Людмила Бєлінська: Не люблю слово «було» — люблю слово «є»

      Ну хто не пам’ятає гоголівської Оксани з різдвяної ночі! Великі променисті очі, лукава посмішка, сміх і жарти — ми бачимо красуню щоразу, як переглядаємо чорно-білий фільм «Ніч перед Різдвом», знятий Олександром Роу 1961 року. Образ Оксани на екрані втілила українська актриса Людмила Мизнікова, тепер Бєлінська. Не будемо рахувати роки, що розділяють теперішнє і нинішнє, а просто завітаємо до гостинної господи Людмили Миколаївни. Духмяний запах пирога, глечики і прабабусині млинки для кави, крісла з вигнутими спинками — тут мешкає наша актриса. Вона щось говорить-говорить, плівка крутиться, а потім — посмішка — неймовірно! — та ж сама, що запалює вогники в очах, точнісінько як у кіношної Оксани. Вічне, кажуть, часу не підвладне...

      — Людмило Миколаївно, як ви отримали роль Оксани?

      — Річ у тім, що в той час мене багато запрошували на радіо, на телебачення. Вчилася я на студії при театрі Івана Франка, це був перший набір — десь 1959 рік. І мене якось випадково, як завжди, викликали на кіностудію для проб на «Білорусьфільм». Біжу я по коридору і раптом чую голос: «Це наша Оксана». Я так повз вуха це пропустила і побігла далі. А потім підходить до мене чоловік — такий невисокий, кругленький, дуже симпатичний — і каже: «Ви би не хотіли ввійти до московської групи зі студії Горького, яка зніматиме фільм «Ніч перед Різдвом?». Це був Олександр Артурович Роу. Ми поговорили і мені сказали: «Чекайте, ми Вас викличемо на проби».

      — Але коли він до вас підійшов, ви знали, хто це такий?

      — Ні! Звичайно, ні! Я була дівчам молодим. Напевно, трохи легковажна — на той час мені виповнилося 19 років. Ну, у мене в голові було — красуня, розумниця, відмінниця. І загалом вважала — все, буду знаменита. Ну як узагалі це в інституті, особливо в театральному: 2—3-й курс, а студенти вважають себе великими артистами. Це вже потім, коли входиш у життя, розумієш, що ти нічого не вмієш робити. Так ось, коли мене запросили на цю роль, мені здавалося, я все вмію. Тому й на проби групи з «Білорусьфільму» не пішла. Думаю: «А! Чого я туди піду? Я хочу в Москву, я поїду в Москву!». Навіть не сумнівалася, що мене покличуть.

      І дійсно, через пару тижнів мене викликали на зйомки. Мама не відпускала: «Ой, як ти поїдеш!». І я вже також подумала: «Дійсно, як я поїду?». У мене ж тут якраз цікава роль була в театральній студії, якась там головна. Тобто ще думала: їхати чи не їхати, але все-таки наважилася, бо було дуже цікаво — Москва! А я, в принципі, народилася в Москві, тільки там практично не жила. І ось коли приїхала, бачу — пробується багато. Навіть співачка Юлія Пашковська пробувалася, і її не взяли. А Тимошенко, вiдомий Тарапунька, казав: «Я буду зніматися, тільки якщо зніматиметься Пашковська». Дуже гарна жінка на той час була, протеже і майбутня дружина Тимошенка. Тому її участь у фільмі була ще важливішою для нього.

      — А яку роль пропонували Тимошенку?

      — Дяка. Ту, що Мартінсон грав. До речі, Мартінсон чудово зіграв цю роль. Ну і мене, звісно, це трохи підняло в своїх очах — так багато пробується, я повинна обов'язково пройти цю пробу і обов'язково зніматися. Коли я пробувалася, не було Вакули, ще не знайшли актора. А треба було терміново, тому що я поспішала додому — у мене там ролі, справи. Словом, стояв оператор, щось мені там показував, а я йому відповідала. Станцювала танець, заспівала пісню «Полюбила Петруся, та й сказати боюся». Так вони хотіли подивитися, органічна я чи ні. А я взагалі-то була органічна, не дуже звертала увагу на глядача. Сказали «співай» — співала, сказали «танцюй» — танцювала. В дзеркало дивилася. Все робила, як казали. Отже, сподобалася я. І через деякий час мені прийшла телеграма: «Ви пройшли проби, викликаєтеся на Північ». Мама в сльози, тато також — ми тебе нікуди не пустимо, дитина, і далеко на Північ.

