський. Сади ж бо, городи, ім’я великого перетворювача природи (про нього, до речі, Довженко і фільм зняв) цілком підходить.

Мандр

Їдемо. Це близько, одначе втрапити не так уже й просто. Проїжджаємо Солнцево (і знову проблискує щось знакове — Довженковою дружиною, як відомо, була актриса і режисер Юлія Солнцева), а далі... Майже ніяких покажчиків, куди і як прямувати. Ми таки в єдиному «культурному просторі» — недавно в українській глибинці так само кружляли, позаяк жодного тобі знака. Нарешті! Залізничний переїзд, а там і... О, спершу село під назвою «Переделки». Далі цвинтар — той самий, де поховані Пастернак, Чуковський, Арсеній Тарковський... В’їжджаємо в Мічурінець–Передєлкіно. Вулиця Лермонтова. На ній, власне, і була Довженкова дача. Поворот... Одначе й далі їдемо по тій же вулиці. Ситуація не змінюється й після наступного повороту. Таки класики вічні... Нарешті знаходимо дачу, якої прагнули. Вона знаходиться на розі двох вулиць — Лермонтова і Довженка.

Роззираємось, Тарас Мико­лайович дає короткі пояснення. Дещо я знаю й сам. Довженкові — як члену Спілки письменників — ділянку виділили вже опісля війни. Будував її власним коштом і за власним проектом: в архіві знаходиться чимало його креслень. Звичайно, сад — справа так само його рук і натхнення. Ним же «інфікував» учнів Чоботовської школи, в яку ходили діти Передєлкіно. А ті звернулися із закликом до цілої країни: «Прикрасимо Батьківщину садами!» Сад плодоносив навіть після жахливих морозів 1978 року...

На жаль, 1968 року вдова Довженка Юлія Солнцева дачу продала — фотокореспонденту журналу «Советский Союз» Юрію Корольову. Останній загинув наприкінці 80–х — його тіло знайшли на узбіччі Мінського шосе, хтось і за щось позбавив його життя. Є чутки, ніби він працював на КДБ і з цим щось таки пов’язано. За тими ж чутками, до «органів» був причетний і співвласник садиби В’ячеслав Кеворков (про це написано на передєлкінському сайті, є й такий). Коли це правда, виходить, Солнцева продала дачу людям із Держбезпеки, що тільки посилює тліючу підозру про її причетність до тих самих служб. Навіть по смерті митця дача знаходилася в їх «віданні». Втім як і увесь письменницький «колгосп» — погодьтесь, це так зручно, коли ця, доволі підозріла, публіка знаходиться в одному місці.

Зазираємо за міцний дерев’яний паркан. Дудко констатує: все, від Довженкових споруд не лишилося нічого. Останнім зруйнували будинок. Ми бачимо кран, робітників, які не звертають на нас найменшої уваги. Навіть попри мій фотоапарат, навіть попри відеокамеру (разом із нами туди прибули журналісти одного з українських телеканалів). Мабуть, звикли — вештаються любителі культурної старовини, ну і нехай собі.

Та й фруктових дерев майже немає — Довженків сад вирубали. Тільки стрункі тіла сосен, як і раніше, летять угору, а слідом і мій погляд. Маршрутом зіниць великого митця... Тут він провів останній день свого життя — в неділю, 25 листопада 1956 року. Надвечір повернувся до Москви, де й помер близько півночі.

Навпроти цікава дачка — такий собі витвір мистецтва. Це колишня власність Наді Леже, дружини знаменитого французького художника–авангардиста. Родом вона з Білорусі, якийсь час училася в Казимира Малевича. Потім Франція й одруження з художником, який був, за звичаєм тих часів, «лівим» і навіть членом Компартії. Іще цікавинка, вичитана мною на тому ж передєлкінському сайті: Надя товаришувала з Катериною Фурцевою, відомою державною діячкою, багатолітнім міністром культури СРСР. Тож і не диво, що мала дачу (кажуть, за спеціальним рішенням Політбюро ЦК КПРС) — поруч із Довженковою. Заповідала, аби по її смерті там влаштували музей Фернана Леже (деякі його роботи знаходилися там). Ніц, нічого такого не сталося. Нині дачу перекупив знаменитий скульптор Зураб Церетелі, чиї гігантські творіння прикрашають (є й інші слова щодо цього) чимало вулиць і площ Москви. Ще одна інформація — нібито Довженкова садиба віднедавна належить онуку Церетелі і будівництво ведеться саме ним. Що ж до музеїв — то в Передєлкіно їх три: Пастернака, Чуковського і Булата Окуджави. За інших обставин міг бути й Довженків, одначе тепер подібне належить до розряду фантастики.

Лопахіни йдуть...

Узагалі, віднедавна тут панують нувориші. Кого цим здивуєш тепер? Українців так само. Є навіть цікаві рими. Скажімо, недавно з’ясувалося, що чинність такої собі державної «охоронної грамоти» на письменницькі володіння закінчилася у 2008 році. Дивно, бо це ж історико–культурний заповідник — статус останнього не може мати якихось календарних дат. «Літературний фонд» вирішив викупити землю, та ба — з’ясувалося, документи про відповідну реєстрацію загадковим чином зникли. І взагалі, з наявних доти 57,6 гектара лишилося тільки 44. У місцевому органі влади «поспівчували»: вирішимо ваші проблеми, за умови, що зі своїх 44 віддасте 15. Ситуацію обговорювали на зібранні письменників. «Це бандити!» — закричав один із літераторів (подаю за статтею Олега Хлєбнікова в «Новой газете», 7 жовтня 2007). Ну що ви, шановний, це підприємці, такі собі чеховські Лопахіни — їм ваші «вишневі» та «яблуневі» сади, їм уся та культура знаєте до якого місця? У Москві, у Києві — схема однаковісінька. Хто знає про ситуацію щодо кіностудії імені О. Довженка (має національний статус, ту саму охоронну грамоту!), погодиться: знято під копірку. Казкові люди: спершу на кінематографічного воза поклали пальчика, потому ручечку ніжну, а тепер уже через суд (наші суди, самі розумієте, діють «у повній згоді» із законом — ну «как бы») відхапують гектари...

Наші з Тарасом Дудком бідкання продовжаться в садибі Ірини Поволоцької, яка живе на вулиці Довженка, 13. Щоправда, ми швидко з’їжджаємо на інші теми — значно цікавіші. Поволоцька вчилася на знаменитому курсі у ВДІКу, який набрав Довженко у середині 50–х. Одначе про ці відвідини іншим разом.

Пізно, мені на поїзд до Києва. Встигаю не без труднощів — на переїзді потрапляємо в «затор». О часи, о звичаї! За Пастернака було простіше. Писав бо: «Навстречу мне на переезде Вставали ветлы пустыря. Надмирно высились созвездья В холодной яме января...» Нині в тій передєлкінській ямі замість зірок і «ветл» безумство доби новітніх технологій і «новітньої» моралі. Довженки, Чуковські й Пастернаки дедалі рішучіше відтісняються на периферію. А ми мовчимо — і погоджуємось?