Морозів куток

У Жиричі ми потрапили, коли на майдані біля сільського Будинку культури вирував людський натовп. Весілля в Пилипівку тут не гуляють, навіть на дискотеки молодь у піст не ходить. По–святковому вбрані сільські жіночки й чоловіки підтягувалися й підтягувалися до помпезного Будинку культури.

— Збори у нас колгоспні сьогодні. Революція буде! — пояснили врешті–решт перехожі.

Чого не вистачає для повного щастя такому добротному селу — про це дізнаємося пізніше, коли разом із місцевим людом померзнемо у нетопленому Будинку культури. На тих самих зборах, на яких перед Новим роком люди вирішили поставити остаточний хрест на колективному господарюванні. І на всьому, що зробили й заробили за десятиліття колективізації. А поки що їдемо на куток Морози (із наголосом на останньому складі). Саме там, на північному заході від знаменитого Турського озера, і проживають майже всі сільські Морози.

Гартовані холодом і часами

Чому і коли Жиричівські Морози поселилися саме тут — про це не пам’ятають навіть старожили села. Одні кажуть, що тут завжди було холодніше, бо від озера холод ішов, хтось чув від своїх батьків, ніби коли князь колись проходив тут, то були дуже сильні морози. В лісі ще є урочище Княжне: на підтвердження цієї версії. За кутком закріпилася «морозна» назва, а ті, що стали на цій землі жити, почали носити прізвище Мороз. Сьогодні в Жиричах це прізвище має кожен дев’ятий мешканець (із 2302 чоловік 243 — Морози). Голова сільради — Мороз Павло Степанович, секретар — теж, тільки Тетяна Іванівна. А в однойменному кутку в яку хату не зайдеш — до Морозів потрапиш. Один із найстаріших представників племені Морозів — листоноша дядько Яша. Якову Васильовичу стукнуло уже 85. Застали його в хаті за плетінням кошика для онучки Юлечки.

— Хай буде згадка про діда, — каже він.

— Скільки ж вашій онучці?

— Чотири рочки.

Не кожен представник чоловічого племені може похвалитися такою внучкою у свої 85! Дядя Яша відкрив свій секрет — дружина у нього на десять років молодша і найменшого сина народила в 39, а йому було вже 49. Ото і внуки такі дрібненькі. Ніхто не знає всіх сільських Морозів (і не тільки) краще, як дядько Яша. Тридцять років не розлучався він із сумкою листоноші і при такій кількості односельців із однаковими прізвищами й іменами ніколи не сплутав, кому лист адресований. Треба на зворотну адресу дивитися і знати, хто і звідки може лист чекати. Не лише листи, а й посилки на власному горбі довелося доставляти сільському листоноші пішки із Заболоття, де колись був райцентр.

— Пошту в село не возили, мусив у Заболоття йти, там одержувати і нести на собі. І посилки теж. Учительки в селі працювали приїжджі, їм батьки щось шлють, а вони їм звідси щось відправляють. От і несеш на плечах. Роверів тоді теж не було. Це вже потім з’їздив їх бозна–скільки. А носили пошту кожен день, не так, як тепер. З дня у день тридцять літ, — згадує ветеран пошти.

Через дорогу від найстарішого Мороза живуть у кутку Морозів і наймолодші Морози, точніше Морозихи: близнятка Софійка і Надійка народилися наприкінці вересня, за кілька днів до свята Віри, Надії і Любові. Поповнення сім’ї відразу двома донечками для Лесі та Миколи виявилося несподіваним, бо чекали на третю дитинку, а тут аж четверо мають. А це вже сімейка. Михайликові одинадцять, Ангеліні сім і близняткам по три місяці. Ні мама, ні тато ніде не працюють. Яка у селі робота для бухгалтера чи майстра з різьби по дереву? Виживають за рахунок землі, двох корівок і тимчасових заробітків тата на сезонах. Коли двоє немовлят з’явилося, покинути дружину саму з дітьми і господаркою Микола поки що не може. Дружині з чотирма дітлахами в селі — не мед.

— Зараз дитячі гроші виручають. Не знаю, що було б, якби не вони.

Трудоголізм по–жиричівськи

Жиричі — село типове й не типове водночас. Взяти хоча б демографічний показник: тут за 2007–й народилося 43 немовлят, а померло 23 людей (станом на 22 грудня). Ось такий бебі–бум по–поліськи. Садочок сільський не в змозі прийняти всіх бажаючих, отож планують його реконструювати й розширяти. Далеко не всі волинські села можуть похвалитися такими темпами народжуваності. Навіть у XIX столітті в Жиричах проживало немало — 1391 мешканець у 172 дворах. Тобто сім’ї були традиційно великими. І така немала кількість людей виживала за рахунок тваринництва, хоч родючих земель було обмаль. Про те, що в Жиричах народ нині не бідує, красномовно свідчать добротні сучасні новобудови. Хати молоді сім’ї будують тепер, як у місті, з усіма наворотами. Звичайно, не всі. Як сказала продавець у сільській крамниці, роботу в селі завжди можна знайти. Колись у колгоспі, в райцентрі багато людей працювало. Тепер землю побрали, на себе працюють.

