Ювілей без «заготовок»

21 грудня колишньому директору кіностудії імені Довженка та декану кінофакультету Театрального інституту імені Карпенка–Карого Василю Васильо–вичу Цвіркунову (1917—2000) — виповнилося б 90 років. У малому, Синьому залі, Будинку кіно в п’ятницю зібралися найшанованіші «кінематографічні» люди того покоління, що працювало з Василем Васильовичем, і говорили про ювіляра дуже теплі слова. Він був «батьком українського поетичного кіно» (Юрій Іллєнко), «учителем не тільки кіносправи, а й учителем життя» (Оксана Мусієнко), «абсолютним продюсером абсолютного десятиріччя світового кіно» (Вадим Скуратівський), «він, фронтовик, усе життя був на передовій — і на кіностудії, коли доводилося захищати режисерів від партійного начальства, і в житті: хіба бути чоловіком Ліни Костенко — це не бути на передовій?» (Раїса Недашківська), «він любив талановитих людей і брав на себе всю відповідальність» (Лариса Кадочникова), «він був людиною високого кінематографічного смаку» (Дмитро Павличко). Дмитра Павличка він узяв на студію сценаристом без прописки, що заборонялося тодішньою системою, в працівниці ЦК КПУ Ганні Чміль розгледів розумну і порядну жінку, фільм «Тарас Шевченко» врятував від ярлика «петлюрівщина» — за щоденними вчинками Василя Цвіркунова стоять долі і шедеври. Бо, як сказав ведучий вечора, режисер Володимир Горпенко, «його вчинки — це наші фільми».
Уривки з «Камінного хреста», «Тіней забутих предків», «Комісарів», «Та–раса Шевченка» — найкращий пам’ятник начальнику, менеджеру, адміністратору, і найкращий орден — слова багаторічного директора «Київнаукфільму» Бориса Остахновича: «Він робив усе, щоб не заважати творчій людині займатися творчістю». Здається, вперше на моїй пам’яті в нашій традиції нелюбові до будь–яких начальників так тепло згадували керівника. І цей вечір ще раз довів, що порядна людина може залишитися порядною за будь–якого режиму і будь–яких обставин.

Товариство того п’ятни–чного вечора зібралося справді добірне, і половині з присутніх було що сказати і що згадати, і багато виступили, та все ж чекали слова поетеси і дружини Ліни Костенко. «Вдовам не треба виступати, їм треба це переживати вдома, — сказала вона. — Десь у мене написано: «Вдова — це тінь серед людей, свіча, що догорає». Я не скаржуся. Бо вдова — це не так і страшно: є куди йти. Він же — чекає. Розумієте? Так що тут своя філософія, зовсім інша, і вже живеш в іншому вимірі. Він допомагає. Я колись у нього запитала: «Василечку, а що треба робити?» А він із цього портрета — він із нашого дому — сказав: «Працюй». І так я живу, працюю».

Організатори вечора змонтували цілий фільм про Василя Цвіркунова — з домашніх фотографій, із ювілейного вечора до 80–річчя, з його словами і виступами всіх тих, хто виступав і через десять років. Хотіли згадати живим, побачити, порівняти слова десятирічної давності і сьогоднішні, але комп’ютер у Будинку кіно наче здурів — не зчитує диск, хоч ти плач. Півгодини після призначеної години билися над клятою залізякою — ніяк. Ліна Василівна сказала: «Я собі думала, як я це витримаю, бо плакати можна вдома, досі ще на фото боїшся дивитися, до речей не можеш торкнутися, це ніколи не пройде. А тут, думаю, я буду дивитися: він живий, він буде говорити. Ну хлопці–кінематографісти так зробили, що в них нічого не вийшло. Хотіли як краще, а вийшло як завжди, до болю по–українськи. І коли ми говоримо — і те, і держава не допомагає, хто сьогодні заважав? От на цьому екрані побачити долю людини, купу фотографій, вас усіх. І от так вийшло. Те, що заготували, не вийшло, те, що не готували, зробили самі люди, які виступали, які слухали — вийшов такий вечір, Василь Васильович на нас дивився без ніякого кіно».

Юрій Іллєнко запропонував створити книгу про Василя Цвіркунова, монографію чи збірник спогадів, але пам’ять має зафіксувати для нащадків приклад гідного життя керівника і лицаря.