«Націоналізовані» діти

Випадок цей, що стався у Ківерцівському районі, справді неординарний. Бо всього по чотири–п’ять таких справ про повернення дітей у сім’ї, яких раніше позбавили батьківських прав, розглядають волинські суди щороку...

Судний день Самсонюків

...Цей страшний день і досі добре пам’ятають у Завітному. Не стерся він із пам’яті ні вчителів місцевої школи, ні учнів, тим паче з пам’яті головних діючих осіб цієї драматичної історії. Із Ківерців приїхали представники районної влади у супроводі міліціонерів забирати у дитбудинок двох діток, маму яких суд позбавив батьківських прав. Вероніка до школи ще не ходила, і її забрали в машину просто з дому, а по дев’ятирічну Аню комісія приїхала до школи. Дитину видирали з рук учителів у прямому значенні цього слова. Плакала Аня, кричали шоковані педагоги, а в машині витирала сльози працівниця райвно.

— Це було жахливо. Ми знали, що сім’я ця бідова. Вона приїхала до нас, коли дітки були геть маленькі. Жінка фактично сама двох донечок ростила, намагалася давати якусь раду. Як жилося сім’ї, де ніхто не працював, а батько, хворий на туберкульоз, безпробудно пиячив, — можна тільки уявити, — згадує завуч Завітненської школи Мирослава Анатоліївна Лисюк. — А що та бідна жінка могла сама вдіяти, коли в хаті був тиран? І бита, і клята, і м’ята була, як кажуть. Чи він її так залякав, чи затюкав, але вона вже не могла боронитися і давати собі й дітям раду. Зрештою, не всі ж люди однакові. Хтось уміє пробиватися в житті, а хтось пливе за течією. Віта якраз із таких людей. З боку її родини підтримки не було. Сама з дітками, на чужині, чоловік — п’яниця. Хіба то мед? Але діток вона доглядала, сама не пиячила, як є у нас деякі жінки, які поспивалися разом із чоловіками. Я не захищаю Віту, зрозумійте. Життя дуже складне, тож не поспішаймо всіх під одну гребінку чесати й засуджувати. І Вітиним дівчаткам люди наші допомагали: і годували, й одягали. Просто жаліли жінку. Тому, коли її позбавили батьківських прав і забрали дітей, то було для всіх у селі як сніг на голову. А головне — як це зробили. Не можна так травмувати дитячі душі і психіку. Вони тільки з похорону приїхали. Помер Вітин чоловік, його ховали в Ківерцях. І через кілька днів після похорону приїхали по дітей.

Керівники служби у справах дітей Ківерцівського району погоджуються, що вибрали не зовсім вдалий момент для вилучення дітей. Але було рішення суду і його треба виконувати. Якби в нас усі судові рішення виконувалися б завжди вчасно, не було б у державі такої правової вакханалії. Але це так, між іншим. Як правило, жоден із батьків, позбавлених батьківських прав, добровільно дітей не віддає. Тому примусове відбирання діток перетворюється на справді жахливе видовище, коли міліція силою тримає батьків, а насмерть переляканих діток силоміць запихають у машину. Після такого навіть сильні чоловіки з міцними нервами не витримують. Однак, як сказали у службі, іншої процедури вилучення дітей законодавець поки що не придумав. А шкода.

Дітей «націоналізують», мов речі

Віті пощастило, бо на її шляху зустрілися люди, яким зовсім не байдуже було, що буде з її дітками. І голова Завітненської сільської ради Клавдія Василівна Міщук, і колишній парторг колгоспу, а зараз пенсіонер і просто великої душі жінка Фіонія Дмитрівна Сидорук допомогли нещасній мамі взяти себе в руки й боротися за своїх дітей. Фіонія Дмитрівна була їй як мати, бо йшла до неї Віта за порадою і допомогою. Це Фіонія Дмитрівна їздила в Ківерці, переконуючи чиновників, що вони поспішили і дітей треба повернути рідній мамі.

— Дівчатка прибігали до мене й раніше. Чим могла, тим пособляла. І тут моя дочка з дитиною потрапляє в дитяче відділення райлікарні, і в цей час привозять туди Аню і Веронічку. А вони як побачили мене там, як кинуться!.. Пережити не можна то було, — і досі хвилюється, згадуючи ті події, Фіонія Дмитрівна.

Дівчаток потім розлучили. Аня потрапила в школу–інтернат, що теж у Ківерцях, а маленька пішла у дитячий будинок «Сонечко». Старшеньку забирала часом татова тітка до себе, і Вероніка дуже скучала за сестричкою. Дівчинка пережила великий стрес і мала деякі психологічні проблеми. «Ми почали добиватися, щоб дітей повернули мамі. Віту настроїли, папери вже самі збирали, які треба. І на суд з головою сільради їздили. І суд повернув дівчаток додому», — розповідає пані Фіонія.

