Інакший Сіверськодонецьк

Міського голову Сіверськодонецька Володимира Грицишина вважають одним із дуже небагатьох справді успішних мерів Луганщини. Тому в обласній пресі, контрольованій керманичами облради, до 27 листопада минулого року його лише хвалили. Але буквально наступного дня, після того як безпартійний Грицишин чітко висловився щодо запланованого в його місті чергового сепаратистського збіговиська, у тій самій пресі почали цькувати надміру самостійного мера. Більшість звинувачень виглядають безглуздими, але є й такі, які зачепили Володимира Омеляновича за живе. І нашу розмову він почав зі спогадів про той сумно відомий перший сіверськодонецький з’їзд, який відбувся наприкінці листопада 2004 року — в розпал політичного протистояння «синіх» і «помаранчевих».

«Федералізація — це розвал країни, однозначно»

— Мене звинувачують у тому, що я тоді сховався, — каже Володимир Грицишин. — Але в мене не було такої потреби. Узимку 2004–го підійшов час захисту кандидатської дисертації, і я планово взяв відпустку, спокійно поїхав у санаторій у Хмельник. Тоді про з’їзд жодного поголосу не було... А потім почалася метушня. Можу сказати, мені було багато дзвінків. Дзвонив Віктор Тихонов (тодішній голова Луганської обласної ради, член Партії регіонів, один з учасників «з’їзду сепаратистів».— Ред.). Можу повторити те, що я сказав йому тоді: я категорично проти федералізації України, тому що я — українець. Федералізація — це розвал країни, однозначно.

Наша міська рада також не підтримала ідею з’їзду. І взагалі ідею федералізації. Зі мною депутати спілкувалися в телефонному режимі. Я питав: «Може, мені повернутися?». Вони сказали: «Ми впораємося». На них чинили скажений тиск; двічі збиралася сесія — й обидва рази сіверськодонецькі депутати одностайно голосували проти. До речі, я пояснив депутатам, що ні до чого посилати на з’їзд повноважну делегацію. Тому що в такому випадку формально рада буде зобов’язана виконувати рішення з’їзду. Делегації не було. Так, дехто прийшов як спостерігач...

Сіверськодонецьк — місто особливе. Мабуть, єдине в Східній Україні, де ще в 1994 році міська рада прийняла програму, і ми повністю реалізували вимоги Закону «Про мови в Українській РСР». Того, прийнятого ще в 1989–му. А коли за командою Голенка (нинішній голова Луганської облради. — Ред.) та Єфремова (голова обласної організації Партії регіонів. — Ред.) по містах і районах проводили сесії проти НАТО і за статус російської мови як регіональної... На одній нашій сесії проти НАТО проголосувало тільки двоє депутатів — із 55. А за російську... Партія регіонів у нас складає більшість, але й вони за це не проголосували. Знайшли формальний привід: тоді прокурор опротестував рішення облради. От наші депутати і вирішили почекати.

ПОЗИЦІЯ

Мер Сіверськодонецька — про запланований «Регіоналами» на початок лютого «з’їзд сепаратистів–2»:

— І цей другий з’їзд нікому не потрібен. Він не потрібен Україні, Партії регіонів i насамперед нашому місту. Нам нав’язують цей з’їзд, не спитавши нашої думки. Хіба це нормально? Це буде черговий антиукраїнський шабаш, де говоритимуть нібито про «об’єднання України». Але це лицемірство людей, які таке кажуть.

Останнім часом наше місто здобуло великий авторитет. Його знають як стабільне місто, з яким можна співпрацювати. До нас їдуть чехи, угорці, поляки, американці, італійці, ведемо з ними переговори. До нас їде вся Україна, аби співпрацювати. У місто вкладають сотні мільйонів гривень, доларів. Це наше життя, життя дітей та онуків. А що нам натомість дає погана слава «столиці сепаратизму»? Кому це треба? Хіба що Єфремову, Тихонову... Але коли вони керували областю, Луганщина займала останні місця в Україні практично за всіма показниками. А зараз із Олександром Антиповим (глава облдержадміністрації. — Ред.) область увійшла до першої десятки, а за деякими позиціями — й на четвертому місці. А про Єфремова й Тихонова забули в області. Натомість їм потрібен авторитет нашого Сіверськодонецька. А місто своє рішення вже прийняло: Льодовий палац для цього з’їзду не виділяти (саме там відбувся скандальний форум у 2004 році. — Ред.). І це рішення остаточне.

(із виступу на місцевому телебаченні)

«Острівець стабільності»

— Як видно, ваше місто особливе не лише в політичних питаннях ...

— Так, у нас тут острівець стабільності — і політичної, й економічної — в цьому неспокійному українському морі. І те, що 46 відсотків усіх інвестицій у Луганську область заведені в Сіверськодонецьк, — це показник. Місто стрімко розвивається. Лише в минулому році створено близько трьох тисяч нових робочих місць.

— На 100 тисяч населення?! За рахунок чого?

— На сьогодні в місті робочих місць більше, ніж проживає працездатного населення. Деякі підприємства зараз возять людей на роботу з інших міст. Гадаю, в наступному році буде створено робочих місць іще більше — близько п’яти тисяч. Причому я ставлю завдання керівникам, аби середня зарплатня по промисловості перевищила дві тисячі гривень (у грудні цей показник дорівнював 1986 грн., загалом по місту — 1633 грн. — Ред.).