      — А чому зйомки проходили так далеко?

      — Чому так далеко? Бо в нас була дуже малосніжна зима. Це був 1961 рік. Їздили по Полтавщині, по багатьох українських селах. Це ж треба було село XVIII століття зробити, щоб електричні, телефонні дроти і стовпи — всі ці сучасні «навороти» — не заважали. Тут треба було окреме село збудувати, тому вибрали натуру дуже-дуже далеко — в Кіровську, там, де північне сяйво, в Заполяр'ї. Ось я з України своєї дорогоцінної, улюбленої (хоч я і не українка, але Україна, що там казати, — це моя любов) поїхала в Кіровськ. Був, по-моєму, травень, і колосальні кучугури снігу. А я приїхала в тоненьких черевичках — дівчина молода, не розуміла. Холодно було! Звісно, не 30 градусів морозу, але пам'ятаю, як Мілляр в ополонку пірнав у сцені з чортом. Хоча був застуджений, з температурою, але ж він актор, сказав: «Буду і все!».

      — Скажіть, будь ласка, довго йому грим чорта наносили?

      — Довго, години дві. А він ще любив усе сам підправляти. І це не тільки грим — його ж вдягали в трико з хвостом. Любив гримуватися дуже. Він же у всі ролі обов'язково щось своє вносив. Це, звісно, актор унікальний. Таких уже, напевно, немає.

      — А як робили той трюк із варениками, що їв Пацюк?

      — Він їх просто випльовував, а далі — зворотня зйомка. І це не тільки з варениками, там ще хлопці вистрибують на дах хати. А от Пацюка грав чудовий український актор Микола Яковченко. Дуже яскравий, характерний, соковитий такий, товстий, кривоногий. Смішний. У нього був собака, такса Фанфан. Він до неї все звертався: «Хванхван-дєтка, самогонщик проклятий!». Яковченко дуже любив бути серед молоді — сідав на лавочку біля театру, де зараз його увіковічнили, і співав романси.

      — А зйомки фільму на Заполяр'ї тривали довго?

      — Ні, річ у тім, що зйомки — це не лише натура на вулиці. А ще й в павільйонах. Там, де крупний план, сцени в хаті — це все проходило в Москві. Вже те, що не вийшло в Кіровську — чи то сонця не було, чи пошкодження плівки, актор, може, недограв чи переграв, то такі кадри перезнімалися в Москві. Тому й великі білі кучугури у сцені, де Оксану цілують парубки — вона згори їде, а парубки то в одну щоку, то в іншу — зроблені штучно у павільйоні. І чорт також літав у павільйоні.

      У Кіровську ми пробули десь місяців два. Довго і важко було. Треба сказати, що до мене ставилися з великим теплом. Я фактично була дитиною там, донечкою такою, і за мною дивилися, щоб я поїла, не сумувала, щоб за мною ніякі хлопці не упадали. Словом, оберігали мене, бо мама дала наказ, щоб все було строго.

      — І хто найбільше вами опікувався?

      — Троє дуже гарних чоловіків: Роу Олександр Артурович, він мені тоді таким старим здавався, й інші «старики» — Олександр Хвиля і Георгій Францович Мілляр — дивовижна людина, надзвичайно добра і хороша. Оце вони все за донечкою ходили і слідкували. Так ось, щоб я не переживала через зсуви у Києві на Куренівці, коли постраждало багато людей, вони спочатку з'ясували, як там мої батьки. І лише потім сказали, що в Києві отаке сталося, але не хвилюйся, у вас усе добре. Ось таке було ставлення. Як фільм добрий і чистий, такі й стосунки в групі.

