Мама Їлина виношувала його, коли чинився великий терор, який забрав найкращих, найздібніших, найрозумніших. Породила сина на саме Різдво Христове року Божого 1938–го. І не посміла записати його сьомим січня, записала шостим. Але таки дала йому ім’я Василь. Ім’я ж це грецькою — Базилеос — означає «володар», «господар», «цар». «В Україні, — казав Василь, — чи не кожна четверта матір називає свого сина цим іменем, підсвідомо карбуючи потяг до конче необхідної нам, щоб вижити, державности». Маємо 5 січня Василя Чумака, 8 січня Василя Симоненка. У Києві вже стало традицією справляти 14 січня свято Різдвяних Василів у Київському міському будинку вчителя і вручати на ньому премію імені Василя Стуса. Буде таке свято й цього року.
...Якось в останній рік свого земного, ба, шевченківського 47–річного віку, на Уралі, в таборі особливого режиму Кучино, Василь питав при мені глибоко віруючого діда Семена–покутника:
— А що то є чоловікові — народитися на таке велике свято?
— Це додаткова ласка Божа, щастя, — сказав дідо. — Але кому багато дається, з того багато й спитається.
Тих «знакомитих дат» у Стуса стільки, що вистачило б на святого. 4 вересня 1965 року він виступив на захист заарештованих у серпні шістдесятників у кінотеатрі «Україна». Виступ був приурочений до «дня концтаборів»: 5 вересня 1918 року нарком юстиції Російської Федерації Д.Курський, керуючий справами Раднаркому В.Бонч–Бруєвич і нарком внутрішніх справ Г.Петровський (той самий «добрий» дідусь в окулярах, що досі каменем сидить біля Парламентської бібліотеки в Києві) підписали декрет Раднаркому про червоний терор. Він тривав 73 роки. Рівно через 20 років після виступу в кінотеатрі «Україна» Василь загине в карцері — від голоду і холоду. Або ще: уночі після підписання 1 серпня 1975 року прикінцевого акта Гельсінкської наради НБСЄ стався в Стуса прорив стінки шлунка. Це було в таборі Барашево, що в Мордовії. Він хотів вийти з бараку, але знепритомнів і впав. Чорновіл з друзями взяли його на простирадла і понесли на вахту. А там кричать: «Стой! Стрєлять буду!» Операцію, під час якої Стус ледь не помер, зробили в тюремній лікарні імені І.Гааза в Ленінграді 10 грудня — якраз на День прав людини. А рівно за десять років до того він одружився з Валентиною Попелюх. Отакі «знакомиті дати».
Те, що було за смертю,
я спізнав,
всю силу таємничого діяння,
весь морок неб
і твань землі движку.
І тяжко жити,
цим знанням підперши
свою оселю,
витрухлу на пустку...
Якось показував Василь знімок, зроблений у Львові на Коляду 1972 року, либонь, 9 січня. Стоїть, скрушно прихиливши голову до одвірка. У мене нема такого знімка. Є інший, тоді ж знятий. Щойно повернувся Стус у Київ, у дім на Львівській вулиці, 62, квартира 2... Втім будиночка цього вже нема. Там, у Святошині, пролягла Окружна дорога, а місце того будиночка вже хтось прикупив і будуватиме там «увєселітєльниє завєдєнія». А 12 січня 1972 року КГБ вчинив новий покіс української інтелігенції. За ґратами опинилися Василь Стус, Ірина Калинець і Стефа Шабатура...
11 січня 1977 року Василь вирушав із табору, що в селищі Лєсном у Мордовії, на заслання. Заварили ми цілу 50–грамову пачку чаю на три літри окропу — пишні були випровадини. Майже два місяці етапу — і 5 березня опинився він у селищі імені Матросова в Магаданській області. Якраз у річницю смерті Сталіна. Там він працював у золотовидобувній штольні. Як ото декабристи, які «із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому» (Тарас Шевченко). Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого 19 листопада 1989 року подібне до перепоховання Тараса Шевченка 22 травня 1861 року...
У різдвяний вечір 1983 року, якраз на день свого народження, в таборі особливого (камерного) режиму на Уралі Стуса кинули в карцер. За що? Напередодні Василь звернувся до чергового помічника начальника колонії капітана Ляпунова, щоб довідатися про долю вилучених недавно під час обшуку паперів, на які не видали ніякого документа. Одночасно посадили й естонця Марта Ніклуса.