За Жиричами закріпилася добра слава ще однієї морквяної столиці Ратнівщини. Після Гути стільки моркви більше ніде не вирощують. На моркві піднімаються здебільшого молоді сім’ї, де є робочі руки й здорові спини. Давно прораховано, що на картоплі таких грошей ніколи не заробиш. Кілька соток моркви при хорошій ціні рівноцінні кільком десяткам соток картоплі. Минулого року ціна на вітамінний продукт порадувала поліщуків: від півтори до 2,5 гривні платили закупівельники за кілограм.

Ще одне стабільне і традиційне для цих країв джерело виживання — молоко. Рідко яка сім’я тримає одну корову. Це вважається ледве не поганим тоном. Дві, а то й три корівки–годувальниці — це те, що треба, аби самим прогодуватися й копійку заробити. Особлива повага до тваринницького промислу в мешканців Жирич, напевне, закладена в генах. У давнину в цих краях були дуже гарні пасовища та сіножаті. І худоба у місцевого люду завжди була вгодована, гарна, а паша називалася «жиром», звідси й поселення назвали Жиржиче, а пізніше — Жиричі. Сьогодні більш як тисяча рогатих голів припадає на 651 сільський двір. І це тоді як деякі «панські» села взагалі не хочуть ні корів тримати, ні картоплю садити на продаж, навіть по ягоди й гриби в ліс ходити лінуються. Жиричі й картоплю садять, і ягідним бізнесом промишляють. Тобто як можна і де можна заробляють. Минулого літа на чорницях великі сім’ї, де є багато робочих рук, заробляли по 100 доларів у день. І хоч нелегкі ці ягідні гроші, але виручають поліщуків вони добряче. Від сезонних заробітків у Києві та Санкт–Петербурзі чоловіче населення села теж не відмовляється. Так і рятується народ від безробіття.

Революція «Російська» відбулася

...Того дня революція в «Росії» (так називався в радянські часи колгосп у Жиричах) таки відбулася. У холодній залі сільського Будинку культури, що не опалюється майже всі роки незалежності, народ сказав усе, що думає про владу. І сільську, і вищу. Говорити на таких зібраннях важко, бо емоції вихлюпуються через край. Тому люд, в основному, кричав. Такою була реакція на повідомлення керівника СВК «Росія» Дмитра Дейнеки про необхідність продати ще один корівник, аби погасити сто тисяч гривень боргів. Бо на рахунки господарства накладено арешт. Продамо корівник, розрахуємося з боргами і тоді те, що залишилося, поділимо на майнові паї й про колективне господарювання забудемо назавжди. У цьому переконувало незговірливих селян начальство. А люди ніяк не могли зрозуміти: чому розпродують їхні майнові паї і ніхто раніше у них і дозволу не питав? Продали КамАЗ, два трактори, овочесховище, і теж ніби на погашення боргів. Раптом нові борги з’явилися, і знову треба продавати — вже корівник. Виявляється, ще у 1997–му ДАК «Хліб України» дав селянам якесь пільгове міндобриво і досі стягує гроші за ці міндобрива. Понад 30 тисяч — борг перед Пенсійним фондом. Кооператив не працює, нічого фактично не виробляє, а борги перед державою ростуть. Питається: за що і звідки?

— Я тридцять сім років пропрацювала дояркою. І що, тепер за свою пенсію, що я одержую, маю ще розплачуватися своїм майновим паєм? — логічно допитувалася жіночка.

Бо виходить, що за свою пенсію вона мусить платити ще й майном, яке належить їй та іншим колгоспникам. Для чого тоді таке господарство, яке створює лише борги? Та навіть не це обурило людей найбільше. Заборгованість з їхнього кооперативу суди й виконавчі служби виб’ють за будь–яку ціну, пустять з молотка все, а борги примусять заплатити. А державну фірму, що взялася свого часу виготовляти державні акти на землю у багатьох районах області і яка благополучно збанкрутувала, нахапавшись селянських грошей (по 85 гривень за один державний акт), не можуть змусити навіть через суд повернути людям їхні гроші. Як наслідок — ані грошей, ані актів, ані фірми. Село на порозі ринку землі, а у більшості людей на руках досі ніяких документів немає, і свої паї дехто ще в очі не бачив. Ніби пообіцяв хтось там у Луцьку посприяти, бо тягнути далі нікуди. Складається враження, що держава і влада свідомо дозволяють різним пройдисвітам просто красти роками нажите людською працею майно, прикриваючись судовими рішеннями й постановами. І точно так само можуть видурити в людей їхню землю, єдине, що формально належить ще селянинові.

Жиричівці після кількагодинних криків і дискусій таки дозволили правлінню продати той корівник, де якийсь бізнесмен хоче зробити меблевий цех. Ще кілька корівників залишилося. Коли офіційно кооператив «Росія» кане в Лету, може, дістанеться щось від них і пайовикам.

— Кусок бляхи якої чи цегли купа, — іронізували позаду нас жіночки.

Баня ще стоїть, їдальню не продали. Одне з найсильніших господарств Ратнівщини не витримало української земельної революції, як і десятки інших...