      — Які у вас були стосунки з Юрієм Тавровим, який грав Вакулу? Як у нього взагалі склалася подальша акторська кар'єра?

      — Він театральний актор. Ви ж розумієте, якщо люди не знімаються в кіно, це не означає, що вони бездіють. Є люди, які постійно знімаються, і їх знають. Не всі ж театральні актори знімаються в кіно. Тому я впевнена, що Юра десь у театрі. Щодо стосунків, то я з ним якось не дружила. Не подобався він мені чомусь.

      — Вам важко було з ним спілкуватися?

      — Скажімо, не цікаво. Хоча він був за віком майже як я, але ми були абсолютно різні люди. Звичайно, ми спілкувалися, але не були у дружніх стосунках. Загалом, у групі були чудові люди, які в житті мені щось дали. Мені пощастило багато чого навчитися, і любові до театру теж. Тоді не було такого ставлення — щоб тільки заробити. Пам'ятаю, якщо в театрі голосно заговориш, Гнат Петрович Юра нас вiдразу притишував: «Ви що, тихіше! Ми ж у храмі!»

      — А ви усвідомлювали, з якими великими акторами працюєте? Той же Мілляр був який відомий.

      — Так, дуже відомий! Розумієте, це тепер, з висоти свого віку, я усвідомлюю, що в житті багато чого пропустила. Мені довелося працювати і навчатися у таких великих людей, але в молодості якось не дуже це розумієш. Ось ти з ними, і здається, так буде завжди, а потім коли втрачаєш, то розумієш, як же мало взяв. Коли я тільки робила на сцені перші кроки, мене дуже любила Наталія Михайлівна Ужвій. Чудова жінка, яка читала у нас майстерність актора. Навіть, пригадую, коли ми вітали з ювілеєм, я назвала її мамочкою, і вона заплакала. Ще Гнат Петрович Юра. В театрі Франка була така лінія — Гнат Юра, який тяжів до української класики, і сучасніший Мар'ян Михайлович Крушельницький, вихованець Курбаса. З ним ми у Львові репетирували на цвинтарі сцену з вистави про трьох сестер, батьки яких загинули.

      А тепер — тільки подумати — я живу на вулиці Гната Юри. А я ж не розуміла тоді, хто це такий! Звичайно, ми слухали його з відкритим ротом. Ну іноді підсміювалися, бувальщини-анекдоти розказували. Ось, наприклад, один. Гнат Петрович страшенно любив масовки, і студійці обов'язково у нього там грали. Коли він їх створював, то все бігав, допомагав, термосив усіх: «Ти сюди, а ти сюди!». І ось коли приїхали з управління культури приймати виставу, то сказали: «Все було чудово, тільки там хтось такий маленький все бігав і заважав». А це був Гнат Петрович Юра! Ось так ми сміялися. Але насправді він був геніальною людиною, тому що у нього масовка — це був цілий образ вистави. Там «натовп не безмолствує». Був у мене випадок також з Аркадієм Гашинським, надзвичайно гарним актором, високим таким, красивим. Я грала роль Зізі у п’єсі Старицького «Не судилося», а він мені несподівано тицьнув шоколадку. На мить мене так приголомшило, що я забула свої слова. А він до мене вже і так, і так, і щипає: «Людочка, Людочка! Слова!» Ось такі з молодими акторами бувають випадки. Уявляєте, з якими людьми я спілкувалася. Тепер мені аж страшно! Але коли поїхала зніматися — на цілий рік, — то втратила театр Франка.

      — І що, не можна було повернутися?

      — Річ у тiм, що я студійка. Після закінчення навчання нас розподіляли. І коли йшлося про те, щоб мене залишити в театрі, я вирішила, що поїду зніматися. Вже зараз розумію, наскільки велика це була дурість. Можливо. А можливо, так Бог хотів. Потім менi дали направлення в Музкомедію, куди я не пішла, бо мене не тягнуло. Так я потрапила в Театр юного глядача, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олегом Бєлінським. Він теж актор, випускник студії театру Франка.