— Василь, где ты? На крыше? — Ніклус недавно вичитав, що в якійсь країні в’язні позалазили на дах тюрми і начальник не знав, як їх звідти познімати. Наших би їм фахівців...
— У якійсь душогубці... імені Леніна–Сталіна...
Я стою коло дверей своєї 17–ї камери, дослухаюся, переказую співкамерникам, що чути. Наглядачі гримають на Ніклуса і Стуса, але розбурхана, ображена Василева душа не знає впину. Тоді вмикають гучномовець, зумисне для цього встановлений у коридорі. І все ж Василь у перерві між мовою дикторів устиг прокричати:
— Хто не братиме участі в голодівці 12 січня — той боягуз!
Цей день, за ініціативою В’ячеслава Чорновола, ми відзначали 1975 року як День українського політв’язня. Про намір тримати голодівку або подавати заяву протесту ми вже один одного інформували, але, згідно з зеківською етикою, кожен сам собі вирішує, як йому чинити. Тож мене здивували ці слова. Тоді Юрій Литвин мені болісно зауважує:
— Василю, не можна поета міряти однаковою зі всіма міркою. Поет живе у своєму світі, нам не відомому, тому ми не маємо права його осуджувати зі своєї раціоналістичної вежі, бо ризикуємо помилитися...
Після карцера Василеві оформили рік одиночки, де ще не раз саджали в карцер, і ті доби доплюсовували потім до того року, тож вийшов він звідти аж у лютому 1984 року, і ми з ним пробули у 18–й камері півтора місяця. Він жив у режимі постійного крайнього напруження і хотів, щоб такими були й інші.
— Василю, — пояснював я йому, — не можу я бути таким, як ви. Я здатний на екстремальні вчинки, але протягом короткого часу. Не можу я бути в стані конфронтації постійно. Не можу я постійно палахкотіти, але я годен ще багато літ чадіти, хай їм дим очі виїдає...
Василь працював у далекій від мене камері, до нього важко було докричатися, але я одного разу чув через кватирку, як і Левко Лук’яненко йому гукав із далекої камери:
— Якщо ми приймемо рішення самоспалитися, то я готовий. Але на довготривалі зусилля я вже не годен. Не маю сили.
Та навіть і після цього Василь сказав:
— Біда мені з цими «плохими» вівцями. Скільки сидиш — усе на них оглядайся.
Але про того ж Лук’яненка якось сказав був у присутності мене і діда Семена–покутника, киваючи в бік його камери:
— Ото Чоловік!
Це звучало по–євангельському: «Се Человік!»
В «одиночці» тяжчі умови, але маєш самоту. Діставши книжечку віршів Рільке німецькою мовою, він узявся перекладати його елеґії. Працював «запоями», ночами спати не міг — добре, що в камері і вночі світиться. А камера його була в самім куточку бараку: декотрої ночі наглядачі туди й не заглядали. Та й чути їх, коли йдуть. Якщо, звичайно, не підкрадаються. Тож часом уранці відчиняються двері:
— Ну, Стус, давай, что ти там насочінял за ночь.
Стус мовчки стає в кутку, у голій камері ніде щось сховати...
Того зошита нема. Як нема і зошита в блакитній обкладинці, названого в останніх листах «Птах душі». Той «Птах» не вилетів із–за ґрат. Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури. «Стусова творчість — як дерево з обрубаною вершиною», — каже Михайлина Коцюбинська.
...Якось у задумі сказав:
— Якщо нас коли–небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав.
Хто знає, читачу, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував він своєї ранньої смерті, то й вірші його були б інакші. Лишається від Василя, перш за все, поезія як зматеріалізований у слові біль свого часу, ні, праісторичний, вічний біль стражденної людини, біль України. Вона найвиразніше мовила сучасникам і нащадкам його вустами. Він відчував епоху тонко і гостро й точно пророкував майбутнє.
Ще кілька літ —
і увірветься в’язь.
Колючий дріт увійде
в сни діточі,
і всі назнаменовання пророчі
захочуть окошитися на нас.
Червона барка
в чорноводді доль
загубиться.
І фенікс довгоногий
тебе принесе в ясні чертоги
від самоволь, покори і недоль.
А все тоте,
що виснив у житті,
як рить, проб’ється
на плиті могильній,
бо ж ти єси тепер
довіку вільний,
розіп’ятий на чорному хресті.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
