Ренесанс. А чом би й ні?

Микола Шматько вперше потрапив на бієнале у Флоренцію — і повернувся звідти переможцем. А крім перемоги суто художньої, він там отримав підтвердження свого «монархічного» статусу. Іменем іншого володаря — Лоренцо Медичі. Або, як називали його самі італійці, Лоренцо il Magnifico.

Як виглядає Луганка з берегів Арно

У Флоренцію Микола Гаврилович возив три скульптури. Одну зі старих своїх робіт, «Поклоніння диску», і дві нові: «Лугань» та «Windows» — портрет Білла Гейтса. Останній він сподівався подарувати, так би мовити, прототипові, але той, попри очікування, у Флоренції не з’явився. Може, й на добре. Досвідчені люди сказали: «Жодних подарунків! Нехай купує — більше цінуватиме». І пообіцяли довести до відома комп’ютерного короля відповідну інформацію.

Робота з «єгипетської» серії «Поклонін­ня диску» навіяна історією фараона–реформатора Ехнатона — Аменхотепа IV, який змусив підданих замість Амона–Ра вклонятися сонячному дискові Атону. Цілком поганська історія, але коли скульптор відполірував свій диск до напівпрозорості, в ньому проступив лик... Христа. Уявіть собі: цільний шмат мармуру (тонн п’ять); з нього Майстер вирубує дівчину: ось її руки, що тримають диск, ось він вирізає з обох боків диска сферичної форми заглиблення, шліфує... Це ж як можна було вгадати, де саме цяточки–краплення утворять сакральну композицію?

...Ріку Лугань у Луганську здебільшого кличуть Луганкою. Вона не дуже широка і дуже брудна; смітники по берегах. Але італійці і всі, хто на флорентійській бієнале затримувався біля експозиції Миколи Шматька, про це не мали здогадатися. Тому що в нього «Лугань» — це прекрасна дівчина з витонченим тілом, довжелезним волоссям і... здібностями акробатки високого класу (бідна натурниця!). І за що він так любить непривітну до нього місцевість?

За «Диск» авторові пропонували 800 тисяч євро; за «Лугань» — 100 тисяч. Можливо, відсутність оптичного ефекту позначилася на ціні. Шматько не продав. Пояснив це тим, що не хоче ламати цілісність своєї колекції.

«Між нами, володарями...»

Строго кажучи, Лоренцо Пишний не був природженим монархом — офіційно його посада називалася гонфалоньєр («прапороносець») справедливості (титул великого герцога Тосканського отримав лише його правнук Козимо) і де–юре була виборною. Що не завадило йому одноосібно правити республікою Флоренція 23 роки і передати владу своєму спадкоємцеві. Однак ми тут не про політичні досягнення славетного володаря — про його внесок в історію світового мистецтва.

Він був сучасником і, як би тепер сказали, спонсором багатьох геніїв «кватроченто» — епохи італійського Від­родження, що починали у Флоренції: Леонардо да Вінчі, Сандро Ботічеллі, одного з засновників неоплатонізму Марсіліо Фічіно. Навіть видатний мореплавець Америго Веспуччі, ім’ям якого названо континент Америка, до того, як стати головним штурманом Іспанії, певний час працював у банкірському домі Медичі.

Лоренцо розпізнав генія у п’ятнадцятирічному Мікеланджело — і зробив його своїм домочадцем. Одного цього було б достатньо, аби назвати головну нагороду флорентійської бієнале його ім’ям. Організатори так її і назвали. А коли вперше побачили роботи луганського скульптора Миколи Шматька, просто не могли не присудити йому золоту медаль «Magnus Laurentius Medices».

Нагорода тим символічніша, що Шматьку по життю доводиться бути Мікеланджело й Ло­ренцо Медичі в одній особі: він сам творить і сам себе спонсорує. А заразом і рідну державу. Не грошима, яких у Шматька немає, — культурним надбанням, а тепер і міжнародним визнанням.