Інший наш напрямок, крім промисловості, — торговельно–розважальні комплекси. В нас збудують величезний супермаркет, якого і в Луганську немає. Донецькі хлопці зводять на три поверхи будівлю, із внутрішньою ковзанкою. Гадаю, тільки тут до тисячі робочих місць буде. На площах приладобудівного поляки створять виробництво на 400–500 працівників. Уперше в Україні в селі Воєводівка турецький капітал будує комплекс із виробництва мінеральних добрив. І так далі.

— Комунальне господарство...

— Я тут виступав на обласній нараді, сказав, скільки під’їздів ми відремонтували в тому році силами ЖЕКів (місто жодної копійки не платило): 320 під’їздів. Це більше, ніж по решті області! Як виявилося, таку роботу можна виконувати лише за рахунок квартплати. Ми вчасно провели реорганізацію ЖЕКів, вчасно підняли тарифи. Народ обурювався, але я людям пояснював: щоб отримати віддачу, потрібен певний час. І зараз ми бачимо результати. У місті чисто. Розпочато будівництво житла, котеджних містечок. Капітально відремонтовано дорожнє полотно на семи вулицях. Це не ямковий ремонт — ямковим ми все місто покрили. Газифікували селище Метьолкіне. Хоча уряд забрав усі гроші...

«Януковичу сподобалося згрібати гроші до Києва. А за ним і Тимошенко...»

— Про гроші, якщо можна, детальніше.

— Я працюю міським головою з 1994 року і пережив усе. Коли зупинялася промисловість, коли надходили команди закривати дитсадки, школи, музучилище... Мені тут закидають: от, у тебе «Азот»! Хоча, скажімо, у 1997–му чи 1998–му «Азот» не платив зарплатню і податків місту, а ми й тоді не затримували зарплати; місто лікувало, ремонтувало, обігрівало. Це було важко, однак ситуацію ми втримали.

Але бюджет, який нам дав попередній уряд (Януковича. — Ред.), — це був верх знущання. У тому бюджеті не було грошей на зарплату, на енергоносії. Такого я не пам’ятаю. Я їздив до Мінфіну, просив народних депутатів. Зустрічався з Азаровим, а він: «Ні, в нас формульна методика, згодом ви отримаєте...» Ну, якби я перший рік працював, я б повірив. І дійсно: докотилися до того, що прийшов грудень — а в нас трьох мільйонів не вистачає на зарплату. Я звертався до обласної ради, але в неї інші турботи. На щастя, є злагоджена робота міської ради і виконкому. Зарплату ми виплатили в повному обсязі.

— А як надалі? Адже уряд новий, а всі партії обіцяли повернути гроші на місця.

— Кабміну, видно, сподобалося згрібати гроші до Києва. На цей рік становище взагалі страхітливе. У нашому бюджеті грошей немає взагалі ні на що — ані на ремонт, ані на лікування, на зарплати... Тому ми збиралися, й Асоціація міст на початку грудня ухвалила рішення не голосувати за такі бюджети. Була зустріч у Президента. Ціна питання — 10 мільярдів гривень, які повинні повернути містам. Президент навіть віддав таку команду уряду, але там поки що нічого на знайшли. У тому держбюджеті, що проголосований під Новий рік, нам жодної копійчини не дається. А Сіверськодонецьк останнім прийняв міський бюджет [на 2008 рік] — Мінфін безперервно в область телефонував.

Ви знаєте, це непринципове питання — які податки передадуть містам. Головне — щоб цих грошей нам вистачало. Можна робити, як у Голландії. Там принаймні 90 відсотків, як не більше, йде до центрального бюджету, а уряд потім ділить і повертає. Але ж повертається рівно стільки, скільки необхідно, аби забезпечити нормальну роботу. Утім, у різних країнах це по–різному.

— До речі, скільки податків збирають на території Сіверськодонецька і скільки йому залишають?

— Ми збираємо десь 350 мільйонів, залишається — 100.

А найприкріше, що держава просто обдурює. Якщо вона взяла на себе обов’язок забезпечити більшу зарплату лікарям та вчителям — нехай сама це й фінансує. Ці гроші треба вилучити з міських бюджетів і платити через казначейство. А так уряд каже: «Ми додали вам бюджет». Та не додали ви нічого! Зарплату вчителям та лікарям трохи збільшили, але ж нам потрібно ремонтувати дахи, дороги та все інше. А на це дер­жава з року в рік виділяє все менше й менше. На цьому вона й спекулює і на мерів бреше: «От які — ми їм збільшуємо, а вони...».

Тому одне з питань, що обговорювалися на Асоціації — відмовитися від виконання делегованих повноважень. Зарплата вчителям і лікарям — це делеговані повноваження, а уряд ще примудряється сюди недодати. А потім будуть казати: сіверськодонецький мер не впорався. А що тут поратися? Беріть та платіть самі. Та вони цього бояться.

ДОСЬЄ «УМ»

Грицишин Володимир Омелянович

Народився 23 квітня 1953 р. в с. Могильниці Буданівського району Тернопільської області.

Освіта: Харківський політехнічний інститут (1976; хімік–технолог); Українська академія зовнішньої торгівлі (2001).

У 1976 — 1993 рр. — на керівник посадах у сіверськодонецькому ВО «Азот»; 1993 — 1994 рр. — директор МП «Юпекс».

Міський голова Сіверськодонецька (Луганська обл.) із 1994 р. й до цього часу.

Відтоді, як розпалася КПРС, принципово безпартійний. Вважає Володимира Путіна великим президентом і каже, що такого бракує Україні.

Хобі — полювання.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Прощаючись, автор цих рядків зробив висновок: сіверськодончани, виявляється, сепаратисти щодо «сепаратистськи налаштованої області». Грицишин із таким формулюванням не погодився: «Ми — нормальні українці стосовно тих обласних сепаратистів».