      — Чому для вас так важливо було зніматися?

      — Мені здавалося, що я приїду після зйомок у Київ, і всі двері переді мною відразу відкриються. І я чекала. Замість того, щоб іти туди і туди. Я повинна була піти в Театр російської драми — мене чекав режисер Неллі. А я пішла туди, куди мене запросили, — в Театр юного глядача.

      — Скажіть, будь ласка, чи існувало якесь протистояння між театром і кіно, можливо, ревнощі?

      — Зараз, може, це легше — я бачу, молоді актори багато знімаються. Але коли я була студенткою, мене запросили зніматися в Карпати з талановитою актрисою Аллою Балтер. Частина нашої студії поїхала зніматися, і за це нас виключили. Сказали: або кіно, або навчання. Довелося домагатися поновлення. Але життя зіграло такий злий жарт, що я пішла зніматися в кіно. Я ще потім знімалася, але цей фільм, «Ніч перед Різдвом», фактично один такий відомий і багатолітній. Йому вже понад 40 років.

      — Вас Роу потім не запрошував на якісь інші ролі? Адже він відомий тим, що полюбляв знімати одних і тих самих акторів.

      — Так, запрошував! Але я чекала дитинку, коли повинна була зніматися у фільмі «Варвара-краса, довга коса». Якщо ви його подивитеся, то побачите, що там актриса дуже схожа на мене. Чоловік інколи дивиться і каже: «Люся, це ти — і все». В Олександра Артуровича молоді актори змінюються — оці всі однотипні красуні народного плану. Але у нього була група таких немолодих акторів: Купацький, Хвиля, Мілляр, Мартінсон, Алтайська, які переходять із фільму у фільм. До речі, цей фільм у Франції показували.

      — І ви їздили його презентувати?

      — Я не їздила, бо у мене народилося дитя — багато часу випало. Але мене все одно запрошували зніматися, якось так виходило, все в Москві, на студії Горького. Наприклад, «Два дні чудес». У мене там були серйозні партнери — Куравльов, Казаков, Аросєва. Я грала дружину Куравльова. Це сучасний фільм такого дитячого напряму. Ви розумієте, мені не зовсім приємно казати «був», я люблю казати «є».

      — Але деяким людям навіть немає чого згадати.

      — Я хочу вам показати одну листівку з автографами — Гагарін, Попович, Ніколаєв і Тітов. Це для Франції знімався фільм про те, як у Радянському Союзі святкують Новий рік, — «Коли йде сніг», режисер Ек. І я грала з цими знаменитими космонавтами російську Снігуроньку. Але на нашому екрані цей фільм фактично не йшов, він ішов французькою для Франції. І доводилося грати французькою, хоча я зовсім не знаю цієї мови. Це, звичайно, був жах, доводилося просто заучувати текст.

      — Яке у вас враження залишилося від спілкування з першим космонавтом Землі?

      — Ну, Гагарін був дуже веселий і симпатичний. Розмовляли ми з ним запросто. Попов спокійніший. Тітов — серйозний. Але тоді вони були ще молодими — дуже веселі, доступні й прості.

      — Ви спілкувалися з ними тільки на знімальному майданчику чи, може, довелося десь зустрічатися в неробочій обстановці?

      — З космонавтами? Ну звичайно на майданчику. Тоді, уявляєте, які були часи. Це ж космонавти! Їх два рази привозили на знімальний майданчик — поспілкувалися, і їх забрали.

      — І от коли ви «засвітилися» на зарубіжному телебаченні, чи до вас надходили пропозиціїї з-за кордону?