При дворі короля мармуру

У його триповерховому будинку на околиці Луганська сьогодні зібрано чи то 72, чи 73 скульптури». З яких шість — роботи Рафаеля. Не того, що написав «Сікстинську мадонну», а рідного сина. До речі, про символізм... У Миколи Гавриловича два сини. Одного він назвав Андрієм, і той не те, щоб зовсім не мав художнього таланту, але немає в нього пристрасті. На відміну від Рафаеля. Хто б підказав: це імена так позначилися на хлопцях — чи батько зумів розгледіти їхні задатки ще в немовлятах? Як пізніше вгадав, з якого кінця глиби починати вирубувати ехнатонів диск...

Нехай нікого не вводить в оману триповерховий будинок художника. Його допомогли придбати недобудованим, коли з’ясувалося, що колишні необмежені (в першу голову совістю) можновладці Луганщини його елементарно «кинули». У 2004–му, аби виманити скульптора з Донеччини, де він тоді жив і працював у цілком пристойних умовах, з бюджету області було виділено 600 тисяч гривень на придбання приміщення для галереї «Шматько й сини» — і квартири для сім’ї. У квартиру Шматько вселився, і експозицію виставив в обласній галереї мистецтв (тій, де за три роки потому розмістився відверто дебільний «Музей жертв помаранчевої революції»). От тільки скоро з’ясувалося, що квартира належить іншій людині, а галерея була надана всього на два місяці. Як для будь–якого члена Спілки художників, що мешкають у регіоні. Добре, що настали інші часи — а то б довелося повертатися митцю до свого підземелля в Красному Лучі. Однак стіни в домі досі навіть не поштукатурені.

«Поклоніння диску» після бієнале зайняло своє старе місце в експозиції, а «Лугань» довелося повертати в майстерню. Там вона й стоїть — поруч із композицією, що наробила стільки галасу в пресі. Журналісти цю роботу чомусь назвали «Юлією Тимошенко», але в гіпсової жінки з нинішнім прем’єром — жодної портретної тотожності. Навіть коса відсутня. Хоча дійсно: робота названа «Український прорив» — як і передвиборча програма БЮТу. Шматько пообіцяв: коли вирубуватиме її з гіпсу, коса з’явиться...

Імператорські плани

«Arte studio s.r.l, організатор міжнародної бієнале сучасного мистецтва у Флоренції, і професор Шматько Микола Гаврилович, представник з української сторони, згідно з проведеними переговорами, вирішили...» Генеральний менеджер бієнале доктор П’єро Целона, мабуть, не міг і уявити, що автор подібних робіт міг потрапити на виставку без жодної допомоги рідної держави. Або — дійсно визнав у нашому скульпторі монаршу особу. І високі сторони домовилися провести флорентійське бієнале у 2008 році в... Києві.

Ну, якщо бути точним, синьйор Целона й не сподівався, що його візаві міг би на власні гроші або навіть гроші спонсорів у короткий термін збудувати на Хрещатику виставковий зал на 11 тисяч квадратних метрів (як у Флоренції) — Шматьку в тексті договору «дозволяється вести переговори щодо організації майбутньої виставки... з урядом України, комерційними та іншими організаціями, що зацікавлені в проведенні даного арт–проекту».

— З міністром культури я поки не спілкувався. Але якщо це станеться — світ мистецтва в Україні підніметься. Він почне думати, що щось–таки в нашій країні починає діятися...

— А що ви збираєтеся виставити на київській бієнале?

— Повезу «Явлення Христа апостолам». Тринадцять скульптур. Вирубаю зі 100–тонного блоку. Коли починатиму цю роботу, ви почуєте. І не побоюся сказати, що змагатися при цьому буду із самим Мікеланджело. А як інакше може розвиватися мистецтво? Шість фігур вирубає Рафаель...

Рафаель — суперник Мікеланджело! Ренесанс повертається?

А ще король мармуру збирається схрестити шпаги із Зурабом Церетелі. У Санкт–Петербурзі (наскільки я зрозумів, з ініціативи української сторони) оголошено конкурс на створення пам’ятника Іванові Сошенку. Серед претендентів на замовлення — і Церетелі.

— Можна як завгодно до нього ставитися, але в історію мистецтва він уже ввійшов. А я вибудовую свою роботу на трьох основах. Я маю показати Сошенка. Маю показати Шевченка. І показати — Петербург.

— Миколо Гавриловичу, от ви приїхали з такою нагородою. Хтось із обласних властей вас уже привітав із цією подією?

— Ні, ніхто...