Той суд пам’ятає і директор Ківерцівського дитячого будинку Галина Панасівна Хижняк.

— Мати часто відвідувала дітей. По всьому було видно, що жінка усвідомила, що втратила найдорожче. І характеристики з місця проживання були хороші, і люди свідчили в суді. Тому й рішення було позитивне. До речі, це не поодинокий у нас випадок, коли дітей повертають мамі. На щастя, є такі випадки, і це радує. Бо ніяка чужа людина не замінить дитині маму. Так природою закладено, — вважає Галина Панасівна. — Тому–то, вже ставши дорослими, закінчивши інтернати, наші вихованці приїздять і просять мене: «Допоможіть знайти маму. Хоч подивитися на неї хоч раз...» І нещодавно приїхала з Америки дівчинка і теж благала дати адресу її рідної мами. Цю дівчинку вдочерила наша колишня працівниця. Ця дитина має все. І там їй добре, але все одно вона хоче розшукати рідну маму. Таких історій у нас чимало. Дуже добре, що в цій історії із Вітою не відвернулися від неї односельці, громада.

«Дуже до мами хотілося»

...Їдемо шукати на краю села скромну хатину Самсонюків. Хата справді більш ніж скромна, ще з повоєнної забудови. Її вони купили, коли приїхали сюди жити з Ківерців. Але грубка така гаряча, що доторкнутися не можна. Дровами і брикетом на зиму запаслися, Фіонія Дмитрівна поклопотала. І картоплі купили, бо своя не вродила. Живності у хліві поки що ніякої, але планують.

Міська людина, потрапивши у таке житло, може жахнутися: піч, баняки, вода з колодязя — майже спартанські умови. Та й санітарією особливою тут «не пахне». Дівчатка життєрадісні, говіркі, навіть повірити важко, що не так давно пережили не найкращі часи у своєму маленькому житті, де були і сльози, і страждання, і знущання п’яного тата. Той період, інтернатський, згадують як щось таке, що було ніби не з ними.

— Нам було добре. Але дуже хотілося до мами, — випалює меншенька Вероніка.

І полинули спогади: як вона плакала за Анею, як мама приїжджала з подарунками, а вона її не відпускала. Тепер вони їздять і до дідуся з бабусею в село, і корову їм пасти допомагають.

— А вдома корова у вас є? — питаю.

— Нє. Коза є, але я молока не люблю козячого. То Таня п’є. Я у баби люблю, — переконує мене вже другокласниця Вероніка.

Таня — це їхня маленька сестричка, яку подарувала їм мама нещодавно. Познайомилася із дядьком Толиком через газету, почав він у них жити, а невдовзі народилася Танюшка.

— Стільки ж я від’їздила в Ківерці в інтернат і дитячий будинок, тільки б не залишатися в хаті порожній самій. Грошей не було, ходила по людях заробляти, але ніколи до дітей з порожніми руками не приїжджала, — згадує мама Віта. — А як Вероніка сама в дитбудинку зосталася, то відірвати від себе не могла, хоч ночуй там, так скучала. Дякувати, люди добрі допомогти мені, підказали, що робити. І потім довідки всі зробили, і допомогу на дітей оформила. Не повірите, прожила з тим чоловіком як у тумані. І дітям діставалося, і мені...

— Усе вже позаду. Он у вас ще одна донечка народилася, клопоту побільшало.

— Я не думала, що ще народжуватиму. Думала, ці двоє підросли, вже якось дам раду. Так сталося, що Бог послав ще Танюшку. Хай росте...

У Віти після смерті першого чоловіка налагодилися стосунки з її батьками. Дівчатка хваляться, що бабуся їм купила джинси, кросівки, курточки, а Вероніка аж дві пари чобіток має. І мама до баби картоплю копати їздила, і вони влітку там були. Словом, відчуття родини у дітей з’явилося, а це так важливо, як і жити посеред людей, здатних бачити далі за свій поріг і перейматися не лише власними проблемами. Саме на таких людей і багате звичайне невеличке село Завітне на Ківерцівщині.

СТАТИСТИКА

Щороку на Волині понад 200 дітей стають сиротами мимоволі. Принаймні в останні роки ця цифра залишається стабільною: у 2005 році 181 батько і матір були позбавлені судами батьківських прав і 233 дитини забрано в інтернати; у 2006–му — відповідно 172 і 234; у 2007–му (за 9 місяців) — 151 і 193 дитини. У сумному спискові кандидатів на позбавлення батьківських прав офіційно значиться 999 неблагополучних сімей, у яких проживає 2180 дітей. Загалом на Волині у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу проживає 135 хлопчиків і дівчаток, а сиріт і позбавлених батьківського піклування дітей налічується 1773.