У Жиричі ми потрапили, коли на майдані біля сільського Будинку культури вирував людський натовп. Весілля в Пилипівку тут не гуляють, навіть на дискотеки молодь у піст не ходить. По–святковому вбрані сільські жіночки й чоловіки підтягувалися й підтягувалися до помпезного Будинку культури.
— Збори у нас колгоспні сьогодні. Революція буде! — пояснили врешті–решт перехожі.
Чого не вистачає для повного щастя такому добротному селу — про це дізнаємося пізніше, коли разом із місцевим людом померзнемо у нетопленому Будинку культури. На тих самих зборах, на яких перед Новим роком люди вирішили поставити остаточний хрест на колективному господарюванні. І на всьому, що зробили й заробили за десятиліття колективізації. А поки що їдемо на куток Морози (із наголосом на останньому складі). Саме там, на північному заході від знаменитого Турського озера, і проживають майже всі сільські Морози.