Якщо людина людині — лялька...

Творів, де автори зверталися б до естетичної інтерпретації помаранчевих подій та осмислення їхнього досвіду, в сучасній літературі небагато. Роман Степана Процюка «Руйнування ляльки», опублікований в «Кур’єрі Кривбасу», належить якраз до цієї нечисленної групи.

Реалізується художній задум цілком по–процюківськи — з надміром уваги до фізіологічного начала в людині, до «правди кишківників, а не софістичних учень».

Сам Майдан відбувається десь на бекґраунді, звідки до читача ледь долітають скупі відголоски історичного рушення, а на авансцені оповіді — відображення його у свідомості двох головних героїв, розведених на протилежні боки барикад усією логікою попереднього життя. Цим зумовлюється існування не просто двох сюжетних ліній — двох самостійних сюжетів, переповнених рефлексіями дійових осіб, зате вкрай скупих на дію. Обидва між собою ніде не перетинаються і навіть не мають спільних персонажів, проте один в одному взаємно віддзеркалюються — така собі метафорична паралель до двох основних груп вітчизняного політикуму, двох «різних політичних світів».

У центрі першого сюжету — «колишній філософ, а донині — піарник провладного кандидата» Василь Величко. Нащадок впливового партійного функціонера радянської доби, цей учений–естет не спромігся (та й не прагнув!) створити сім’ю. Він живе в елітному районі столиці у квартирі, яку для нього пристарав батько, в оточенні колекції ляльок, що замінюють йому близьких людей. Щоправда, сексуальна потреба примушує зустрічатися і з живими особами протилежної статі, але подібні стосунки для ВВ — не більше, ніж, за його власним формулюванням, «біоконтракт». «Я був твоєю лялькою, і ти була моєю лялькою», — так він підбиває підсумки цього «кохання».

Та, попри цілковиту внутрішню зануреність у приховані і явні психологічні комплекси, попри культ рафінованої мізантропії, класовий інстинкт у Величка спрацьовує безпомильно: «Ненавиджу їхні помаранчеві революції, хаос і бедлам, їхнє полювання на відьом і безсоромне перешиванство! Мені байдужий донецький шахтар, який теж був лише складовою месиджів та піарократії, але я ненавиджу цих гуцульських ґаздів із прокуреними мармизами і цих напівхворих подільських жіночок, котрі обтанцьовували колом київський майдан...»

Антипод Ве­личка — герой другої сюжетної лінії Іван Сороченко. Звичайний хлопець із селянської сім’ї, він закінчує непрестижний фізико–математичний факультет педвузу і намагається самотужки знайти дорогу в житті. У громадянському змужнінні, яке згодом приведе його на Майдан, Сороченко проходить через кілька стадій: пробудження національної самосвідомості, романтичні пориви і поразки, врешті — «партійна аскеза» з непомітною щоденною працею заради майбутнього. Досвід веде його до тверезого погляду на речі: «Щезала інфантильна сентиментальність. Появлялася гіркота. Кудись запропастилися рожеві окуляри». Відтак герой дає вельми невтішну оцінку і своїм соратникам, зайнятим «імітацією нарад із національного порятунку», і власним політичним уподобанням: «Жити українством може або стоїк, або божевільний. Мені імпонував перший визначник».

Після програшу виборів Величко втрачає фінансову підтримку від об’єднаної провладної партії. Постмайданне розчарування незабаром наздоганяє і Сороченка, бо очікуваного швидкого поступу до ідеалів не відбулося. На додачу обох кидають жінки, з якими їх пов’язала доля. Раптом з’ясовується, що в антиподів чимало спільного: Сороченко не менш, ніж Величко, схильний до копирсання у власній душі, до внутрішніх видінь на межі галюцинацій, які дали б щедру поживу для психоаналітика.

І ось тут оповідь сягає поворотного пункту. Досі, як і в попередніх романах Процюкової психіатричної тетралогії («Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем»), жанр його можна було визначити як есеїзований роман. Відтепер він перетворюється на романізований есей, покликаний обстоювати імперативну тезу «Зруйнуй свою внутрішню ляльку». Природний саморозвиток образів, обумовлений характерами та обставинами, закінчується, надалі їм відводиться підпорядкована роль.

З цього моменту головних героїв, мов ляльок–маріонеток, автор починає смикати за ниточки. Він примушує померти Величка, котрий, переживаючи розрив з «коханою», не витримує психологічного автомазохізму (що, відверто кажучи, видається слабо вмотивованим, якщо для героя то був усього лиш «біоконтракт»). Есеїстична логіка викладу прозора: лялька самозруйнувалася.

Майбутнє Сороченка, котрий опиняється на роздоріжжі, виглядає оптимістичніше. У фіналі автор пропонує йому каталог одразу з тридцятьма трьома варіантами життєвого шляху: «назавжди покинути Україну», «стати просто добрим батьком для своїх дітей», «почати писати книги», «пізнавати радощі життя... через обжирання», «вибрати один із численних способів самогубства»; «з головою пірнути у сексуальні та психологічні радощі», — і «провести останок свого життя у молитвах та смиренності», «стати тихим скромним бухгалтером». Залишаючись цікавими як авторські сентенції, вони увіч не узгоджуються з конкретним характером конкретного Івана Сороченка. «Руйнування ляльки» несе на собі ознаки руйнування роману, його трансформації в інший літературний жанр.

Можна повірити письменникові, що саме так Майдан відгукнувся у душах закінчених інтровертів — самозамкнутих, самозакоханих, до патологічності закомплексованих. Однак неможливо повірити, що саме такі люди були його основною рушійною силою, душею і надією.