      — Ні! Може, якби і надходили — це був такий час, що навряд чи вийшов би якийсь закордон. Пам'ятаю, як переписувалася з хлопцем-американцем, коли вчилася ще в студії. У Києві був якийсь конгрес молоді. А я тоді була дуже гарненька, мала довге біле волосся, адже для ролі Оксани мене пофарбували у чорний колір. І ось я йду собі з подругою ввечері центром міста. Дивлюся — всі на нас якось так дивляться. Виявляється, що за нами йдуть вервечкою десь 15 хлопців, усі в чорному. Підійшов до нас чоловік, сказав, що перекладач, і що один хлопець, Марк Генрі Леві, хоче зі мною познайомитися. А я не вірю, що то американець, кажу: йдіть, не жартуйте над нами, ви наші хлопці. На що мені: «Чесне слово, вони післязавтра від'їжджають, і він повинен з вами поговорити, бо побачив вас і закохався». Потім ми з ним роззнайомилися — він говорив англійською, а я російською. І ми один одного розуміли. Звісно, я вже ні на яке навчання не пішла. Вечір, сутінки, а він показує на синій колір і — на мої очі. А коли я приїхала додому, то так плакала — здавалося, що я його ніколи вже не побачу. Бо мені він також дуже сподобався. І от вранці виходжу з дому, а він стоїть біля будинку. Знову ми гуляли цілий день, ходили в Лавру. А коли розпрощалися, то домовилися, що побачимося завтра. Наступного дня він зателефонував і сказав, що їде. І ми почали листуватися. Цікаво, що листи мені перекладала Ольга Кусенко — знаменита актриса, перша дружина Юрія Тимошенка. Перекладала і заздрила по-бiлому: «Ви така молода, у вас все попереду. Ви поїдете в Америку». І коли Марк почав запрошувати мене в гості, навіть вислав фотографію своєї великої вілли, мого тата викликали в КДБ. Там він отримав великий «втик». Прийшов додому, і мені дісталося — всі листи конфіскував.

      — Ви дуже переживали?

      — Дуже. Це були незвичайні листи, гарні вірші англійською. Таких хлопців я тоді не зустрічала. Він був такий відкритий. Здавалося, ми сто років знайомі. Звичайно, він був дуже гарний. На тому і закінчилося. Але цей період в житті пройшов, і настав ніскільки не гірший. Я дуже люблю свого чоловіка.

      — Я так зрозуміла, ви не з акторської родини.

      — Ні. Тато — військовий, а мама — технолог. Якби була з акторської, тоді би, може, більше зав'язла в кіно. А так працювала в Театрі юного глядача, потім — у театральному музеї. Адже я себе не мислила і не мислю без театру.

      — Як ви вибрали таку професію?

      — Коли я тільки народилася, мама казала, що я так гарно кричала, що вирішили — народилася співачка. У мене дійсно гарний голос — лірико-колоратурне сопрано. І ось у мами було в голові — донька стане співачкою. У неї було вісім сестер, і всі чудово співали, але ніхто з них не став співачкою — вони були сиротами, які там співачки. А я співала багато — на олімпіадах, на всіляких зустрічах. І коли після школи треба було якось визначитися, мама потягнула мене в консерваторію. Там я заспівала, але мені сказали: «Дорога дівчинко, у Вас мутація голосу, приходьте наступного року». А я не дочекалася, якраз був набір у студію при театрі Франка, і я вступила, і зав'язла — мені там дуже сподобалося. Розумієте, інститут — це цікаво, але студія — ще цікавіше: все безпосередньо на сцені, в 16 років я була вже на сцені. Але я вдячна Богу, що він не дав мені зірковості. Тобто хвороби такої у мене не було. Може, якби переїхала в Москву, бо Київ тоді був важким містом. Зараз молодим ніби легше.

      — В чому виражалася ця важкість — вас що, не пропускала «стара гвардія»?

      — Не пропускала. Всі мої знайомі, що поїхали в Москву, там пробилися. Знаєте Олега Борисова? Як його  тут переслідували і як вiн пішов там. А у мене, напевно, не вистачило характеру — надто була захоплена собою. Я не соромлюся цього сказати. Напевно, слід було бути серйознішою та цілеспрямованішою. Але я не шкодую. Зараз ми з чоловіком займаємося театром-містеріумом при київському костьолі Воздвиження Святого Хреста. А минулий рік був особливим для мене — народився довгожданний онучок Станіслав-Август. І я щаслива.